Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 113)

Головна в загоні спренів честі помовчала, потім повернулася і щось швидко прошепотіла своїм побратимам. Здавалося, вони так само спантеличені. Шаллан, що стояла позаду, взяла Адоліна за руку зі здорового боку. На її обличчі читалося занепокоєння.

Він стояв твердо. Не тому, що був упевнений у собі, а тому, що розлютився. Його хотіли назвати зрадником? Звинуватити його в тому, що колись вчинили з Маєю? Ну що ж, вони — спрени честі. Він підозрював, що вони не зможуть утриматися від шансу офіційно захистити свою честь, якою її самі вбачали.

— Ти постанеш перед судом? — нарешті запитала спренка. — За своїх предків?

— Я постану перед судом за самого себе. Женучи мене, ви ображаєте моє почуття гідності, мою порядність. Ви вважаєте мене недостойним, навіть не знаючи мене?

— Ми знаємо людей, — сказав інший спрен.

— Я відкидаю цей аргумент. Честь вимагає, щоб ви дозволили мені говорити за себе, якщо збираєтеся покарати мене. Де суд? Де моя можливість говорити? Де ваша честь?

Це нарешті викликало реакцію. Троє спренів почали перезиратися.

— Ви ж спрени честі, чи не так? — наполягав Адолін. — Ви вірите в справедливість? У чесність? Подивімось, чи зможете дотримуватися цих ідеалів, звинувачуючи мене в тому, що було зроблено в минулому. Дозвольте мені говорити за себе. А потім доведіть, що я, Адолін Холін, заслуговую того, щоб мене вигнали.

Нарешті головна випрямилася в сідлі:

— Ну добре. Ми не можемо відкинути вимогу про суд. Ходімо з нами. Знай, що коли ти ввійдеш у Міцну Цілісність, то навряд чи колись покинеш її.

— Побачимо, — сказав Адолін, потім повернувся і махнув рукою іншим.

— Ні, тільки ти, — відрізала спренка.

— Мій загін подолав довгий шлях, і у ньому є представники...

— Можеш узяти із собою двох, — перервала вона, — і цю мертвооку. Ти зв’язав себе узами з її трупом, так, людино? А ти випадково не один із цих нових Променистих? Уже вбив свою спренку?

— Я не Променистий. Але так, Мая — мій Сколкозброєць.

— Тоді ми повинні переконатися, що ти не знущаєшся з неї. Ми піклуємося про всіх мертвооких. Бери її та ще двох. Вирішуй швидко.

Адолін зціпив зуби: — Дозвольте мені порадитися.

Коли він і Шаллан повернулися до інших, вона схопила його за руку:

 — Що ти робиш? Ти не можеш постати перед судом за те, що кілька людей зробили тисячі років тому.

— Доведеться, якщо так ми зможемо пройти через цю браму. У нас Є вибір?

— Так, ми могли б повернутися.

«І зустрітися з батьком, знову підвівши його?»

Інші зібралися навколо. Адолін пояснив, що відбувається, а спренка Корчаки переклала їй.

— Не подобається мені це, — Зу похитала головою, і її золоте волосся замерехтіло. — Не подобається, що нас розділяють.

— Перший крок до завершення нашої місії — змусити спренів честі поговорити зі мною, — пояснив Адолін. — Якщо нас проженуть зараз, це буде кінець. Якщо я зможу пройти через цю браму, то, можливо, зумію почати розмову.

— Вони не слухатимуть вас, ясновельможний, — сказав Ґодеке. — Вас заарештують.

— Якщо так я зможу потрапити до фортеці, то байдуже. Ми негайно відправимо невелику групу до батька, щоб доповісти, що я зробив. Решта можуть тут отаборитися на кілька днів, доглядати за Нотумом і чекати від мене звісток. У нас є кілька тижнів, поки припасів вистачить на зворотний шлях, і тоді вирішимо, що робити.

Інші висловили ще кілька незначних заперечень. Шаллан — насправді вона зараз мала подобу Вейл — просто слухала, як Адолін переконував інших. Вона точно знала, що він візьме з собою її, а також її спрена. Здавалося природним, що він зробить такий вибір.

Через короткий час він підійшов до спренів честі, ведучи Баского з Маєю на спині, у супроводі Вейл та Фрактала, а в’ючні коні везли їхні скрині з одягом. Спрени честі розвернулися й повели їх по передньої частини фортеці. Там вони порадилися з кількома іншими спренами, які стояли на сторожі за стінами твердині.

Тоді брама відчинилася. Адолін увійшов туди у супроводі Вейл, Фрактала та Маї й одразу ж застогнав від болю в пораненому боці — кілька біло-блакитних фігур схопили його та з клацанням закували зап’ястки в ланцюги. Брама з гуркотом зачинилася за ними.

Хай буде так. Він не збирався повертатися до батька з порожніми руками. Він не відмовиться від своєї мети.

Якою б не була ціна.

37

Мовчання мертвих

Хай там як, я спробую зробити, як ти пропонуєш. Хоча, здається, ти більше боїшся Посудини. Попереджаю, що це недолік твого розуміння.

Минуло вже кілька тижнів після знищення телестилю, проте Навані так і не просунулася у з’ясуванні природи спрена, який зв’язався з ними. Тріангуляція телестилю привела їх до дивної темної ділянки на четвертому поверсі вежі, біля монастиря. Вимірювання виявилися недостатньо точними, щоб знайти конкретніше місце, і пошуки нічого не дали.

Разом із тим, Навані мала багато інших турбот. Управління королівством, навіть таким, що складалося лише з одного величезного міста, виснажувало.

Вимоги торговців, світлооких, подвижників і тисяч інших, які потребували її уваги, були практично нескінченними. Щоразу, коли Навані мала вільний час, вона йшла до підвалу вежі, де могла спостерігати за працею своїх учених. Сьогодні змогла виділити лише годину, але хотіла максимально використати її.

Щойно увійшла, Томор, молодий родич Фалілара, підбіг до неї, тримаючи дивний пристрій.

— Ваша світлосте! — він швидко вклонився. — Ви тут! Нарешті все готово!

Томор протягнув їй пристрій, який нагадував шкіряну рукавичку. «Він працював над цим підіймальним фабріалом, — згадала вона. — Я наказала йому під’єднати його до тих гир у глибокій шахті». Вона все ще була захоплена ідеєю використовувати силу бур, які рухатимуть гирі, щоб потім активувати фабріал і рухати ліфт.

Цей підіймальний фабріал був лише невеликою частиною більшого, важливішого пристрою. Навані з ваганням узяла в Томора фабріал.

— Ти... зробив його у вигляді рукавички?

— Так, як ви й просили!

— Я не просила рукавичку. Я хотіла, щоб пристрій був більш портативним і елегантним.

— Схожим на... рукавичку?

— Він призначений для монтажу на ліфт, подвижнику Томоре. Я не розумію, як ця форма покращує його функціональність.

— Але з цим пристроєм вам не потрібен ліфт! — з ентузіазмом пояснив він. — Надягніть рукавичку!

Томор із нетерпінням кивав, поки Навані надягала пристрій на руку та зап’ясток, а потім допоміг їй пристебнути ремінці до ліктя. Зроблений із жорсткої шкіри, він більше нагадував панцерну рукавицю, ніж звичайну рукавичку. Самоцвіти були приховані у відсіку збоку, прикріплені до металевої решітки, і вона могла закриватися іншим шматком шкіри.

— Погляньте, погляньте! — вигукнув Томор. — Ви можете поєднувати між собою різні фабріали за допомогою кнопок збоку від вказівного пальця. Ви можете переміщувати його великим пальцем, маніпулюючи однією рукою! Стискаючи руку в кулак, можете уповільнити опускання гирі! Розтуляєте долоню — їдете з максимальною швидкістю. Стискаєте руку в кулак — зупиняєтеся!

— Максимальна швидкість...

Вона зрештою зрозуміла, що він мав на увазі. Томор очікував, що люди підійматимуться через центральну шахту вежі за допомогою руки. Надзвичайно творчий підхід до того, що вона хотіла, і водночас жахливий проект.

— Томоре, — промовила Навані, намагаючись знайти спосіб пояснити проблему, не послаблюючи його ентузіазму. — А ти не думав, що це може бути трохи небезпечно? Ми ж повинні спроектувати ліфти.

— Але у нас уже є для цього фабріали! — наполягав він. — Подумайте про гнучкість, яку цей пристрій надасть ясновельможному Далінару. Одягнувши цю рукавичку, він зможе миттю піднятися на вершину вежі, не чекаючи ліфта! Гуляєте за межами вежі й не хочете йти до центральної шахти, щоб дочекатися ліфта? Немає проблем. Вжух! І ви нагорі.

Навані спробувала уявити, як Далінар висить у небі після того, як зробив «вжух», активувавши цей божевільний пристрій, і не змогла стримати усмішку. Якби її чоловік захотів, він наказав би Вітробігуну підняти себе нагору, але ніколи цього не робив. Як би ефективно це не було в теорії, воно завдавало б купу клопоту і незручностей, тож простіше скористатися ліфтом, як усі інші.

— Чудовий творчий підхід, Томоре, — сказала вона. — Я іноді сумую за гнучкістю молодого розуму — він справді розвиває ідеї так, як ми, старі й мудрі, ніколи б не зуміли. Ти тут молодець.

Томор засяяв. І як же тепер змусити його зробити те, що вона справді просила...

— Випробуйте пристрій! — наполіг він.

Випробувати. О Всемогутній! Вона поглянула на його натхненне обличчя й помітила, як Кристір — головна вчена, що чергувала сьогодні, — пройшла повз, приховуючи усмішку за стосом паперів. Інші вчені в кімнаті вдавали зайнятість серед спренів логіки, що літали довкола, проте Навані відчувала їхні погляди.

— Напевно, ти вже перевірив пристрій на собі, — сказала вона Томору.

— Так! Уже кілька днів його випробовую!

Принаймні це має бути безпечно. Навані ввічливо всміхнулася йому, потім оглянула елементи управління. Отже... цей фабріал складався з кількох відокремлених рубінів, кожен з яких був поєднаний з гирею в шахті. Треба направити рукавичку, куди хочеш рухатися — очевидно, вгору, але можна і вбік, — а потім з’єднати один з рубінів. Потім слід відчепити гирю іншим важелем, і рукавичка потягне вас за собою, використовуючи силу гирі, що опускається.