Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 112)

Наслідки цього відкриття вразили її до глибини душі. Якщо шпигуном виявився її спрен... чи може вона взагалі комусь довіряти?

Чи зможе продовжувати свої справи? Це викриття було набагато гіршим, ніж якби вона виявила, що шпигунами були Васа чи Інша. Від цього... вона затремтіла. Ледь трималася на ногах.

«Шаллан, — подумала Промениста, — будь сильною. Ми ще не знаємо всіх фактів».

Ні. Ні, вона не може бути сильною. Не тоді, коли зіткнулася з таким.

Вона заповзла глибше всередину й зарюмсала, як дитина. І справді, було щось дивне у Фракталі, в їхній взаємодії весь цей час. У тому, що він приховував її минуле. Хронологія її минулого... попри всі діри в ній... не складалася докупи. Ніколи не складалася...

«Шаллан, будь сильною», — подумала Вейл.

«Візьми гору, — подумала Шаллан. — Ти впораєшся. Для цього ж я тебе створила».

«Намагайся продовжувати свій шлях, — відповіла Вейл, відмовляючись взяти гору. — Просто рухайся далі. Ти зможеш».

Отже, Шаллан неохоче тримала контроль. Коли за дві години Адолін оголосив короткий перепочинок, Шаллан змусила себе швидко зробити ескіз комунікаційного куба у скрині. Спогад був ідеальним, і деталі не брехали. На пудрі справді утворилися сліди пальців. Це був дуже, дуже тонкий шар, майже непомітний. Але її здібності Світлопрядіння дозволяли запам’ятовувати такі деталі.

Шаллан відчайдушно намагалася не звертати уваги на проблему, натомість розглядала довколишні краєвиди, які ставали все більш пагорбистими та скелястими. Тут росли прекрасні скляні дерева, схожі на розплавлену рідину, а їхні широкі кучеряві крони нагадували хвилі, що розбивалися об берег. Так, треба зосередитися на цій красі.

Вона була особливо схвильована, коли побачила те, що мало бути Міцною Цілісністю — велику фортецю на похмурій обсидіановій скелі, яка виступала в океан намистин. Нездоланна — з високими стінами, змурованими з якогось одноколірного блакитного каменю, — велика приземкувата фортеця розташована ідеально, щоб захистити природну затоку на півночі. Щоб туди потрапити, необхідно було навіть пройти по містку. Спрени честі, схоже, не ставилися до фортифікації легковажно.

Шаллан закортіло її намалювати. Вона могла забутися в малюнку, і їй не довелося б обдумувати інші факти. Але тут підійшов Фрактал, і вона заскиглила та знову відступила.

Вейл нарешті взяла контроль на себе. Для блага Шаллан.

— Ми майже на місці! — сказав Фрактал.

Його візерунок обертався інтенсивно та збуджено.

Вейл потребувала доказів, тому ретельно підбирала слова:

— Я багато думала про твої перші дні з Шаллан. Цілком можливо, що Примарокровні спостерігали за нею в дитинстві. Якщо ми виявимо факти, що підтверджують це, то, можливо, зрозуміємо, як їх перемогти.

— М-м. Думаю, це має сенс! Але я пам’ятаю небагато.

— Одного разу ти був разом із Шаллан у садку, — сказала Вейл, вигадуючи цілковиту брехню. — Я бачу її спогади. Шаллан помітила, як Балат розмовляв із якоюсь жінкою. Якщо пригадати, то вона нібито була в масці. Як ти гадаєш, він може бути шпигуном?

— Ох! — вигукнув Фрактал. — Твій брат? Працює на Примарокровних? Гм-м-м... Це було б боляче для тебе! Але, можливо, це має сенс. Мрейз і справді завжди забагато знає про твоїх братів і їхнє місцеперебування.

— Ти пам’ятаєш той день у минулому Шаллан? — тиснула на нього Вейл. — Бодай щось?

— У садку Балат зустрічався з кимось у масці...

— Важливо те, що ти був там. Я пам’ятаю, як ти був там із Шаллан. — Гм... Так! — вигукнув він. — Я вже пригадав. Ха-ха! Так, було таке. Балат і загадкова незнайомка. Ти змусила мої спогади повернутися, Вейл! Тоді ми були разом. А може, Балат і справді шпигун. Йой. Це дуже кепсько з його боку.

Глибоко всередині Шаллан знову заскімлила. Але не Вейл — її створили саме для того, щоб підігравати в такі моменти. Вона придушила сильне бажання виблювати. Фрактал брехав їй.

Фрактал брехав.

Вейл більше не могла приймати нічого як належне. Не можна довіряти нікому. Вона має бути обережною, подвоїти оборону й захищати Шаллан.

— Вейл? — запитав Фрактал. — З тобою все добре? Хіба я щось не так сказав?

— Просто задумалася. А ти не помічав, щоб якісь дивні спрени спостерігали за нами?

— Спотворені спрени слави? Ті, яких ти наказала остерігатися? Ні, не помічав. М-м-м...

Вона бачила щось попереду — невелику групу вершників, що сяяли блідим біло-блакитним світлом. Спрени честі помітили, як вони наближалися, і послали загін, щоб вступити з непроханими гостями в бій.

Адолін зупинив колону, спішився і наказав своїм солдатам напоїти коней і наглядати за всіма. Потім вийшов уперед, все ще одягнений у закривавлену форму, з пов’язкою на боці.

Вейл пішла за ним.

— Тримай очі — чи що там у тебе — розплющеними, — наказала вона Фракталу, який дріботів поряд. — Зараз небезпечні часи, Фрактале. Треба завжди бути насторожі. Обережніше, а то нас можуть обманути...

— Так, справді.

Шаллан зробилася дуже маленькою, дуже тихою.

«Усе добре, — подумала Вейл. — Я розберуся з цим. Знайду спосіб захистити тебе. Обіцяю».

Адолін зупинився перед своїм караваном, Шаллан стала поряд. Знеболювальні ліки, які він прийняв, подіяли, і він відчував лише слабкий біль від рани в животі. І шлях сюди, під час якого він погодився їхати верхи, щоб перепочити, допоміг покращити самопочуття.

Адолін усе ще потребував сну і часу для відновлення. Ця рана не ослабить його, якщо не почне гнити. Але він не буде в бойовій формі ще протягом декількох тижнів.

А поки що він удавав, що сильний. Наказав Нотуму лишитися позаду, хоча був упевнений, що троє спренів честі, які наближалися, побачили його. Вони їхали на тих же граціозних не-конях, як і Нотум. Його не-кінь перелякався і втік, коли на них напали, і люди Адоліна не змогли його відшукати.

Новоприбулі носили строгу польову форму незнайомого стилю — довгі широкі мундири, які сягали майже до колін, з високими комірами. На головах мали корони, а на поясах — довгі мечі, тонкі й красиві. Ці мечі були єдиними речами, не створеними з власної субстанції спренів честі, на відміну від мундирів, корон та сорочок.

Жінка, яка йшла попереду, мала найвищий комір серед усіх трьох. Вона носила волосся зачесаним угору, і з пучка вибивався єдиний маленький хвостик. Такий стиль зачісок та форми не був знайомий Адолінові.

Вона зупинила свого не-коня на відстані близько п’яти кроків від нього.

— Людино, наші розвідники впізнали тебе. Ти Адолін Холін, як ми й здогадалися?

— У вас хороша розвідка, — він поклав руку на меч, захований у піхви. — Я прийшов за наказом Виковувача уз, мого батька, щоб відвідати ваші землі й передати повідомлення від його імені. Я привів із собою Променистих лицарів з чотирьох різних орденів, і всі вони спільно діють проти Вічновію, що наступає. Це доказ того, що люди та спрени знову потребують своїх давніх уз.

— Міцна Цілісність не приймає відвідувачів чи емісарів, незалежно від їхнього походження, — відказала жінка різким тоном, і кожне її слово гриміло, як наказ. — Ідіть геть. Нас не цікавлять узи зі вбивцями та зрадниками.

Адолін протягнув їй листи, які йому дали. Він чекав, обливаючись потом та все ще сподіваючись. Один зі спренів честі під’їхав ближче та взяв листи. Принц відчув хвилю полегшення, коли той повернувся до двох інших.

 — У цих листах пояснюється наше становище, — пояснив Адолін. — Мій батько сподівається, що ми зможемо викувати нові...

Він запнувся — спрен напоказ розірвав листи навпіл.

— Ми не приймемо договору з вами, — відрізала спренка.

— Але це не договір! — Адолін ступив крок уперед, не звертаючи уваги на гострий біль у боці. — Це лише листи! Хоча б прочитайте їх!

— Прочитавши їх, ми б визнали, що у вас є аргументи, які здатні переконати нас, — сказала спренка, поки інший спрен рвав листи на дрібні шматочки. — Ти підеш із цих земель і забереш із собою зрадника Нотума. Повідом йому, що тепер ми знаємо: його співучасть глибша, ніж ми гадали. Його вигнано остаточно.

Адолін зціпив зуби:

— На нього напали! Мало не вбили, перш ніж ми змогли туди дістатися! Світ змінюється. Забарикадувавшись у своїй фортеці, ви не зупините зміни, але можете лишитися зовсім без союзників, доки нарешті зрозумієте, що потрібно якось діяти!

Спренка оголила меч і направила на нього:

— Це наш світ. Наша суверенна земля. Тож ви підете, як вам наказали. Люди ніколи не поважали цього, не визнавали, що спрени можуть чимось володіти. Ми для вас — власність.

— Я не...

— Ідіть геть!  Ми відхиляємо пропозицію! Ми відхиляємо узи!

Адолін важко зітхнув: усі його докази вмерли, наче зів’ялі рослини, що засохли бездощової води. Залишалася тільки одна ризикова можливість. План, який він ледве наважився обміркувати, не кажучи вже про те, щоб запропонувати іншим.

Він заговорив з такою ж зухвалістю і таким же підсвідомим почуттям правоти, яке змусило його напасти на Садеаса.

— Ви мене хибно зрозуміли! — гаркнув він на спренку. — Я прийшов не для того, щоб запропонувати вам узи з Променистими.

— Тоді навіщо? — спитала вона.

— Я прийшов, щоб постати перед вашим судом. Ви назвали нас убивцями, зрадниками. Я відкидаю ці звинувачення й обіцяю довести протилежне. Прийміть мене як представника дому Холін і нового уряду Урітіру. Я великий князь Алеткару і син Виковувача уз. Я виступатиму від імені тих людей, які, як ви стверджуєте, зрадили вас. Ви хочете відкинути нас за те, що зробили інші? Доведіть через суд, що я заслуговую такого ставлення.