Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 107)

— Ох, особливо твій батько. Як ти думаєш, це нормально, коли людина має такий вигляд, ніби її батьками були ковадло й надзвичайно сувора грозова хмара?

— А... про мене що скажеш?

— Ти вдався у матір, це очевидно.

Вона намалювала сміливий штрих, завершивши ескіз. Побризкала його лаком, відклала вбік і відразу почала новий малюнок. Це не місце для лише однієї замальовки.

Але щойно торкнулася вуглинкою паперу, то виявила, що малює Адоліна, який дивиться в небо.

— І як усе-таки мені пощастило знайти тебе, Адоліне Холіне? Хтось повинен був захапати тебе ще багато років тому.

Він усміхнувся:

— Намагалися. Але я щоразу досить ефектно руйнував їхні спроби.

— Ну принаймні твоя перша кохана не намагалася тебе вбити.

— Пам’ятаю, ти казала, що він намагався не вбивати тебе, але зазнав невдачі. Щось про варення.

— М-м-м... Мене вже нудить від сухпайків. Як би хотілося з’їсти трохи тайленського хліба з варенням, навіть якщо воно було б отруєне.

— Моя перша кохана справді не намагалася мене вбити, але я мало не помер від конфузу після того, що між нами сталося.

Шаллан тут же нахилилася вперед, широко розплющивши очі:

— Ого...

Він поглянув на неї й зашарівся:

— Буря забирай! Справді не слід було цього казати.

— Уже пізно зупинятися, — вона копнула його в бік. — Ну ж бо, розказуй.

— Краще не буду.

— Упертюх! — Шаллан знову копнула Адоліна. — Я не відчеплюся. Я ж буреклята Промениста лицарка. Моє вміння вибішувати людей уже стало легендою. Якщо доведеться використати в цьому двобої останній самоцвіт, я...

— Ой, ну гаразд. Знаєш, це навіть не дуже цікава історія. Була така дівчина, Ідані, двоюрідна сестра хлопців Хала. Вона мала... надзвичайно привабливу фігурку як для чотирнадцяти років. Трохи старша за мене, і, скажімо так, розуміла світ краще за мене.

Шаллан схилила голову набік:

— Це як?

— Ну, вона весь час говорила, як любить мечі. І що у мене, напевно, великий меч. І що вона хоче побачити, як я володію мечем. І...

— І що?

— І я купив їй меч, — він знизав плечима. — У подарунок.

— Ох, Адоліне.

— Мені було лише чотирнадцять!  Який чотирнадцятирічний хлопець розуміє такі натяки? Я думав, що вона справді хотіла меч!

— Що дівчина буде робити з мечем? Зі справжнім, зауваж. Ти мав швидко все зрозуміти з тих розмов...

— Не знаю! Я подумав, що їй подобаються мечі. А хто не любить мечі? — він потер бік, куди його копнула Шаллан. — І той меч справді був чудовий. Класичний давній юліус — такими світлоокі билися на дуелях у часи правління Творця Сонця. На ньому лишилася маленька щербина після дуелі Велінара з Гуластісом.

— Мабуть, ти все це розказав бідолашній Ідані?

— Я розказував цілу годину, — зізнався Адолін. — Вона зрештою занудьгувала і втекла. Навіть не забрала подарунок, буря його побий, — він подивився на Шаллан і усміхнувся. — А меч я лишив собі. І досі зберігаю.

— А ти потім здогадався, що вона мала на увазі?

— Потім, так. Але на той час... усе вже змінилося.

Вона схилила голову набік, роздивляючись свій ескіз.

— Я підслухав, як вона висміювала Ренаріна перед своїми друзями, — пояснив Адолін. — Казала таку... гидоту. Щось у мені зруйнувалося. Вона була прекрасною, Шаллан. У той час мій маленький розум вважав, що вона найбільш божественна істота, яка коли-небудь ходила по землі. А потім почув, як вона говорила такі речі. Не думаю, що я тоді вже розумів, що людина може бути красивою і потворною одночасно. Коли ти хлопець-підліток, то хочеш, щоб красиві люди були по-справжньому красивими. Важко усвідомити інше, яким би дурним це не здавалося. Думаю, я провинився перед нею за це.

— Це урок, який багато хто так і не засвоїть, Адоліне.

— Мабуть. Річ у тім, що було ще дещо. Вона нещодавно переїхала в місто і відчайдушно шукала собі місце. Так, її жарти про Ренаріна були грубими, але так вона старалася, щоб її прийняли. Тепер я не бачу в ній злої дитини. Інші теж погано ставилися до Ренаріна, і вона подумала, що зможе потоваришувати з ними, показуючи таке ж ставлення.

— Це не виправдовує такої поведінки.

— Раніше ти теж вважала його дивним, — зауважив Адолін.

— Можливо, — сказала Шаллан, оскільки це була правда, хоч і неприємна. — Але я звикла до цього і ніколи не пліткувала про Ренаріна. Ти просто показав мені, що він дивний, проте має й хороші риси. Я ж експертка з дивацтв, у мене унікальна кваліфікація, щоб це визначити, — вона повернулася до свого ескізу Адоліна, зосередившись на його очах — так багато всього ховалося в них.

— Я не виправдовую того, що сказала Ідані, — промовив Адолін. — Просто вважаю важливим визнати, що в неї могли бути на це причини. У всіх нас є причини, через які ми не можемо жити так, як повинні...

Шаллан завмерла, і олівець застиг над альбомною сторінкою. Ось що він мав на увазі.

— Ти не повинен жити так, як хоче твій батько, Адоліне.

— Ніхто ніколи нічого не досягав, якщо був задоволений тим, ким він є, Шаллан. Ми досягаємо значних успіхів, прагнучи того, ким могли б стати.

— Допоки ти сам хочеш стати таким. А не хтось вважає, що ти повинен стати таким.

Продовжуючи дивитися на небо, він розтягнувся, і чомусь здавалося, що йому зручно лежати головою на камені. Ох, це чудесне скуйовджене волосся, біляве з чорними пасмами, ця бездоганна уніформа. І це обличчя. Не безладне і не бездоганне, а просто... його обличчя.

— Іще не так давно я хотів лише, щоб усі знову поважали мого батька. Ми думали, що він старіє, втрачає здоровий глузд. Я хотів, щоб усі інші бачили його таким, яким бачу я. Як я це втратив, Шаллан? Те, що пишаюся ним. Він стає тим, хто заслуговує любові, а не просто поваги. Але, буря забери, тепер я не можу стояти поруч із ним. Він став таким, яким я хотів його бачити, і це перетворення роз’єднало нас.

— Причина не в тому, що ти дізнався, що він зробив з... нею?

— Почасти, — зізнався Адолін. — Це боляче. Я люблю його, але поки не можу пробачити. Думаю, з часом пробачу. Але є ще дещо. Наші стосунки все більш напружені. Він помилково вважає, ніби я завжди був кращим за нього. Для батька я якийсь первозданний відбиток матері — така собі благородна статуетка, яка успадкувала всю її доброту, проте ні краплинки його брутальності. Він не хоче, щоб я був собою або навіть схожим на нього. Він хоче, щоб я був такою собі уявною ідеальною дитиною, яка від народження вже краща, ніж він будь-коли.

— І від цього ти перестаєш бути особистістю, — кивнула Шаллан. — Стирається твоя здатність робити вибір чи помилятися. Тому що ти досконалий. Ти народився, щоб бути досконалим. І тому ніколи не зможеш нічого досягти самостійно.

Він простягнув руку, поклав їй на коліно, і їхні погляди зустрілися — вона ледь не плакала. Тому що зрозуміла. О бурі, вона справді його розуміла. Дівчина поклала свою руку на його і притягнула чоловіка ближче. Відчула його подих на шиї, коли він наблизився. Поцілувала його й мимохіть поглянула на небо. Величний спрен почав зникати в хмарі — можливо, відчув, що тепер вона не звертає на нього уваги, зосередившись на комусь іншому.

Ну що ж, це не вина спрена.

Він просто не міг конкурувати з Адоліном.

35

Сила солдата

Ти кажеш, що сама сила повинна розглядатися в нашій свідомості окремо від Посудини, яка нею керує.

Адолін ішов з певною полегкістю, знаючи, що зміг достукатися до Шаллан. Отже, повернувшись після споглядання спрена зірок, він показав Уа’паму піднятий великий палець. Це виявилася чудова пропозиція, і час, проведений наодинці, став саме тим, що їм було потрібно.

Шаллан ніжно, проте міцно обійняла його, потім поспішила збирати речі. Він припустив, що в тому, через що вона нервувала останнім часом, був сенс. Шпигун проник до їхнього загону. Можливо, він сам приділяв недостатньо уваги цій проблемі.

Однак це було сферою компетенції Шаллан. Ілюзії, брехня, мистецтво та вигадки. Передбачалося, що політика належатиме виключно йому. Його виховували як другого в черзі на трон, а потім третього, після народження маленького Ґава. Хоча Адолін відмовився від цього самого трону, коли йому запропонували таку можливість, він міг стати компетентним емісаром у чужій країні.

«Слід звернутися до їхньої честі», — подумав він, згадавши пропозицію Аршккам.

Він розшукав Баского і відвів від конюхів, щоб самому завантажити на коня поклажу: мечі в піхвах, ящик з іншою зброєю, потім скриню з одягом з протилежного боку. Він подивився в блакитні очі Баского. Адолінові часто здавалося, що бачить глибоко всередині них якесь світло.

— Мабуть, приємно — не турбуватися про такі речі, як політика чи стосунки, — промовив Адолін, погладжуючи коня.

Кінь пирхнув так, що Адолінові це здалося зневагою. Ну, можливо, життя коня насправді було набагато складнішим, ніж це могла уявити людина. Маллі, дружина Фелта, підвела до нього Маю. Адолін попросив писарку доглядати за Маєю, поки сам мав справи. Він вказав на ришадіума:

— Ну що?

Було важко домогтися від Маї бодай якоїсь відповіді, але він вважав за краще запитати. Дійсно, йому здалося, що вона кивнула у відповідь. Він сприйняв це як дозвіл і допоміг їй залізти на коня. Перші кілька разів садити її верхи було важко, бо доводилося підставляти якісь ящики й незграбно всаджувати Маю в сідло. Однак тепер вона знала, що робити. І потрібна була лише рука над сідлом, щоб допомогти сісти.