Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 106)

— Не схоже, що у спренів усе так, Вейл. У мене жахливе передчуття, що все піде погано. І вийде, що я подолав увесь цей шлях тільки для того, щоб приповзти назад до батька і сказати йому, що зазнав невдачі. Знову.

— Не зі своєї вини, Адоліне.

— Батько говорить про важливість місії, Вейл, але його завжди так само турбували результати. Він завжди отримує їх сам, тому інші завжди здаються йому такими некомпетентними, і це заганяє його в глухий кут.

Адолінова думка про Далінара значно різнилася з реальністю. Так, Чорношип мав репутацію, якій можна позаздрити, але він явно зазнав і невдач — однією з найбільших було те, що допустив убивство власного брата. Під час того нападу він точно зробив менше корисного, ніж Адолін, намагаючись урятувати Елгокара із захопленого Холінара.

Сперечатися було, звичайно ж, марно. Адолін мав знати недоліки свого батька краще, ніж будь-хто інший. Та він не збирався їх раптом визнати, тому що Вейл зараз щось скаже.

— Тобі вдалося змусити Шаллан вийти? — запитав він її.

— Трохи раніше я почула одну її думку. Але крім цього... нічого. Я навіть намалювала з тебе ескіз. Зазначу, що він жахливий. Особливо мені сподобалися криві зуби.

Адолін буркнув. Вони разом продовжили прогулюватися. Він пройшов через западину в обсидіані — дивна скеля нагадувала хвилю, що котилася на берег. Вони все більше віддалялися від берега, і звук постукування намистин перетворився на тихий шум. Шаллан знову заворушилася. Тутешній пейзаж був такий цікавий.

Рослини нагадували іній і вкривали більшу частину обсидіану — вони потріскували, куди б Вейл з Адоліном не ступили, ламалися і дзенькали, обертаючись на порох. Більші рослини скидалися на шишки з різноколірними спіралями під напівпрозорою шкіркою, ніби створені майстерним склодувом. Вона торкнулася однієї рослини, очікуючи, що та виявиться крихкою, як і багато інших у Гадесмарі, але ця рослина була міцною і твердою.

Крихітні спрени спостерігали за ними з-під листя маленьких дерев. Гілки, схожі на зубчасті блискавки, були ніби зроблені з чогось не зовсім скляного — занадто грубі на дотик. На них росли сріблясті листочки, металеві й холодні на дотик. З однієї гілки на іншу перестрибували спрени — просто димні тіні з великими очима.

«І рухаються, наче дим, — подумала Шаллан. — Кружляють, ніби потоки теплого повітря над вогнищем, живі, наче душі давно згаслого полум’я, які пам'ятають своє давне світло...»

Вейл зазвичай зневажала цю поетичну нісенітницю, але іноді їй вдавалося поглянути на світ очима Шаллан. І він ставав яскравішим. Коли вони пройшли повз більший гай дерев, Адолін узяв її за руку й допоміг залізти на гребінь скелі. Щойно вільна рука Вейл торкнулася його шкіри, щось у ній спалахнуло.

«Його дотик — полум’я, що ніколи не згасне. Яскраве та живе, а дим — лише в його очах...»

Вони йшли по гребеню, і вона бачила табір унизу — там інші збирали речі. Чи хтось копирсався в її скрині?

Від таких думок Шаллан мало не сховалася знову. Вейл, однак, дещо придумала. Треба залишити пристрій без нагляду так, щоб ніхто нічого не запідозрив, а потім зловити того, хто його використовував. Тут, у каравані, а не коли вони були замкнені на баржі, вона здатна втілити такий задум. Може вдати, що напилася, яку той вечір, коли шпигун чіпав куб востаннє, і вона це знала напевно.

— Я побачив тебе, Шаллан, — Адолін схопив її за руку, вони стояли на гребені. — Щойно. Я впевнений у цьому.

Вейл відвернулася. Вона почувалася так, наче заважала їм.

Він стиснув її руку:

— Я знаю, що це все одно ти, Шаллан. Що вони всі — це ти. Я все одно хвилююся. Ми хвилюємося. Вейл каже, що ти відчуваєш, що тобі потрібно сховатися від мене. Але тобі не слід так робити. Я не піду, що б ти не зробила.

— Шаллан слабка, — прошепотіла Шаллан. — Їй потрібна Вейл, щоб захистити.

— А чи була Шаллан заслабкою, щоб урятувати своїх братів? — запитав Адолін. — Щоб захистити сім’ю від власних батьків?

Вона міцно заплющилася.

Він притягнув її ближче:

— Я недоберу потрібних слів, Шаллан. Просто хочу, щоб ти знала: я поряд, і я намагаюся.

Потім він помахом руки запросив її рушити далі по гребеню.

— Куди ми йдемо? — спитала вона. — Це не звичайна прогулянка, так?

— Уа’пам уже ходив цим караванним маршрутом раніше. Він згадував, що тут приголомшливий краєвид.

Вейл примружила очі, але невже вона підозріло поставилася до Адоліна? Вона змусила себе знову звернути увагу на проблему зі шпигуном, поки йшла за ним, але, буря забери, він мав рацію. Тутешній краєвид справді захоплював дух. У нескінченному морі намистин відбивало далеке сонячне світло, наче мільйони сфер. Вони засяяли від світла, і на мить їй здалося, що весь океан загорівся.

Її рука сіпнулася на ремені сумки, щоб потягнутися по альбом, але дівчина залишилася непохитною і дала йому спокій. Замість цього вона пішла з Адоліном до кінця гребеня, де обсидіан підіймався, ніби невисокий шпиль, зарослий якоюсь ніжною рослиною. Її квітки нагадували гриби та світилися зсередини червоним світлом, наче розплавлений камінь.

«Мені треба їх намалювати...»

А потім над головою почали клубкуватися дивні хмари Гадесмару. Вона затамувала подих: у небі з’явилася неймовірна істота з попелястим панциром і довгою шиєю. Вона нагадувала великопанцирника — її вигляд перегукувався зі змієподібним тілом прірводемона, — але якимось чином літала на семи парах величезних комашиних крил. Істота тягнула за собою хмари, немов саван із пороху. Інші хмари причепилися до її підборіддя, нагадуючи бороду.

Вона спостерігала за істотою, яка пролітала прямо над головою, і помітила сяйнисті вогні на крилах і ногах. Вони світилися під шкірою чи панциром, наче зірки в сузір’ї, позначаючи суглоби й обриси істоти.

— Присягаюся пензликом Аш з нескінченними фарбами... — промовила Шаллан. — Адоліне, це ж спрен зірок. Спрен зірок!

Він усміхнувся, оцінюючи його велич.

— Святі покої, — сказала Шаллан, намагаючись дістати альбом. — Я повинна його намалювати. Потримай.

Вона простягла йому свою сумку, витягла альбом і вуглинку. Вона могла зробити Спогад — так і зробила, поки спрен пролітав повз, — але хотіла спіймати момент, граційність, велич.

— Ти знав, — вона сіла так, щоб краще тримати альбом.

— Уа’пам розповів мені, що є певні місця, де можна побачити, як вони з’являються. З інших ракурсів вони невидимі. Це місце... трохи дивне.

— Трохи? Адоліне, любий, це я трохи дивна. А це місце абсолютно химерне.

— Чудове, чи не так?

Шаллан усміхнулася й накидала кілька розмашистих ліній, зобразивши спрена зірок, коли той приземлився на інше скупчення хмар у вишині. Кілька спренів творення, наче різноколірні вихори, визирнули з її сумки. Коли вони там сховалися?

Ох, буревій... вона відчувала, що може роздивитися кожну деталь спрена зірок, хоча він був так далеко. Той ліг на хмару й нахилився — ніби поглянув просто на неї. Потім відкинув голову назад, вигнувши шию, і залишився в такому положенні.

— Буря забирай! — вигукнула вона. — Він позує. Самозакоханий спрен-чудовисько. Дай мені отой маленький вугільний олівець. Треба додати деякі деталі.

Він передав олівець, а потім сів на землі поруч із нею.

— Приємно бачити, як ти малюєш.

— Ти знав, що зі мною станеться. Ти навмисно поставив мене в таке становище, щоб я мусила почати робити ескізи. А я вважала тебе таким безхитрісним.

— Я тільки хотів розважити тебе. Останні кілька тижнів ти була такою серйозною.

Вона робила замальовки інстинктивно, поглинаючи видовище і виплескуючи його на папір. Це не був повністю автоматичний процес, але її розум справді лишався вільним.

І тут вона, отримавши свободу, відчула збентеження:

— Вибач, я просто... переживаю деякі труднощі.

Він кивнув і не тиснув на неї. Чудова людина.

— Вейл дійсно стала прихильнішою до тебе останнім часом, — зауважила вона. — А Променистій ти завжди подобався.

— Чудово. Але я все ще непокоюся, що ти була... якоюсь дивною впродовж останніх тижнів. І надзвичайно не схожою на саму себе.

— Вейл — це частина мого «я», Адоліне. Як і Промениста. У нас рівновага.

— Ти впевнена, що це правильне слово?

Вона не надто хотіла сперечатися. Усе частіше ставала Вейл останнім часом, тому що Вейл мала тут більше завдань. В Урітіру вона була Шаллан чи Променистою набагато більше часу.

Однак було так добре... розслабитися. Можливо, їй варто дістати залишки вина, щоб вони удвох випили й розслабилися. Останнім часом Адолін так багато ходив, тож йому, мабуть, не завадить провести приємний вечір у її обіймах.

— Я відчуваю, наче він спостерігає за мною, — промовив Адолін, дивлячись на величного спрена зірок.

— Так і є. Спрени помічають, коли за ними спостерігають. Останні наукові дослідження свідчать, що спрени змінюються залежно від безпосереднього індивідуального сприйняття. Наприклад, ти можеш, перебуваючи в іншій кімнаті, подумати про спрена, і він відгукнеться.

— Це так дивовижно, — сказав Адолін.

— І водночас нормально.

— Як і ти?

Шаллан глянула на нього і вловила його усмішку, а потім неочікувано для себе всміхнулася у відповідь:

— Думаю, з усіма людьми так. Ми всі на диво нормальні. Або в нормі дивні.

— Тільки не мій батько.