Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 105)
— Зу? — Адолін звернувся до останньої Променистої.
Золотоволоса жінка відхилилася і знизала плечима:
— Я не розбираюся в політиці. Я б сказала їм, що вони бурекляті дурні, якщо думають, що зможуть лишитися осторонь усього цього.
— Твій народ хоче лишитися осторонь, — сказав Ґодеке.
— Мій народ — бурекляті дурні, — Зу знову знизала плечима.
Позаду солдати збирали табір. Був ранок, хоча в Гадесмарі це не мало великого значення, і їм лишився день дороги до Міцної Цілісності. Уже пізно сумніватися, і занепокоєння Адоліна змушувало Вейл нервувати. Якщо їхню делегацію не пропустять, їй доведеться знайти спосіб самій проникнути туди й знайти Рестареса.
Адолін опустив очі та наче похнюпився. Він витратив дуже багато часу, придумуючи ці плани, і Вейл допомагала йому з деякими. На жаль, він був не дуже впевнений у цих ідеях, і реакція решти тільки підтвердила сумніви.
Поки Вейл шукала спосіб його підбадьорити, з’явилася Промениста. На жаль, вона так і не придумала нічого корисного, проте помітила ще декого біля багаття.
— Берил, — несподівано для себе промовила Промениста. — А ти що думаєш?
Статечна жінка — єдина з агентів Шаллан, що була присутня на зборах біля багаття: двоє інших готували сніданок. Вона різко підняла голову, сидячи позаду інших.
— Я... Я справді не знаю, — вона знов опустила очі, червоніючи, як тільки всі подивилися до неї.
— Ти лицарка, — сказала Промениста. — Хоча ще вчишся. Ми відповідаємо за цю місію, так само як і великий князь Адолін. Ти повинна мати власну думку. Нам слід вручити листи чи зробити щось ефектніше?
— Це... лежить занадто далеко за межами мого досвіду, ваша світлосте. Будь ласка.
«Це
— Я ще попрацюю над цими ідеями, — сказав Адолін. — Дякую, Берил.
— Великий князю Адоліне, — звернулася до нього Аршккам. — Є дещо, що не вирішує жодна з цих пропозицій, і я думаю, ви повинні на це зважати. Як ви можете закликати до їхньої честі? Хіба це не головна риса цих спренів? Я підозрюю, що будь-який наш успіх буде залежати від їхньої честі.
Адолін повільно кивнув, а Промениста схилила голову набік. Пропозиція Ясни була спрямована на те саме, що казала Корчака, але Шаллан відчула якусь хибу в аргументах.
«Честь, — подумала Промениста. — Так, Ясна думає як вчена, але не як воїтелька». У її піднесених словах і поспішних висновках відчувалося щось неправильне.
Честь. Як закликати до честі цих спренів?
Адолін відпустив усіх снідати та пішов вислухати доповідь солдата, який спостерігав за дивною групою тукарі, що продовжували слідувати за ними.
Берил встала. Вона одягнула струмисту сукню — не традиційну хаву, а щось на зразок старішого класичного стилю, з об’ємними рукавами, що закривали обидві руки. Жінка підійшла до Променистої, яка все ще сиділа, притулившись спиною до скелі.
Промениста швидко згорнула альбом — не слід, щоб хтось побачив жахливі малюнки Вейл.
— Чому ви попросили мене прийти на цю зустріч, ваша світлосте? — запитала Берил.
— Тобі треба звикати до певної ролі у важливих подіях. Я хочу, щоб ти отримала політичний досвід у контексті нашої нинішньої проблеми. Крім того, ти сама напросилася вирушити в цю подорож, коли Старгайл не зміг.
— Я хотіла побачити Гадесмар. Але, ваша світлосте, я ледве встигла звикнути до того, що я Прядильниця світла. Я не політик, — вона склала руки на грудях і раптом сказала крижаним тоном, оглянувши решту табору: — Мені тут не місце, так? Я не готова.
Промениста постукала олівцем по обкладинці альбому Шаллан, намагаючись зрозуміти, чи бреше ця жінка. Але в цьому краще розбиралася Вейл. Вона понад десять років була шпигункою.
«Обережно, — подумала Шаллан. — Пам’ятай, що десятиліття досвіду насправді уявне».
«Так... — подумала Вейл. — Моє порожнє минуле... тоді я була нічим... це турбує».
Промениста звернула увагу на зауваження Шаллан. Це було найбільше, що вони змогли витягти з неї за останні кілька днів.
— Берил, — мовила Промениста, — я хочу, щоб ти повправлялася у спілкуванні з важливими людьми. Тобі не потрібно розв’язувати проблеми Адоліна, просто повправляйся висловлювати свою думку там, де не страшно зазнати невдачі.
— Так, ваша світлосте, — вона помітно розслабилася. — Дякую, ваша світлосте.
Вона вклонилася і швидко пішла допомагати зі сніданком.
«Я не експерт, — подумала Промениста. — Але все більше погоджуюся зі скептицизмом Вейл».
Шаллан, що ховалася глибоко всередині, заворушилася. Було б боляче визнати, що насправді шпигуном може виявитися один із її друзів, а не Берил. Але краще так, ніж наполягати на вірі в брехню. Яким би не був їхній досвід у цих хитрощах.
Повернувся Адолін. Промениста засунула альбом під пахву і встала. Вона помітила його похмурий вираз.
— Тукарі й досі там? — здогадалася вона.
Принц кивнув:
— Вони проганяють усіх посланців, яких я відправляю, натомість досі йдуть за нами.
— Ми могли б обігнати їх, — сказала Промениста. — Посадити Корчаку та Маю на коней, а потім мчати до твердині.
— Можливо. Мені потрібен ще один день, щоб щось придумати.
Адолін дав їй невеликий батончик з подрібненого лавісу, змішаного з цукром. Сухий пайок? Вона взяла його насупившись.
— Я подумав, може, прогуляємося? — запропонував він. — Поки інші снідають. Дивно говорити про таке, але мені здається, що ми не лишалися наодинці жодного разу після плавання на баржі.
Промениста кивнула. Їй сподобалася пропозиція, проте вона поступилася Вейл, яка любила розмови. Вона засунула альбом у сумку і закинула її на плече. На Вейл був поношений дорожній одяг — темний плащ і гарні міцні чоботи. Вони пасували їй набагато краще, ніж ті, які Шаллан колись видурила в Каладіна.
Адолін помахав рукою своїм людям і кудись показав. Вони помахали у відповідь, і він вийшов з табору разом з Вейл. Не встигли відійти далеко, як до них наблизилася сяйниста фігура верхи на якійсь неймовірній істоті.
Вейл уже звикла до чудес цього світу: до того, як над головою зграями пропливали спрени слави, чи до того, як їхня розмова вчора ввечері привабила великого спрена радості — тут він мав вигляд кольорового вихору, що обертався.
Однак час від часу з’являлося щось, здатне подолати навіть навмисний цинізм Вейл. Величний білий скакун Нотума був
Нотум під’їхав, правлячи величним спреном за допомогою простої вуздечки з переплетених ниток. Він звернувся до Адоліна:
— Людський принце, тут я маю повертати на інший шлях. Мені заборонено наближатися до Міцної Цілісності. Я поїду на південь, а не на захід.
Вони запрошували спрена честі приєднатися до них, бо його загін рухався вздовж узбережжя неподалік. Але той відмовлявся від усіх запрошень.
— Тоді я бажаю тобі найкращого, Нотуме, — сказав Адолін. — Було приємно знову побачитися. Дякую за пораду.
— Я б хотів, щоб ти дослухався до неї. Ти ж не відмовився від своєї необачної місії?
— Я багато над чим подумав, — відповів Адолін, — проте все ще хочу спробувати.
— Як забажаєш, — Нотум віддав честь. — Якщо ми не зустрінемося після того, як вас виженуть, передай мої найкращі побажання Давній Дочці. Так... добре, що її не ув’язнили у фортеці. Їй би там не сподобалося.
Він розвернувся, збираючись їхати.
— Нотуме, — покликав Адолін. — Той спрен, на якому ти їздиш, разюче нагадує коня.
— А хіба це дивно?
— Більшість спренів зовсім не схожі на істот з нашого світу.
Нотум усміхнувся, що робив доволі рідко, а потім показав на себе: — А ми?
— Людиноподібні спрени — так, — сказав Адолін. — Але я ніколи не бачив конеподібних.
— Не всіх спренів придумали люди, Адоліне Холіне! — гукнув до нього Нотум. — Прощавай.
Коли він розвернувся і поскакав геть на своїй величній істоті, Шаллан майже проявилася, щоб намалювати вершника.
— От бурі! — промовив Адолін. — Він такий холодний, але ж сам із тих спренів, яким ми нібито
— Може, мені вдасться проникнути всередину, якщо нас таки проженуть, — запропонувала Вейл.
— І навіщо?— Можливо, я б перевірила, чи всі спрени честі думають так само. А що, як там керують кілька тиранів, які відмовляються дослуховуватися до раціональних доказів.