Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 104)

Адолін кивнув і нахмурив брови:

— Вона не могла мені про це розказати, так?

— Не могла.

І справді, сказавши це, Вейл змусила Шаллан скрутитися в маленький клубок, зітканий зі страху. Просто біля Безформного.

— Ти можеш говорити про те, про що вона не може, — здогадався Адолін. — І саме тому ти нам потрібна, так?

— Так.

— Здається, я трохи зрозумів усе, — він зустрівся з нею поглядом. — Дякую, Вейл. Щиро дякую. Я знайду спосіб допомогти. Обіцяю.

Угу. Вона повірила йому. Як цікаво.

— Я помилялася щодо тебе, — сказала вона. — Що б там не було, я рада, що лишилася в меншості.

— Якщо Шаллан слухає, переконайся, щоб вона знала: мені все одно, що вона зробила. І скажи їй, що я вірю, що вона достатньо сильна, щоб упоратися з цим самостійно, але вона має розуміти, що їй більше не потрібно так робити. Тобто справлятися з усім самою.

«Я ніколи не була сама, — прошепотіло щось у підсвідомості. — У мене був Фрактал. Навіть у темні дні нашого дитинства він був з нами. Хоча ми не пам’ятаємо цього».

Отже, Адолін помилявся, але одночасно мав рацію. Вони справді не повинні справлятися з усім самостійно. Якби ж тільки могли переконати в цьому Шаллан.

33

Розуміння

Ми маємо припустити, що Одіозум усвідомив це і прагне до єдиної жахливої мети: знищити — і якимось чином Роздробити або зробити безсилими всі Сколки, крім нього самого.

Існувало кілька способів захисту.

Каладін завжди знав це, але не відчував. Почуття та знання, здавалося, були взаємопов’язаними для його батька, але не для Каладіна. Просто читати чи слухати описи з книг для нього ніколи не було достатнім. Він мусив спробувати щось зробити, щоб зрозуміти це.

Він з головою занурився в цю нову задачу: знайти спосіб допомогти Норілу та іншим пацієнтам лікарні для душевнохворих. За рекомендацією батька, а згодом і за власним наполяганням, Каладін діяв поступово, спрямовуючи свої початкові зусилля на допомогу людям зі схожими симптомами. Бойова втома, нічні кошмари, постійна меланхолія, суїцидальні нахили.

Лірін, звичайно, мав рацію. Каладін скаржився, що подвижники лікують усі психічні розлади однаково; він не міг увірватися і вилікувати кожну людину в усій божевільні відразу. Спочатку він мав довести, що може щось змінити для цих небагатьох.

Він досі не розумів, як його батько врівноважував роботу та емоції. Лірін, здавалося, щиро піклувався про своїх пацієнтів, але міг відключати співчуття, перестати думати про тих, кому не допоміг. Наприклад, про десятки людей, замкнених у темряві божевільні, без сонця, які стогнали наодинці або, як в одному важкому випадку, писали тарабарщину на стінах кімнати власними фекаліями.

Тимчасово звільнений від приймання звичайних пацієнтів, Каладін виявив у божевільні шістьох чоловіків зі схожими симптомами. Він випустив їх і змусив працювати, підтримувати один одного. Він розробив план і показав їм, як ділитися інформацією таким способом, щоб це допомогло всім.

Сьогодні вони сиділи в кріслах на балконі перед його клінікою. Зігрівшись чашками чаю, розговорилися. Говорили про своє життя, про людей, яких утратили, про темряву.

Це справді допомагало. Їм не потрібен був лікар чи подвижник, щоб вести бесіду, вони могли це робити самі. Двоє з шести здебільшого мовчали, але навіть вони бубоніли, коли інші говорили про свої проблеми.

— Чудово! — сказала Каладінова мати, коли робила нотатки, стоячи поруч із ним. — Звідки ти про це дізнався? Попередні дослідження вказували на те, що вони підживлюватимуть меланхолію одне одного, тим самим підштовхуючи до деструктивної поведінки. Але вони показали протилежний результат.

— Група сильніша за окрему людину, — сказав їй Каладін. — Просто потрібно спрямувати їхні дії в правильному напрямку. Змусити їх разом підняти міст...

Мати насупилася і подивилася на нього знизу вгору.

— Розповіді подвижників про те, як ув’язнені підживлюють відчай один одного, помилкові, — продовжив Каладін. — Імовірно, вони пов’язані з пацієнтами, які перебували поруч одне з одним у божевільні. У темряві, де їхня похмурість могла б розгулятися просто нестримно... Так, тут я можу уявити, як вони наближають один одного до смерті. Бо іноді таке трапляється з... рабами. У безнадійній ситуації легко переконати одне одного здатися.

Мати поклала руку йому на плече, і її обличчя мало такий сумний вигляд, що йому довелося відвернутися. Йому не подобалося говорити з нею про своє минуле, про роки між тим часом і сьогоденням. За цей час вона втратила свого люблячого хлопчика Кела. Ця дитина була мертва, давно похована в кремі. Принаймні до того часу, коли він знову знайшов її, Каладін став тим, ким був зараз. Зламаним, проте майже перекованим на Променистого лицаря.

Їй не слід знати про ті найтемніші місяці. Вони не принесуть їй нічого, крім болю.

— У всякому разі, — сказав Каладін, киваючи в бік групи чоловіків, — після розмови з Норілом я запідозрив, що це допоможе. Можливість поговорити з іншими про свій біль щось змінює в них. Коли є інші, які дійсно можуть їх розуміти, — це допомагає.

— Я розумію, — сказала мати. — І батько розуміє.

Він був радий, що вона так думала, хоча й помилялася. Вони співчували, але не розуміли. От і добре, що не розуміли.

Для чоловіків, які тихо розмовляли один з одним, зміни відбувалися тому, що їм знову показали сонячне світло. Нагадали про те, що темрява вже минула. Але, мабуть, найважливіша зміна полягала не просто в усвідомленні того, що ти не самотній, а у відчутті цього. Усвідомленні, що незалежно від того, наскільки самотнім себе вважаєш, незалежно від того, як часто мозок навіює жахливі речі, завжди поруч є інші, які це зрозуміють.

Це не виправить усього. Але то лише початок.

34

Полум’я, що ніколи не згасне

Об’єднання сил змінить і спотворить суть Одіозума. Тому замість того щоб поглинати інших, він їх знищує. Оскільки ми всі по суті нескінченні, йому не потрібно більше сили. Знищення та Роздроблення інших Сколків призведе до того, що Одіозум стане єдиним богом, незмінним і не спотвореним іншими впливами.

— Мені не подобається жодна з цих пропозицій, — сказала Корчака, і її спренка переклала.

Вона нахилилася вперед, щоб зігріти покручені руки — радше за звичкою, оскільки проявлений вогонь давав дуже мало тепла. Його можна було запакувати й носити в кишені — потрібно лише взяти намистину. Цей вогонь більше нагадував зображення, яке мерехтіло й потріскувало, наче справжнє полум’я.

Вейл сиділа з розгорнутим альбомом Шаллан, притулившись спиною до великого шматка обсидіану, удаючи, що малює, а Адолін тим часом радився з Променистими. Досі, попри те що робила найгірші замальовки, вона не змогла виманити Шаллан.

— Жодна з них? — запитав Адолін.

Він стояв, виструнчившись, одягнений у чорну форму з розшитими сріблом манжетами. Відполіровані гудзики ідеально пасували до срібла рапіри в піхвах, що висіла на його стегні.

Він мав приголомшливий вигляд — прекрасний навіть тоді, коли просто стояв біля вогнища у ретельно підігнаній формі. Вогонь чомусь був холодним, хоча мав бути теплим. А Адолін чомусь викликав відчуття тепла, хоча строга чорна форма мала надати йому холодності.

Аршккам, хоча й походила зі значно нижчої верстви, не соромилася виголошувати йому свої думки. Вейл подобалася стара Споглядальниця істини. Занадто багато людей відмовлялися судити про людину без огляду на її вік. Їхня думка про цю жінку, про що свідчило її прізвисько, засновувалася на її прожитих роках.

Вейл же бачила більше. Те, як Аршккам ретельно заплітала своє срібне волосся. Гравійований перстень, який вона носила на правій руці, був її єдиною прикрасою, і на ньому жодного цінного самоцвіту — просто молочно-білий кварц. Вона сперечалася з Адоліном — одним із наймогутніших чоловіків у світі — так само легко, як могла б сперечатися з водоносом. У цій жінці так багато цікавого, але вони ледь знали її.

«Не хочеш помалювати, Шаллан? — подумала Вейл. — Не хочеш вийти й зробити це краще, ніж я?»

Замість цього вона відчула глибоку образу Шаллан. За те, що Вейл розказала Адоліну. За біль, який їм загрожував.

Краще б забути про той біль минулого.

— Ясновельможний, — сказала Корчака Адоліну через свою спренку, — я розумію, чому ви стурбовані. Та-Що-Спить-Наяву прочитала листи Далінара та Ясни й переказала мені зміст. Якщо спрени честі справді такі ворожі, якими здаються, то я сумніваюся, що вони дослухаються до прохань у листах. Та-Що-Спить-Наяву каже, що спрени честі можуть бути досить запальними, і, ймовірно, вони краще розцінять особисте прохання. Однак аргументи, які ви запропонували сьогодні, недостатньо вагомі. Заявити, що якщо вони не погодяться, ви звернетеся до чорнильних спренів? Вони знають, як сильно нам потрібні Вітробігуни — і безсумнівно знають, що чорнильних спренів іще важче завербувати. Ви спробуєте зіграти на їхньому сумлінні, щоб заохотити їх допомогти? Не думаю, що вони відчувають себе винними. Ось у чому проблема.

— Я згоден, — сказав Ґодеке. Поважний Вістрехід із широкою бородою, що нагадувала про його минуле в подвижництві, склав перед собою руки й сидів на перевернутому ящику з-під сухих пайків. — Ми не зможемо переконати їх погодитися, ясновельможний. Погрози теж не допоможуть. Ми повинні вдало представити наше прохання: що нам потрібна допомога і що ми щиро бажаємо, щоб вони переглянули свою відмову від підтримки.