Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 103)

Упевненість Вейл у цьому росла і міцнішала під час подорожі. Шаллан не хотіла визнавати, що та має рацію, але вже важко було продовжувати прикидатися.

«Можливо, нам слід знову поговорити зі спренкою Орнамент, — подумала Промениста. — Гадаю, якщо ми розговоримо її, вона щось розпатякає».

Вони теж намагалися, але... Вейл вважала, що тут вони зайшли у глухий кут. Якщо спренка-криптик Берил і знала про її зраду, то не видавала цього.

У Шаллан усе стислося всередині від думки, що зусилля можуть бути даремними. Вона хотіла, щоб шпигункою виявилася Берил. І вони мали — о геєна! — підтвердження, чи не так?

«Отже, — подумала Вейл, — припустімо найгірше. Що справжній шпигун надзвичайно обережний і досвідчений. Можна вдаватися в питання, чи міг він виявити, поспілкувавшись із іншими, що ми розповсюдили трохи дезінформації? Мрейз розумний. Він міг навмисно підкинути нам ниточку, щоб поставити під підозру Берил».

«І який тоді сенс розслідування? — розчаровано подумала Шаллан. — Навіщо йти на всі ці неприємності, якщо ми просто збираємося сумніватися в результатах?»

«Бо я сумніваюся в усьому, — відповіла Вейл. — Це інформація, але не остаточна».

«Згодна, — подумала Промениста. — У нас був час вивчити Берил, і ми нічого не виявили. Щоб діяти далі, треба знайти докази. Вагомі докази. Ми не маємо права помилково засудити когось, хто може виявитися невинним».

«Бурекляття, — подумала Вейл. — Ти говориш, наче судова чиновниця, Промениста».

«Я згодна з тобою!»

«Так, але ти така завзята, що робиш мені боляче. Можеш розслаблятися час від часу?»

Шаллан піднесла руки до голови, почуваючись... неврівноважено. Вона згадувала, як, ще зовсім нещодавно, дві особистості не сварилися в її голові. Вони здебільшого трималися відособлено, і вона іноді не помічала, як ті змінюються. Чи стало тепер краще, коли вони співпрацювали, навіть сперечаючись? Чи стало небезпечніше, оскільки конфлікт виявився дуже складним? Так чи інакше, вона сьогодні все більше виснажувалася від боротьби.

Хоч і неохоче, але Вейл узяла гору. І поки що трималася біля Берил, намагаючись спіймати її на брехні. На жаль, дуже скоро приплівся Адолін — наче сокирогончак, який шукав, за ким би поганятися. Однак навіть Вейл мусила визнати, що цей тип з розпатланим волоссям, завжди готовий узятися за справу, знайде спосіб підбадьорити.

— Гей, можна тебе на хвилинку? — гукнув він Вейл.

— Напевно. Зараз я — Вейл, до речі.

— Ну, може, ти даси корисну пораду щодо розв’язання проблеми, — він відвів її подалі від решти, щоб поговорити наодинці. — Що більше я думаю про це, то більше хвилююся, що нам слід змінити підхід до спренів честі. Нотум упевнений, що вони не розмовлятимуть з нами. Упевнений більше, ніж Сил.

— Змінити підхід? Як? Ти проте, щоб не давати їм листи й подарунки?

— Не думаю, то вони взагалі їх візьмуть. Боюся, нас одразу проженуть.

 — Це ускладнює проблему, — визнала Вейл.

Вона не забула про своє справжнє доручення — пробратися до фортеці та знайти там Рестареса, лідера Синів Гонора. Навіть Промениста прагнула знайти його й дізнатися, що за секрети він приховує, якщо ними так жадає заволодіти Мрейз. Пошук шпигуна важливий, але ця місія важливіша.

— А може, є кращий спосіб, ніж вручити їм листи від батька і Ясни? — міркував Адолін. — Що, як ми запропонуємо дати спренам честі стільки Буресвітла, доставленого батьком, скільки вони можуть узяти, а на заміну попросимо відправити з нами свого посланця? Що, як ми попросимо про обмін емісарів і пообіцяємо побудувати їхньому представнику фантастичний палацу Гадесмарі, біля Присяжної брами? Ми можемо перенести тонни каменю з нашого боку, а тут він надзвичайно цінний.

— Гм-м-м, — протягнула Вейл. — Адоліне, вони схожі на цілу расу спренів, що поводяться, наче Промениста, і вважають нас злочинцями. Якщо ми турбуємося, що вони не приймуть навіть листів та книг, то чи не буде небезпечно пропонувати надзвичайно цінні подарунки? Вони можуть вважати це хабарем або визнанням нашої провини.

— Можливо, — Адолін кілька разів постукав кулаком по долоні іншої руки.

— Я згодна з Вейл, ясновельможний, — сказала Промениста. — На їхньому місці я б дуже підозріло поставилася до цінних подарунків. Вони хочуть не винагороди, а спокою.

— Гаразд, — кивнув Адолін. — Є зовсім інша ідея. Благаємо. Підлесливо. Кланяємося й кажемо, що без них ми приречені. Якщо спрени бодай чимось схожі на Вітробігунів, то, можливо, вони не зможуть відмовити.

Промениста задумалася:

— Можливо. Особисто мені це здалося б більш привабливим, ніж хабар.

— А мені — ні, — не погодилася Вейл. — Але, думаю, я не та людина, яку можна про таке питати. Побачивши, як ти благаєш, я вирішила б триматися якомога далі від конфлікту, бо виграти в ньому неможливо.

— Геєна! — вилаявся Адолін. — Про це я не подумав.

— Дай мені поміркувати, — попросила Промениста. — Я знову Промениста, до речі.

Адолін кивнув.

— Це складне завдання, Адоліне, — нарешті сказала вона. — І я поділяю твоє занепокоєння. У нас є рівно один шанс представити себе належним чином перед спренами честі. Вони ворожі до нас і самі обрали таку позицію. Ми можемо припустити, що спрени, які найбільш схильні дослуховуватися до наших аргументів, уже приєдналися до Променистих лицарів. Твоя хитрість, щоб прикинутися слабкими та благати про допомогу, здається обнадійливою. Однак мені цікаво, чи не буде краще звернутися до раціонального боку.

— Але те, як спрени честі наполягають на тому, щоб відвернутися від усього людства, пов’язано з емоціями, чи не так? — спитав Адолін. — Спрени постраждали в минулому. Вони бояться, щоб це не повторилося.

— Можна назвати це раціональним. Якби весь твій вид було майже знищено через тісні стосунки з людьми, хіба ти, діючи логічно, не остерігався б подібних стосунків у майбутньому?

— Але що станеться з ними, якщо виграє Одіозум? — наполягав Адолін. — Він ненавидить Гонора. Хоча, гадаю, він усе ненавидить. Він же бог ненависті... У всякому разі, чи збираються вони провести решту життя у своїй маленькій фортеці? Чи зрештою підкоряться йому? Вирішать боротися тільки тоді, коли всіх повбивають чи завоюють?

Промениста всміхнулася:

— Я відчуваю твою рішучість, ясновельможний. Ця наполегливість викликає захоплення. Те, що ти сказав мені, може стати вагомим аргументом для спренів честі.

— Це саме батько написав у своєму листі. І приблизно це їм сказала Сил, перш ніж покинула їх і вирушила на пошуки Каладіна. Не можу позбутися думки, що спрени честі вже приготувалися до аргументів батька і Ясни...

Він поглянув кудись удалину, а потім озирнувся. Промениста насупилася, намагаючись зрозуміти, що він шукає. Шеренгу людей? Свого ришадіума, що бродить довкола з мертвоокою на спині? Блискотливі обсидіанові пагорби, порослі кристалічними рослинами?

— Ти щось придумав? — запитала вона.

— Ніби так. Я... зрозумів, що вони вже будуть готові до всього з нашого боку. Тобто ці істоти живуть уже тисячі років і весь цей час сердяться на нас. Я не можу придумати аргумент, який вони ще не розглядали. І сумніваюся, що батько чи навіть Ясна могли б такий аргумент придумати.

— Розумне припущення, — Промениста кивнула на ходу. — Однак якщо вони передбачають усі аргументи, то, можливо, єдина надія для нас — це майстерність суперечки. Її світлість Ясна може бути досить переконливою, Я подумала, що варто продовжити тактику пропонування листів.

— Або так, або ми можемо здивувати спренів честі.

— Як? Ти ж сам відзначив, що в них були тисячі років, щоб обдумати ці аргументи.

Адолін похитав головою, вираз його обличчя лишався відстороненим.

— Слухай, — нарешті спитав він, — чи можу я поговорити з Шаллан? — Шаллан зараз виснажена, — відповіла Промениста. — Вона просить, щоб я вела цю розмову. А навіщо тобі вона?

— Я просто почуваюся комфортніше з нею, Промениста, — він поглянув на неї. — То... із Шаллан щось не так? Поки ми пливли на баржі, я думав, що все добре, але за останні кілька тижнів... Не знаю, але вона здається якоюсь не такою. Зовсім.

«Він помітив!» — запанікувала Шаллан.

«Він помітив», — з полегшенням подумала Вейл.

— Останніми днями вона все більше ховається, — сказала Промениста. — Стверджує, що втомилася. Але... з нами щось відбувається. Я можу спробувати змусити її вийти.

— Будь ласка, спробуй.

Вона спробувала. Наполегливо. Але зрештою скривилася:

— Вибач. Шаллан втомилася. Можливо, злякалася. Мабуть, Вейл зможе пояснити.

— То... можна з нею поговорити?

— Ти вже зі мною говориш, — зітхнула Вейл. — Адоліне, зрозумій. Це справді складно. Це пов’язано з минулим Шаллан і болем, який вона відчула в дитинстві. Вона навмисне створила мене, щоб я допомогла їй подолати цей біль.

— Я можу допомогти, зрозуміти.

— Я сама ледве це розумію, Адоліне, — сказала Вейл. — Хоча живу в її голові.

Вона зробила глибокий вдих, змушуючи себе дивитися на нього очима Шаллан. Вона кохала Адоліна. Вона обрала Адоліна. Найменше, що могла зробити Вейл, — це спробувати пояснити.

— Гаразд, — сказала вона. — Уяви себе на її місці, уяви, що пережив щось настільки болюче, що не хочеш вірити, що це трапилося з тобою. Тому ти вдаєш, що все це трапилося з кимось іншим. З іншою людиною.

— І ця людина — ти? — спитав Адолін.

— Не зовсім, — відповіла Вейл. — Це важко висловити. Я з Променистою — це механізми для подолання труднощів, які зазвичай працюють. Але почало проявлятися щось глибше. Шаллан непокоїться, що людяна, яку ти бачиш у ній, — несправжня. Людина, яку ти кохаєш, — несправжня. І це стосується не лише тебе. Фрактал, Далінар, Ясна, Навані — вона турбується, що всі вони не знають її справжню. Через те, що сталося з нею, — і що більше — через дещо, що мусила зробити, вона починає думати, що «Шаллан» — це фальшивка, несправжня особистість. Їй здається, що глибоко всередині сидить чудовисько, і це її справжнє «я». Вона боїться, що правда неминуче розкриється, і всі покинуть її, коли це станеться.