Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 101)

Він знайде спосіб змусити спренів честі прислухатися до нього. Щось придумає.

31

Дочка зрадників

Я не поділяю їхнього підходу. Якщо ти зараз зможеш, як я припускаю, утримати Одіозума в його в’язниці, то в нас буде необхідний час для планування. Ми стикнемося із загрозою, що перевищує можливості одного Сколка.

Навіть через кілька тижнів після першої зустрічі з ними Венлі ловила себе на тому, що витріщається на нове тавро Сплавлених.

Ці називалися макай-ім, або «Ті, хто з глибин», і мали доступ до того ж Сплеску, що й вона, — здатності перетворювати камінь на рідину. Глибинні мали гладку шкіру без волосся і майже без панцира — просто оболонки на голові та статевих органах. Завдяки цьому були добре помітні яскраві візерунки по всій довжині їхніх звивистих тіл. Довгоногі й довгорукі, вони нагадували Венлі її нинішню подобу — високу, проте не неприродно довготелесу, як у Рабоніель та інших будівничих, схожих на неї.

Макай-ім носили відкриті спереду мантії або ж узагалі ходили голі. Вони трималися осторонь від решти команди, коли просувалися через морозні гірські перевали. За декілька тижнів спільної подорожі ніхто з них не говорив напряму з Венлі, хоча темп, який задала Рабоніель, залишив мало часу для балачок.

Ці гори, наскільки знала Венлі, не належали до жодного королівства. Ізольовані долини були занадто неприступні ззовні. Її команду перенесли сюди Небесні кілька тижнів тому, а потім залишили, і вони мусили пройти решту шляху до Урітіру пішки.

Людська фортеця розташовувалася десь тут, очевидно, прихована й неприступна. Патрулі Вітробігунів не дозволяли підлетіти занадто близько, але Рабоніель вважала, що невеликий загін піших військ, обережно рухаючись вночі або під час бур, зможе наблизитися до нижніх тунелів вежі непоміченим.

Отже, Венлі приєдналася до решти загону, і тепер вони виходили з тіні дерев, перетнувши кам’янисту ділянку. Як і в інші дні, Рабоніель задала особливо важкий темп, хоча Венлі знала, що відчує втому лише після кількох годин ходу.

Стародавня вчена змінила величні шати на дорожній шкіряний костюм, придатний і для бою, а жмут червоно-помаранчевих локонів розсипався довкола її голови, вкритої панциром, Вона все настирливіше підганяла загін. До вежі лишалося кілька днів шляху.

Ця високогірна долина була переважно безплідною, і рости тут могли лише найстійкіші скелебруньки та поодинокі групки приземкуватих дерев, гілки яких перепліталися, утворюючи клубки, стійкі до бур. Хоча листя на цих деревах втягувалося перед бурями, гілки залишалися міцними й переплетеними. Довкола не було видно жодного спрена життя, а спрени холоду лежали рядами по землі, вказуючи на небо.

Як і слід було очікувати, на підвітряних схилах росло більше скелебруньок, але розірвані шрами на чорній землі та обгорілі плями вказували, що коли тут проходив Вічновій, буря не зменшувала люті. Високогір’я, здавалося, більше потерпали від ударів блискавки, ніж низини.

Вона пішла швидше, обігнала солдатів і наблизилася до Глибинних. Венлі любила спостерігати за ними, тому що вони зливалися з каменем, навіть коли просто рухалися. Яскраве лазурове світло Місяця Гонора осяяло тридцять фігур, деякі з них були одягнені в мантії, що розвівалися. Вони ковзали по землі, стоячи на ній. Не зовсім схожі на шетел-ім, або Текучих, які могли ковзати по будь-якій поверхні, ніби вона слизька. Глибинні були іншими. Вони стояли, занурившись у землю по кісточки.

І рухалися таким способом, якого Венлі ще ніколи не бачила. Наче палиці в потоці води після потужної великобурі — камінь ніби сам штовхав їх уперед, а вони стояли, зовсім нерухомі. Їхні очі сяяли червоним, як і у всіх Сплавлених та Владних, але здавалися більш зловісними, мали темніший відтінок.

— Вони тебе цікавлять, я помітила, — пролунало збоку.

Венлі підскочила і повернулася — поруч з нею ішла Рабоніель. Венлі налаштувалася на Ритм тривоги, і Тембр теж стривожено загуділа всередині. Чи вона справді приділяла їм забагато уваги? Чи можна вважати це підозрілим? Вона опустила голову і заспівала в Ритмі страждання. Венлі вже хвилювалася, що під час цієї місії ризикує викрити свої узи.

— Не треба соромитися, — промовила Рабоніель у Ритмі пихи. — Цікавість — хороша риса для співуна. Це гідна Пристрасть, Остання зі Слухачів.

Венлі продовжувала наспівувати в Ритмі тривоги, ідучи швидким темпом під пильним поглядом Рабоніель. Вона мала намір вірно служити цій Сплавленій, як попросила Лешві. З усіх прислужників тільки Венлі була Владною, тож тільки вона могла подолати цей складний шлях. Досі вона тихо служила вижіноченій: розкладала на ніч її постіль, приносила воду для пиття. Їй не загадували інших завдань та й узагалі майже не зверталися до неї. Вона почала думати, що служіння Рабоніель буде якщо не легким, то принаймні безтурботним. То чому ж вона зараз привернула увагу господарки?

— Так дивно, що Лешві обрала саме тебе, — сказала Рабоніель. — Коли я дізналася, кого мені передали як новий Голос... Для багатьох ти — лише дитина зрадників. Але Лешві вшанувала тебе. Назвала Останньою зі Слухачів.

— Вона була добра, о Стародавня.

— Вона високої думки про тебе, — відказала Рабоніель. — Сплавлені самі по собі недобрі, вони винагороджують компетентність і Пристрасть. Навіть якщо ти — дочка зрадників. Я мала очікувати, що Голос Лешві виявиться... незвичним. Вона одна з найрозумніших і найздібніших Небесних.

— Вона... посперечалася б щодо цього, о Стародавня.

— Так, я розумію, скільки вона докладає зусиль, щоб інші її недооцінювали, — сказала Рабоніель у Ритмі задоволення. — Вона небезпечна, і це добре, — Сплавлена подивилася на Венлі й блимнула червоними очима, тихо наспівуючи в Ритмі задоволення.

Тембр загуділа всередині Венлі. Рабоніель знала занадто багато. Вона явно викрила, що Венлі шпигувала для Лешві. Але що ще викрила Рабоніель? Звичайно ж, вона не знала всієї правди.

— Скажи мені, — знову запитала Рабоніель, — що саме тебе цікавить у Глибинних? Чому ти витріщаєшся на них годинами?

— Їхні сили захоплюють мене, — відповіла Венлі, вирішивши, що краще не брехати без нагальної потреби.

— Дев’ять тавр Сплавлених. Дев’ять Сплесків. Ти знаєш, що таке Сплески?

— Природні сили, з якими пов’язане все живе, все суще. Гравітація. Транспортація. Трансформація. Але... хіба їх не десять?

— Так кажуть люди, — відповіла Рабоніель у Ритмі глузування. — Вони стверджують, що існує десятий Сплеск, над яким володарює Гонор. Адгезія — не справжній сплеск, а брехня, яку нам видали за правду. Справжні Сплески належать як Гонору, так і Культивації: Культивація — це життя, а Гонор — спосіб перетворювати Сплески на закони природи. Предмети повинні падати на землю, тому вони створили для цього Сплески.

— А у них який Сплеск? — Венлі показала на Глибинних.

— Когезія. Сплеск аксонного взаємозв’язку, який зв’язує найдрібніші частинки всіх об’єктів одна з одною. Сплеск, який робить нас єдиним цілим. Макай-ім можуть з’єднувати свою сутність із сутністю інших речей, змішуючи їхні аксони. Усе суще в основному є порожнечею, хоча ми й не можемо цього побачити. Камінь, як розум, існує для того, щоб бути наповненим думкою й Інвеститурою.

Венлі наспівувала в Ритмі жаги. Відповіді. Ну нарешті Вона не зрозуміла й половини сказаного, але те, що на її питання Сплавлена відповіла так легко... Це її схвилювало, хоча Тембр загуділа в Ритмі обережності.

— У кожного Променистого два Сплески, — сказала Венлі. — А у Сплавлених по одному. То виходить, що Променисті сильніші?

— Сильніші? Що краще: мати більше здібностей чи лише одну, проте використовувати її досконало? Ми, Сплавлені, знаємо свої Сплески так добре, як Променисті ніколи не зможуть. Ох, ці люди. Вони не були створені ні для цього світу, ні для цих Сплесків чи бур. Світло витікає з людей, як вода крізь пальці. Вони отримують спалахи великої сили, проте не можуть утримати того, що мають. Кожен Сплавлений може утримувати Світло й купатися в ньому нескінченно. Навіть ви, Владні, певною мірою маєте цю силу — більшість про це не знають, але у ваших яхонтосерцях є трохи Пустосвітла. Звичайно, ви не можете ним активно користуватися, проте можете відчути, як воно розпалює емоції. Що стосується Сплавлених, то наше панування над Сплесками нескінченне. Ми пануємо там, де люди бувають лише зрідка, — вона показала на Глибинних. — Чи може бодай хтось із Променистих стверджувати, що пізнав камені, як вони, що може з’єднуватися з каменем, перемішавши з ним усі свої аксони? Променисті зосереджуються лише на тому, що зовні. Вони змінюють світ, але не себе. Так, Променистий може підняти камінь у небо, але шанай-ім може ширяти в небі, не турбуючись про можливе паління.

Венлі загуділа в Ритмі жаги, хоча не була впевнена, що погодилася. Хоча вона боялася використовувати свої Променисті сили в Холінарі, вони хвилювали її. Тембр казала, що вона зможе пересувати камінь, змінювати його форму.

Вона глянула на Глибинних, які рухалися так тихо, так плавно. Порівняно з ними, хода самої Венлі — а також п’ятисот солдатів у воєнній подобі, що маршували позаду, — здавалася такою незграбною. І вона справді заздрила тому, як вони перетікали. То... чому ж сили проявлялися в Променистих інакше, ніж у Сплавлених?