Борис Левандовский – Донор для небіжчика (страница 6)

На мить їм обом стало лячно в цьому напівтемному тихому будиночку.

— А знаєш, — продовжив той, — коли я чекав тебе, то подумав… Може, він підсипає якийсь порошок, щоб потім…

— Куди підсипає? — перебив його Гера.

— Ну, як куди? Він же тобі давав щось пити?

— Так це було вже після всього, — відмахнувся Гера.

— Та ну тебе… — образився друг. — Сам усяке мелеш… об’єктив… майбутнє… стіна…

Гера стиснув кулаки:

— А я думав, що тобі можна…

— Дурниці це все! Так не буває!

— А канібали?!!

— Це ж звичайний фотоапарат. Клац! — і все. Одна мить. А ти про якийсь кінець, початок… Клац! Неможливо вловити. Роки! Ха!

Гера знизав плечима і знітився.

— Може, мені і справді все це здалось… Алексе.

— Як? Хто? — здивувався той.

— Алекс… А що?

(клац!)

— Чому ти мене так назвав?

— Не знаю… Я й не помітив, як це в мене вирвалося, — зніяковіло пробурмотів Гера.

(клац!)

— Раніше ти ніколи мене так… Звучить якось незвично, по-іноземному.

Гера раптом усміхнувся:

— Знаєш, а непогано — Алекс! Ха! Олександр чи Алекс… яка різниця? Так навіть краще.

(клац!)

Новопохрещений Алекс схопив друга за плечі й повалив на підлогу.

Вони жартома почали битися.

Портрет батькам сподобався. Вони повісили його на стіну напроти ліжка Гери.

«Зовсім інша справа, синку! Тепер у тебе залишиться пам’ять!»

Увечері, коли він вимкнув світло й ліг спати, фотографія виділялась на стіні чорним рельєфним прямокутником, немов провалля в безодню Часу. Гера першої ночі довго вдивлявся в нього й не міг заснути. Здавалося, прямокутник починає поступово втрачати правильні обриси; його краї колишуться й повільно розповзаються по стіні, невблаганно пожираючи кімнату, Сьогодення, й підповзають до самого Гери.

Майбутнє всмоктувало безпомічний перед Часом Всесвіт у свій безмежний Тунель…

КЛАЦ!

Розділ 3

Похоронне турне: початок

Виїхавши на своєму «BMW» за місто, Герман зупинився.

Він витягнув із бардачка ганчірку й вийшов протерти лобове скло. Метрів за двадцять була заправка — ймовірно, остання на майбутньому шляху Германа відрізком у п’ятдесят, а може, і сто кілометрів.

Герман відчинив багажник, вийняв дві каністри по двадцять літрів і попрямував до заправки, оскільки його майбутня подорож не передбачала таких регулярних турбот, як пошук пального.

Уже сутеніло; над майданчиком станції за хвилину зайнялися неонові вогні. З відкритого віконця каси линула музика. Звучала популярна музика Братів Карамазових «На железных собаках». Герман не був шанувальником творчості цієї групи, але цього разу йому чомусь здалося, що вони виконували «На железных собаках» саме для нього: хоч загальний зміст пісні був далекий від його життя, щось зачепило Германа в словах «…догонит меня…»

Герман розрахувався з похмурим типом, що появився у віконці. Фізіономія касира виглядала так, наче йому довелося відірватися від більш насущних справ, ніж робота.

Машин на станції, очевидно, не було давно.

Герман підняв із землі порожні каністри й попрямував до стовпчиків. Касир буркнув йому вслід порядковий номер.

Засунувши «пістолет» у каністру, він почув, як бензин наповнює ємкість; звук видавався йому надто голосним, неприродним. Як давно він уже не виїжджав за місто?

Закінчивши наливати останню каністру, Герман повернувся до машини. У сутінках «BMW» виглядав сумно й самотньо. Герман поклав каністри в багажник і на секунду оглянувся, щоб подивитись на вогні міста.

Потім сів за кермо.

Приблизно за годину їзди Герман задумався.

Звичайно, вся ця затія з поїздкою зовсім не ставила за мету досягнення якогось певного пункту. Вона переслідувала зовсім інше. Але навіть на цьому її етапі варто було б визначити, куди він їде, чи хоча б окреслити напрям. Приблизно. Те, що його темно-зелений «BMW» намотує кілометри київською трасою, — зовсім не означало, що існує який-небудь план. Герман просто-напросто використовував найближче шосе, що виводило за межі міста, — не задумуючись.

Утім, ця поїздка мала одну мету, конкретну її назву Герман сформулював як МОЄ ПОХОРОННЕ ТУРНЕ. Він відчував, що до нього, нарешті, поступово повертається відчуття реальності — вперше з того моменту, коли він дізнався про результат анонімного тесту. «Річ у тому, — думав Герман, — що життя продовжуватиметься у звичному напрямку незалежно від моєї реакції на будь-які обставини». Життя не бере до уваги, що він думатиме і як діятиме. Такою була правда. Хоче Герман того чи ні, але він повернеться назад у старе життя й, можливо, ще довго житиме ним, не зважаючи на всі чортові віруси. І зовсім ні до чого перетворюватися на загнаного звіра, що мчить, не розбираючи дороги й нічого не бачить перед собою, крім власного страху.

За час міркувань стрілка спідометра повільно сповзла до позначки п’ятдесят кілометрів за годину, і Герман додав газу.

Отже, не пізніше, ніж завтра вранці, він уже знатиме, куди прямують колеса його «BMW»; якщо потрібно буде купити новий дорожній атлас, то він це зробить; а також спланує, скільки часу (плюс-мінус один день) триватиме його відсутність у місті.

«Усе, а тепер досить! — наказав він собі. — Досить про це!»

Було вже зовсім темно.

Герман зрозумів, що продовжувати їхати немає сенсу. Та й відпочити пора. Імовірно, внутрішній годинник уже давно намагався йому про це нагадати, але він не звертав уваги.

«Отож на сьогодні досить» — повторив подумки Герман.

Зупинитися краще було б за межами якогось населеного пункту — ночувати він збирався в машині; шукати готель було попросту нерозумно.

Нарешті він з’їхав із дороги й зупинився.

Випивши гарячої кави з термоса, Герман вийшов із машини подихати свіжим нічним повітрям. Звідкись здалеку чувся голос цикади; за нею підтягували два чи три цвіркуни. Небо було вкрите тонкими перистими хмарами, крізь які просвічувалися зорі (навіть у таку погоду їх було куди більше, ніж у місті в найяснішу ніч). Герман прибив на своїй щоці комара й викинув недокурок.

І раптом він почав блювати.

Це відбулося без будь-яких спазмів чи навіть натяків на нудоту.

Чортихаючись, він повернувся в машину й витягнув із бардачка паперові серветки.

Напевно, нічого дивного в цьому не було. Швидше, навіть закономірно: саме так і повинен був закінчитися один із найдовших і найбожевільніших днів у його житті. Уже прожити його до кінця — межувало з подвигом. Із самого ранку він планував епохальну розмову з Алексом — лише це коштувало Германові бозна-чого; потім просидів не менше двох годин у барі, ламаючи голову, що йому робити найближчим часом; потім зазнав божевільного тиску на свій мозок, намагаючись з’ясувати, ЯК (і — о чудо! — йому це вдалося); пережив спілкування в жахливій лікарні з «добрим лікарем»; і, нарешті, провів кілька годин за кермом своєї машини, вирушивши, як напіврозкладений труп, у Похоронне Турне. І ось він тут.

«Господи, — подумав Герман, намагаючись витягнути з пачки неслухняними пальцями цигарку, — невже це все відбулося сьогодні… всього за один день?!»

Тож немає нічого дивного в тому, що його знудило, — мабуть, це найменша ціна, яку він міг заплатити за цей день.

Зненацька йому згадався один кумедний епізод, коли він, Алекс і якісь їхні спільні друзі з університету років десять тому влаштували невеликий пікнічок на озері під Винниками, що за п’ятнадцять кілометрів від Львова. Тоді вони справді повеселилися, нализавшись просто до тваринного стану (здається, Герман навіть мукав). Але, безсумнівно, їх усіх перевершив Алекс. Він умудрився не тільки обблювати себе з ніг до голови, а й накласти у штани. А наступні кілька днів провів у похмурому настрої, переживаючи, щоб до нього не приклеїлося прізвисько типу «засранець» чи «гівнюк». Він майже щогодини дзвонив Германові додому, ледь не вимолюючи чергове «чесне слово», що той нікому й ніколи не розповість про те, що трапилося. Уже набагато пізніше Герман дізнався, що за мовчання інших Алекс розраховувався грішми. Зараз цей спогад Германові видався особливо приємним.

Він автоматично загасив цигарку в попільничці й відчинив дверну кватирку, щоб випустити дим назовні.

Тільки тепер він насправді відчув, яка нелюдська втома опановує його тіло й розум.

У відкрите віконце дверей залетів великий нічний метелик, принаджений світлом у салоні…

…Раптом Германові стало поганої Нестерпно… Немов його голову стиснули безжальні сталеві обручі, здатні будь-якої секунди розколоти череп на безліч дрібних осколків. Він відчув, що його очі починають вилазити з орбіт, і якщо це триватиме ще хоч трошки — вони просто тріснуть.

Герман коротко й майже беззвучно застогнав. «Боже, що зі мною?! — спалахнуло в онімілій свідомості. — Що зі мною діється?!!» Він думав, що знає, як може бути погано, знає, що таке сильний біль. Але тільки зараз зрозумів…