Борис Левандовский – Донор для небіжчика (страница 5)

Герман настроїв таймер автоматичної годівнички й вибив пальцями по склу короткий дріб — охороняйте! Мобільний телефон залишив на підставці. Потім вийшов у коридор, закинув на плече сумку, яка по-дружньому ляснула його по спині й попрямував до дверей.

«А як же Я?! — обурено вигукнув маленький Гера. — Мах на мах — ти ж ОБІЦЯВ!»

Герман вернувся до портрета й навіщось повернув його обличчям до стіни.

Від стуку дверей портрет злегка колихнувся.

Здавалося, що він знав ДЕЩО.

Розділ 2

Гера (1)

На дверях із тонкою тріщиною у склі погойдувалося зображення ведмедика — талісмана московської Олімпіади. Однією лапою він притримував аматорський фотоапарат, схожий на «Смену», що висів на шиї, іншою — запрошував перехожих відвідати фотосалон.

З відчиненого поверхом вище вікна доносилася весела пісенька «Смоукі» про гарну дівчину Алісу. Дванадцятирічний хлопчак, що стояв під дверима салону, в такт музиці вистукував взуттям об тротуар. Духота була нестерпна. Пекучі сонячні промені нагрівали асфальт дороги, що вже аж розм’як.

Хлопчак ховався в тонкій смужці тіні й часто поглядав на двері фотосалону; вони час від часу поскрипували, випускаючи відвідувачів, але щоразу хлопчак розчаровано кривився. Він уже чекав друга добрих півгодини й ніяк не міг зрозуміти, чим викликана ця дивна затримка — невже, щоб зробити фотографію, потрібно стільки часу?

Двері тонко скрипнули на іржавих навісах, хлопчак обернувся — і знову досада. Його терпіння луснуло: якщо його друг зараз не вийде — то він сам подасться туди й дізнається, нарешті, що там діється.

Узагалі-то, він давно вже це зробив би, але боявся неприємностей, які може потягнути за собою такий крок. У травні він ледь не розніс м’ячем скло на дверях цього фотосалону. На щастя, скло не розбилося, а лише тріснуло, та через три секунди із салону вискочив злющий фотограф, від якого він ледь утік.

Після всіх цих спогадів бажання заходити досередини пропало.

Він згадав фотографа. Очі в нього тоді були просто скажені…

А може… — припустив хлопчак (і, незважаючи на жарку погоду, раптом відчув холодок по спині), — може, фотограф — маніяк, що полює на дітей. Чи людожер. Хитрий людожер під маскою привітного хазяїна фотосалону. І ніхто цього навіть не підозрює! Хіба дорослі можуть щось помітити чи здогадатися? Ні, звичайно. А він тим часом спокійно викрадає дітей і, облизуючи довгим язиком свої гострі зуби, посміхається: «Ви ніколи мене не впіймаєте, ніколи не здогадаєтеся, бо я розумніший, ніж ви…» Він обробляє дитячі тіла у себе в комірчині чи у фотолабораторії (адже там темно, і крім нього туди ніхто не заходить, от!) маленькою кухонною сокиркою, а потім… Ні, ще, мабуть, він усе це фотографує (ну так, звичайно, він же фотограф!). Боже, невже його друг зараз умирає (чи вже мертвий!), а він стоїть тут і просто… Адже той навіть не здогадується, що фотограф… канібал, як говорив його батько. Заманив довірливого хлопчика в темну лабораторію. Там, у тьмяній криваво-молочній імлі від фотоліхтаря звисають зі стелі змії негативних плівок, звиваючись, немов живі. «Хочеш подивитися, як я це роблю?» — улесливим голосом запитує фотограф. І поки дитина здивовано розглядає різні хитрі пристосування, він тихо крадеться до столу й висуває шухляду. Його очі яскраво блищать тим же світлом, що й фотоліхтар; по куточках рота починає текти слина. Він облизує гострі, як в акули, зуби і продовжує посміхатися. Потім дістає із шухляди свою улюблену сокирку, тихо наближається позаду до… (його друга!)… І!..

Двері протяжно заскрипіли.

Хлопчак обернувся й полегшено видихнув:

— Ну, нарешті! А я вже думав…

Геру помітно похитувало, його обличчя було бліде, немов покрите шаром воску; в руках бовтався недбало зім’ятий шкільний піджак.

— Ну й вигляд у тебе. Скільки мені тут стирчати? Скоро коріння пущу!

— Тільки не ний. Мені було гірше, — хрипло проговорив Гера.

Виглядав він жахливо.

— Це… фотограф? — очі друга розширилися. Але щось йому підказувало, що фотограф усе-таки тут ні до чого.

— Що? Та ні… — Гера відмахнувся вільною рукою. — Мене чомусь знудило. Довелося посидіти. А фотограф так злякався, що вже хотів викликати «швидку». Взагалі, непоганий дядько. Даремно ти йому тоді скло розбив. Води мені дав, — Гера стягнув із шиї піонерський галстук і засунув у кишеню.

Згадав при цьому батьків, що наполягли зробити портрет на пам’ять. «Геро! Як ти не розумієш, це ж залишиться на роки», — говорила мати. «Я досі шкодую, що не зробив фото у твоєму віці, — підтримував її батько».

І от, літні канікули ще не закінчились, а він повинен натягувати, як ідіот, шкільну форму й сунути в якийсь фотосалон (тільки б не зустріти по дорозі знайомих!), до того ж, у таку задуху!

Друзі попленталися вулицею.

— Може, це через спеку? — припустив товариш.

— Ні, не через спеку, — Гера похитав головою, — не через спеку, це щось інше.

Друг насторожено глянув на нього:

— Розкажеш?

— Коли прийдемо, — відповів Гера.

Вони пролізли через дірку в паркані на територію дитячого садочка. Ігровий майданчик був порожній; у будинку, що стояв неподалік від гойдалок, схоже, також нікого, крім сторожа не було. Хлопці перетнули майданчик, прямуючи в бік маленького будиночка-теремка, що сховався в тіні високої розлогої тополі.

Наблизившись, вони один за одним влізли всередину майже іграшкової будівлі.

Випрямитися на повний зріст тут було неможливо, зате сидіти — зручно й затишно. З віконець лилося світло, спеки не відчувалося. Влітку хлопчиська приходили сюди часто.

Гера дивився собі під ноги, а його друг вийняв із кишені дві пом’яті цигарки «Космос», які він поцупив із батькової пачки, й подав одну Гері. Хлопці невміло закурили, тамуючи кашель: хто не втримається — той слабак.

— Що ж сталось у фотосалоні? — довірливо запитав Геру товариш.

— Це об’єктив… Усе через нього. Туди дивишся… Наче погляд у майбутнє. Розумієш?

Друг дещо розчаровано знизав плечима.

Гера потягнув кілька разів носом і закашлявся.

— Ти не переживай так, — товариш поплескав його по коліну. — Тобі ж уже полегшало. Це все дурниці.

Гера похитав головою:

— Ні, не дурниці — це… було.

— Було — що?

— Розумієш, коротке клацання… виникає око діафрагми. Воно розширюється. Я це бачив. Здається, що цього бути не може, але я бачив — воно розширювалося дуже повільно. А потім мені здалося, що я кудись переміщаюся. Начебто щось відбувається й зі мною, і з часом. Мені здалося, що я…

Гера схвильовано затягнувся цигаркою.

— …що я дуже довго був десь в іншому місці.

— Що-що? — недовірливо перепитав друг.

— Це як… не знаю… це щось дивне. Іноді в мене вже з’являлося таке відчуття, коли я фотографувався раніше. Але не так надовго як сьогодні…

— Не фотографуйся тоді більше, от і все.

Гера глянув на товариша так, начебто перед ним сидів найбільший у світі дурень.

— Блін! — хіба про це йдеться?

Він сплюнув на підлогу.

— Розумієш, було таке відчуття, наче купу років ти висиш на якійсь стіні й дивишся, дивишся, дивишся… І це триває дуже довго — десятиліттями. А потім, коли все закінчилося, мене знудило.

— Ну, й де ж ти був?

Гера не міг визначити: глузує його друг чи говорить серйозно. Він почухав за вухом і продовжив.

— Ну, коли клацання апарата припиняється, — не знаю, це важко пояснити словами. Загалом, ти немов повертаєшся назад і все забуваєш.

— Що забуваєш?

— Чорт! — роки!

— Те, що ти висів десь у майбутньому на якійсь стіні?

— Дійшло нарешті, — роздратовано видихнув Гера.

— А може, ти валявся в старому альбомі? — продовжував друг. У кутиках його очей танцювали бісики.

— В альбомі? — Гера секунду подумав. — Ні, на стіні. Точно. Та й фото має бути на портрет.

— Отже, ти хочеш сказати…

Гера швидко закивав головою.

— А може, це все через фотографа? Навіть тобі він здається дивним. А я думаю, що він узагалі ненормальний. А що, як він — кан-н-нібал, — останнє слово друг Гери вже прошепотів.