Борис Левандовский – Донор для небіжчика (страница 8)

Щоб прогнати чи хоча б приглушити цей шепіт, Герман обійшов навколо машини.

Сонце ще ховалося у верхівках лісу, що погойдувався. День був не спекотний і не холодний — звичайний день початку вересня.

«І початку фінансового року…» — Германові згадалися слова колишнього шефа й колишнього друга. Гівно! Нарешті він це зрозумів. Бізнес, гроші, бізнес… — дурна біганина по колу. Усвідомлення цього прийшло саме собою, легко і природно. Тільки, — подумав Герман, — напевно, надто пізно…

Щось тихо й наполегливо ворушилося в його підсвідомості, немов він зробив якесь важливе відкриття, але ще цього не збагнув чи не наважується збагнути. Швидше за все, це був здогад, що появився ще вночі, коли він провалювався у сон. Але Герман не наважувався зараз схопитися за нього… Може, тому що, з однієї сторони, він обнадіював, а з іншої — здавався неймовірним. Надто неймовірним.

А ще він лякав…

«BMW» вибрався з узбіччя на шосе й набирав швидкість у напрямку Львова.

Герман машинально покрутив настройку приймача і зловив якусь FM-хвилю. Потім потягнувся за пачкою цигарок, що лежала на сидінні поруч. І раптом помітив, як у дзеркальці заднього огляду мигнуло… чуже обличчя!

Він різко випрямився, тупо дивлячись на дорогу.

Спина моментально змокріла, Герман стримував гостре бажання глянути назад.

Ще кілька секунд він продовжував вести машину, втупившись дерев’яним поглядом у дорогу.

Потім Герман буквально змусив себе вдарити по гальмах. «BMW» пронизливо заскрипіла, машину ледь не розвернуло на дев’яносто градусів.

За ту долю секунди, поки він повертав голову назад, у його мозку встиг пройти цілий геологічний період, немов його розум прискорив у кілька тисяч разів усі свої процеси; сотні запитань уже отримали сотні передбачуваних відповідей, а уява встигла намалювати безліч можливих картин і їх подальший розвиток.

Але… на задньому сидінні не виявилося нікого.

Галюцинація?

Герман відпустив ремінь безпеки, потім знову повернувся назад і для певності заглянув за спинки сидінь.

Нікого.

Щось знову заворушилося в його підсвідомості, цього разу вже сильніше й наполегливіше. Він кілька разів повільно й глибоко вдихнув і видихнув повітря, серце потроху заспокоювалось.

Герман не хотів вірити в те, що побачив у водійському дзеркалі, він не хотів у це вірити! Але його руки вночі…

«Даремно намагаєшся себе обдурити, бо ти прекрасно знаєш, що бачив. Ти ж почав здогадуватися ще минулої ночі. Це продовжує відбуватися. Будь чоловіком і глянь нарешті правді в лице».

Герман повільно простягнув руку до водійського дзеркальця й повернув його на себе.

Так, це був він.

На відрізку шляху, що залишився до міста, Герман змусив свій «BMW» показати все, на що той був здатний; часом стрілка спідометра перевалювала за позначку сто вісімдесят кілометрів за годину. Колись саме так заганяли коней.

Герман півгодини приходив до свідомості, перш ніж знову взятися за кермо. Перед очима чітко стояла картина, яку продемонструвало водійське дзеркальце.

Так, це був він, а ніяка не галюцинація чи випадкова гра уяви.

Усе те, що намагалося достукатися з його підсвідомості, нарешті зуміло вирватися на поверхню.

Він не зміг стримати крику, коли знову побачив своє обличчя. Воно стало старим. Немов за одну ніч Герману додалося років двадцять п’ять чи тридцять. Так він мав би виглядати в п’ятдесят п’ять-шістдесят, маючи онуків…

Хоча обличчя не просто постаріло — воно було… Кілька хвилин Герман із жахом розглядав себе в дзеркалі, потім почав обмацувати обличчя руками. Долоні рухались шкірою, затримуючись у тих місцях, де траплялися глибокі зморшки. Він обережно торкався мішків під очима, начебто боявся, що від необережного руху вони можуть лопнути й по його щоках потече щось гидке й липке.

А ще — сивина. Її було багато: майже все волосся на голові стало білим, навіть щетина, що відросла за останні дві доби.

Це обличчя було не просто старим, а справді жахливим — у ньому проступало щось огидне й неприродно нудотне. Так могла б виглядати невдало загримована під старого молода людина.

Усю дорогу Герман мимоволі поглядав на руки. Звичайно, тепер він добре бачив відмінність. Вони тримали кермо, як і завжди — угорі, близько одна до одної, — але вони не були тими ж самими.

Це були руки старої людини.

За мить до того, як йому стало погано минулої ночі, він устиг подумати, що його вірус, може, не звичайний вид СНІДу, а якась нова «модифікація», вдосконалена мутаціями чи ще чимось. ВІЛ не повинен виявлятися таким чином, і якщо Герман уже захворів, не міг прогресувати з такою швидкістю! І, зрештою, Герман ніколи раніше не чув про те, щоб цей вірус змушував хворих так швидко старіти.

Це справді було схоже на якусь дивовижну мутацію. Забруднення навколишнього середовища різними хімічними заводами, ядерні випробування, радіоактивні осади, Чорнобиль… і безкінечний перелік усього іншого могли викликати будь-які зміни в цьому чортовому вірусі! І не тільки в ньому, адже майже щороку виявляють усе нові види таких простих і звичних хвороб, як гепатит чи навіть грип! А може, хтось допомагає з’являтися на світ цим новим вірусам у своїх клятих лабораторіях.

Господи, — піт стікав Германові на очі, — невже я отримав один із жахливих мутантів?! Віруси — це ж навіть не зовсім жива матерія, — згадав він іще зі шкільного курсу біології. У нього форма «нового» СНІДу, що здатний убити його буквально за один день, чи за півтора… Господи!

Герман відчув, що починає панікувати.

Не заїжджаючи додому, ввірватися в першу-ліпшу клініку з благанням про допомогу? Чи повернутися додому і вже звідти викликати «швидку», а потім довго пояснювати хлопцям, як він постарів за одну ніч? Тикати їм в обличчя паспорт, доводити, влаштувати урочистий перегляд фотографій?! Поки істина почне доходити хоча б до однієї людини, йому давно вже буде заброньоване місце на полиці в морзі!

Ні, він краще залишиться помирати у власному домі. І…

«А якщо це взагалі НЕ ВІЛ? Про це ти думав? Якщо тест помилково прийняв за вірус СНІДу щось інше? Хіба ти не подумав про це майже одразу, коли побачив свої руки? Спочатку блювота, потім той болісний приступ, а на завершення — ці, немов ошпарені окропом, руки? Ти думав про це. І тебе це злякало».

Він зупинив «BMW» перед в’їздом на стоянку, що за кілька хвилин ходьби від його будинку. Ворота стоянки були відчинені, але сталевий ланцюг, що виконує роль імпровізованого шлагбаума, залишався натягнутим упоперек дороги, загороджуючи в’їзд. Герман посигналив і одразу про це пошкодував.

Кожен із трьох сторожів, що працювали позмінно, зазвичай упізнавав «BMW» Германа ще здалеку й вітався помахом руки. Коли машина посигналила, в протилежному кінці стоянки з’явилася постать людини, в якій Герман розгледів Севу — військового у відставці; той помахав рукою і попрямував до воріт. Герман пожалів, що вчасно не подумав і не вибрав іншого майданчика для «BMW». Сева міг його впізнати і…

Він не хотів уявляти, чим усе це могло закінчитись. Поки той ішов до сторожки, щоб опустити ланцюг, Герман швидко відкрив бардачок і дістав великі темні окуляри та джинсову кепку.

Ланцюг опустився, і Герман заїхав на стоянку, гарячково вигадуючи хоч якусь історію. Хто він? — товариш по службі, якого попросили пригнати машину, поки Герман зайнятий невідкладними справами? Знайомий?

Він вибрав вільне місце (не те, де зазвичай ставив свою машину), потім вийшов із салону, закрив двері на ключ — усе це він робив дуже повільно — історія ніяк не лізла в голову.

Зрештою, попрямував у бік виходу, продовжуючи посилено міркувати. Йому назустріч квапився Сева; майже завжди, коли Герман приганяв на стоянку «BMW», вони перекидались кількома словами.

Сева уже перекладав ключі від сторожки з правої руки в ліву, щоб привітатися з Германом, але коли між ними залишилося кілька кроків, на його обличчі промайнула тінь подиву.

— Гер… — він осікся, але за інерцією продовжував усміхатися.

Герман теж видавив посмішку, і вмить його осінило:

— А… Ви, напевно… Сева? — намагаючись говорити якомога природніше, почав Герман. При цьому він навіть не змінював свого голосу. (О Боже! — Хвороба вже вплинула і на голос?!)

— Герман казав мені, що сьогодні, швидше за все, ви будете чергувати.

Сева'мовчки розглядав Германа.

— Це… мій син, — поспішив додати той.

— А-а…

— Він передавав вам вітання.

— А, так-так, спасибі, — сторож знову усміхнувся. — Ви дуже схожі з сином. Просто неймовірно. Здалеку я прийняв вас за нього.

— Я так і зрозумів. — Герман відчув полегшення. — Нас часто плутають.

Герман зробив вигляд, начебто йому ніколи, і простягнув руку:

— Приємно було познайомитися… Спокійного чергування.

— Спасибі, передавайте Германові вітання.

Герман кивнув і попрямував до воріт.

За поворотом Герман полегшено зітхнув і додав ходу, щоб якнайшвидше сховатися від сторонніх очей.

«Германе, ти перетворюєшся… ти перетворюєшся… перетворюєшся…»

Нарешті він зайшов у будинок.

Його Похоронне Турне завершилося.

Коли він відчиняв свої двері, то почув, що сходами хтось спускається.

— Здрастуйте, Геро!