Борис Левандовский – Донор для небіжчика (страница 9)

Герман подумки чортихнувся. Це була сусідка, що жила поверхом вище. Самотня сорокалітня жінка, досить заможна. Злі язики пліткували, що спадщину вона отримала від колишнього чоловіка, який спершу вигнав її за зраду, а потім помер від інфаркту під час розлучення. До «пліток» Герман мало прислухався, але липкі погляди Лізи видавали її увагу до нього. При кожній нагоді вона намагалася з ним поговорити, байдуже, про що. Метою було запросити його до себе в гості «на чашку кави», і Герман це прекрасно розумів.

— Здрастуйте, — відповів він, не повертаючись. Двері його квартири вже відчинилися.

— Їздили кудись відпочивати?

— Так, трохи провітрився.

Голос справді міняється! — з холодком у душі подумки відзначив Герман.

— Ви не захворіли? — схвильовано мовила Ліза, що явно нікуди не поспішала; очевидно, вирішила скористатися черговою можливістю для розвитку більш близького знайомства. — Мені не подобається ваш голос. Здається, ви застудилися. Хочете, я…

— Ні, не хочу, — відрізав Герман. — Я хворий… і жахливо втомився. Хочу пошвидше лягти в ліжко.

— Можливо, вам принести… — не здавалася та.

— Ні, я вже все купив, — поспішно сказав Герман, і поплескав по дорожній сумці, немов демонструючи, що закупив половину аптеки.

«Господи, її навіть не ображає те, що я увесь час стою до неї спиною!»

— А може… — знову почала Ліза.

Але Герман зайшов у квартиру.

— Вибачте… — не повертаючись він захлопнув двері.

Вона ще щось говорила, однак Герман уже її не слухав.

Він зайшов на кухню й важко опустився на табурет. У голові шуміло. І Герман навіть знав, чому.

Я хворий… Я жахливо хворий…

Розділ 6

Герман сумнівається

Лягати в ліжко Герман не збирався, хоча його стан явно погіршувався. Опинившись на кухні, він згадав, що із самого ранку ще майже нічого не їв. Герман відкрив холодильник, та зрозумів, що зовсім не голодний.

Він знову присів на табурет, сперся ліктями на стіл і закрив очі. У роті в нього з’явився неприємний присмак.

Він підійшов до дзеркала в коридорі й висунув язика. По його краях утворився товстий шар брудно-сірого нальоту; Герман провів пальцем, і він розмастився, як паста. Його ледь не знудило прямо на підлогу. Він швидко заскочив у ванну й посилено почав чистити рот зубною щіткою.

А потім усе одно почав блювати… Хоча практично нічого не їв із самого ранку. Він із відразою дивився в умивальник на згустки, що нагадували зсілу кров, тільки… зеленуватого відтінку.

Виглядало це вкрай гидко.

Герман відкрив воду, і вона змила цей кошмарний натюрморт. Ванну кімнату заповнив важкий неприємний запах.

Цікаво, а що показав би аналіз? — подумав Герман.

АНАЛІЗ!!!

Він швидко перейшов у вітальню і зняв телефонну трубку.

Отже, сьогодні субота, друга половина дня, але, залишається надія, що пункт анонімної перевірки крові на СНІД іще працює; номер телефону Герман запам’ятав на все життя. Зараз він був уже майже впевнений, що його стан ніякого відношення до вірусу ВІЛ не має. Але коли він проходив тест, це ще сиділо тихо — тепер же, коли воно «прокинулося», результат міг змінитися.

У Германа зажевріла надія — якщо це не ВІЛ, його хвороба може бути виліковна! Однак відразу ж згадалися зеленуваті згустки, і надію витиснув страх.

Його організм руйнує один зі страшних мутантів ВІЛ, але ймовірність цього дуже мала. Знаменитий вірус, як відомо, впливає насамперед на імунну систему. У його ж випадку…

«А може, він прискорює процеси старіння організму? — саме цей варіант мутанта? Що ти на це скажеш?»

Герман задумався. Ні, це було не просто старінням — досить подивитися в дзеркало, щоб зрозуміти.

Це було… було… щось інше…

Але він спробує дізнатись.

На тому кінці проводу відповіли, що пункт працює.

Герман одразу почав збиратися.

До пункту Герман добрався без особливих пригод. Якщо не брати до уваги одного моменту, що його неприємно вразив.

По дорозі Герман вирішив зайти в магазин, щоб купити пачку цигарок. Перед входом сидів прив’язаний до ліхтарного стовпа величезний плямистий дог; коли Герман підійшов ближче, пес насторожився і в його очах промайнув страх. А коли відстань між ними скоротилося до одного метра, величезний дог притулився до стовпа й заскиглив, злякано дивлячись на Германа. Герман не пам’ятав, щоб його коли-небудь боялися собаки. Кусати — так, але щоб боятися…

Він зайшов до магазину з неприємним холодком у грудях, а коли виходив назад, дога вже не було.

З ліхтарного стовпа звисав обірваний повідок, як зміїна шкіра…

У кімнатці, схожій на процедурний кабінет, у нього взяли десять кубиків крові. Він помітив, що медсестра, яка робила цю процедуру, морщить ніс, хоча й намагається робити це непомітно для Германа.

Він погано пахнув.

Запах ішов із-під сорочки й був схожий на той, що у ванні, коли його знудило.

Невже він весь так смердить під одягом?..

Герман якнайшвидше застебнув рукав сорочки й натягнув зверху светр. Потім глянув на годинник і запитав медсестру, коли повернутися за результатом.

Почувши відповідь, Герман ледь не закричав.

У ПОНЕДІЛОК?!!

Якщо до цього часу вірус його не вб’є, то чи буде він здатний у понеділок добратися сюди? Невідомо ж, із якою швидкістю він старіє. Герман думав, що це відбувається ривками, короткими періодами активних процесів; він вдивлявся у дзеркало перед виходом із дому й ніяких змін не помітив. Але це, звичайно, не означає, що до понеділка нічого не зміниться, трапитись може що завгодно!

— Послухайте… — хрипло звернувся Герман до медсестри, — результати цього тесту мені потрібні терміново. Чому аж у понеділок?

Та співчутливо глянула на Германа й відповіла:

— Сьогодні субота, лаборант уже пішов, на жаль.

— А не міг би хтось інший… — почав було Герман.

Медсестра захитала головою:

— Він — фахівець. Ніхто, крім нього, з тутешнього персоналу не може працювати в лабораторії. Я теж. До того ж, навіть якби вдалося кого-небудь знайти на станції переливання крові, це теж нічого не дало б — наш лаборант завжди забирає із собою ключі від кабінету.

Знову закриті двері… ключі…

— Спасибі, — важко вимовив Герман. — На котру годину мені прийти… в понеділок?

— Коли вам зручно, — сказала сестра; в її очах він прочитав щире співчуття, — вона, мабуть, зрозуміла, що Герман з’явився тут не просто з цікавості, і його поспіх… А ще вона його не засуджувала, якщо взяти до уваги найпоширеніший шлях передачі хвороби. Її очі були спокійними й добрими.

— Коли вам зручно, — повторила вона. — Лаборант приходить за годину до відкриття. Людей сьогодні було небагато. Приходьте вранці. Ваш тест буде готовий.

Герман раптом зрозумів: якщо затримається тут іще на хвилину, то все розповість цій незнайомій жінці з добрими очима.

— Спасибі… вибачте… до побачення…

Це був найжахливіший і найдовший вечір у його житті. Час плинув болісно, перетворюючи миті на хвилини, а хвилини — на години.

Герман втупився в екран телевізора, але замість агентів ФБР Скаллі й Малдера бачив відображення різних частин свого обличчя у водійському дзеркальці, зеленуваті згустки слизу в умивальнику, зморщені, наче печені яблука, руки, добрі очі літньої медсестри, обличчя Алекса, що говорить про початок фінансового року, якийсь старий фотоапарат на тринозі з непропорційно великим об’єктивом, у глибині якого чорніла, повільно розширюючись, чорна крапка, обірваний шкіряний повідець, що звисає з ліхтарного стовпа, як дохла змія…

Близько дванадцятої ночі Герман згадав, що нічого не їв і не пив сьогодні — у нього навіть не виникало такого бажання.

Він виключив телевізор і взяв дзеркало, щоб знову перевірити, наскільки далеко зайшло його старіння. Але ніяких змін поки не виявив.

О пів на першу Герман згадав, що, повертаючись додому, збирався прийняти ванну. Запаху, що йшов від нього вже не було чути, навіть коли зняв сорочку, але все одно вирішив помитись, хоча б для того, щоб чимось зайнятися. Спати не хотілося, незважаючи на пізній час.

Поки у ванну набиралася вода, Герман зробив відкриття, пов’язане з курінням. Він зайшов у кухню, щоб подиміти у кватирку, але коли цигарка опинилася в руках, Герман зрозумів, що курити зовсім не хоче. Він покрутив її в пальцях і викинув у смітник. За якийсь час майже повна пачка «кемела» пішла туди ж.