Болеслав Прус – Фараон вампірів (страница 8)
— Ті, з-над ріки, — відповів раб.
— Гей, наглядачі! — крикнув розлючений царевич. — Озбройте всіх з маєтку та йдіть за цим натовпом!
Негр знову схопив сокиру, охоронці почали викликати наймитів з будівель, а солдати з оточення царевича вихопили мечі.
— Заради Бога, що ви хочете зробити? — прошепотіла Сара, повісившись на шию царевича.
— Я хочу помститися за тебе! — відповів він. — Хто нападе на мою власність, той нападе на мене!
Тутмозис зблід і похитав головою.
— Послухайте, пане, — сказав він, — а як ви можете впізнати людей, які скоїли злочин вночі та в натовпі?
— Мені байдуже! Це зробив натовп, і натовп відповість.
— Жоден суддя так не скаже, — дорікнув йому Тутмозис. — А ти ж маєш бути верховним суддею.
— Досить! — глухо перебив спадкоємець. — Мій гнів — як глечик, повний води. Горе тому, на кого він виллється! Ходімо в будинок.
Наляканий Тутмозис відступив. Син фараона взяв Сару за руку і повів її на другий поверх. Він посадив її поруч зі столом, на якому стояв недоїдений обід, і, підійшовши ближче до свічника, зірвав з її голови пов'язку.
— Ах! — вигукнув він з полегшенням. — Це навіть не рана, а просто синець!
Потім він покликав Тутмозиса та негра і наказав їм переповісти події вечора.
— Він захищав нас, — сказала Сара. — Він стояв з сокирою у дверях.
— Ти це зробив?... — спитав царевич раба, гостро дивлячись йому в очі.
— Пане, хіба я мав дозволити незнайомцям... Вдертися до твого будинку?
Царевич погладив його по кучерявій голові.
— Ти вчинив, — сказав він, — як хоробрий чоловік. — Я даю тобі свободу. Ти можеш вибрати, чи тобі більше подобається жити як людина, як вампір, чи стати нежиттю-мумією. Я заплачу бальзамувальникам за твоє перетворення, якщо ти обереш останнє.
— Дякую, пане! — чорношкірий чоловік схопив хазяїна за ноги.
Царевич знову почав розпитувати його про деталі вторгнення, і коли йому розповіли про появу жерця та його диво, царевич схопився за голову, вигукнувши:
— Звідки він взявся?! Хто він?!
Цього чорношкірий чоловік пояснити не міг. Однак він сказав, що поведінка жерця була дуже доброю до царевича та Сари, і що напад очолили не єгиптяни, а люди, яких жрець назвав ворогами Єгипту та безуспішно закликав вийти вперед.
— Дивно! Дивно! — задумливо сказав наступник, кидаючись на ліжко. — Мій чорношкірий раб — хоробрий воїн і розумна людина. Священик захищає єврейку, бо вона моя... Що це за дивний священик? Він же, мабуть, не має нічого спільного з Херхором?... А єгипетський народ, який зазвичай стає на коліна перед псами фараона, нападає на будинок спадкоємця престолу, як таке можливо? Тільки жерці могли їх підбурювати... Але інший жрець назвав їх ворогами Єгипту... Дуже цікаво...
РОЗДІЛ VI
Закінчився місяць Тота і розпочався місяць Паофі, друга половина липня. Вода в Нілі змінилася з зеленуватого кольору на білий, потім на червоний і продовжувала підніматися. На Нілі з'являлося все більше човнів і плотів. Одні люди ловили рибу сітками, інші везли врожай до комор або худобу, що мукала, до своїх стаєнь, а ще інші відвідували друзів. Повітря було наповнене шерехом води, що піднімалася, криками переляканих птахів і радісними піснями людей. Ніл піднімається, хліба буде вдосталь! Вампіри також були щасливі, бо ситий селянин дає кращу кров. Протягом усього того місяця тривало розслідування нападу на будинок спадкоємця престолу. Щоранку човен з чиновниками пришвартовувався до якогось маєтку. Людей відривали від роботи, засипали підступними питаннями та били палицями. К вечору до Мемфіса повернулися два човни: один перевозив чиновників, інший — в'язнів.
Таким чином було ідентифіковано кілька сотень злочинців, половина з яких нічого не знала. Бачачи, що розслідування чиновників не дає результатів, одного дня царевич сам відплив до Мемфіса та наказав відкрити в'язницю.
Усередині царевич побачив натовп жінок та дітей. Серед них був старий чоловік.
— Це в'язні?
— Ні, найдостойніший пане. Це родина, яка чекає на перетворення злочинця, якого мають задушити. Їм щедро надали право на одного невмерлого, бо, як бачите, ерпатре, у цій родині немає сильного чоловіка, який міг би працювати для них у полі. Для них вже підібрано злочинця, якого ведуть до камери перетворення, — пояснив наглядач. Потім, повернувшись до групи, що чекала, він сказав: — Потерпіть ще хвилинку, дорогі люди, ви скоро отримаєте своїх невмерлих. Святобливий повелитель піклується про свій вірний народ!
— Нехай буде благословенне ім'я фараона! І твоє, шановний пане, – відповів старий. — Щиро тобі дякуємо! Ми вийшли з дому минулої ночі, залишили льон у полі, а тут ріка піднімається...
— Не бійтеся, невмерлий буде готовий за хвильку.
Рамзес і наглядач вирушили в дорогу, перетнувши кілька подвір’їв. У дерев’яних клітках, на голій землі, в тісній камері кишіли злочинці, засуджені до ув’язнення. В одній будівлі лунали жахливі крики – затриманих били, щоб одержати зізнання.
— Я хочу побачити тих, кого звинувачують у нападі на мій будинок, – сказав глибоко зворушений царевич.
— Їх понад три сотні, – відповів наглядач.
— Покажи мені ватажків.
Невдовзі почали з’являтися обвинувачені, яких приводили одного за одним. Усі вони були худі, їхнє волосся та бороди відросли, а в очах був вираз спокійного божевілля.
— Дутмоз, – сказав чиновник, – розкажи, як ви напали на будинок найдостойнішого ерпатра.
— Скажу правду, як перед судом Озіріса. Це сталося ввечері того дня, коли Ніл мав почати підніматися. Тож ми піднялися на гору, звідки легше було побачити сигнал із Мемфіса. Тоді до моєї дружини підійшов якийсь воїн і сказав: "Ходи зі мною в цей сад, там ми знайдемо виноград чи ще щось".
Потім допитали якогось Анупу. Це був низькорослий селянин, на спині в нього були світлі шрами від палиць.
— Скажи, Ануп, — знову почав чиновник, — як було з тим нападом на сад спадкоємця престолу?
— Око Сонця, — відповів селянин, — джерело мудрості, ти найкраще знаєш, що я не влаштовував напад. Просто до мене прийшов сусід і каже: "Анупе, ходи нагору, бо Ніл піднімається". А я питаю: "А чи справді він піднімається?". А він на те: "Якби не було розваг, людям не було б чим радіти, а там грають і співають". Тож ми пішли, кажу вашій справедливості, нагору, а там уже розігнали музикантів і кидали у сад каміння…
— Хто кидав?
— Я не зміг розгледіти. Ці люди не схожі на селян: скоріше на нечистих парашитів, які розрізають померлих для бальзамування.
— А священика ти бачив?
— Кажуть, що це був не священик, а, мабуть, якийсь дух, що охороняє будинок царевича.
— А ти кидав каміння, Ануп?
— Хіба я наважився б кидати каміння в сад спадкоємця престолу? Адже я простий селянин, і за таке святотатство мені б відрубали руку аж до ліктя.
Царевич наказав припинити слідство. А коли обвинувачених вивели, він звернувся до чиновника.
— То ці люди належать до обвинувачених?
— Як ви сказали, пане, – відповів чиновник.
— То вони ж невинні! – вигукнув князь.
— Напад був, отже, був і злочин.
— Ти мудро говориш, — відповів спадкоємець. — Але скажи мені: чи не було би у його святобливості права звільнити цих людей?
Чиновник склав руки на грудях і схилив голову.
— Навіть він, рівний богам, мусить дотримуватися закону. Якщо мав місце злочин, то мають бути й покарання, і покарані. До того ж нам і досі потрібні люди, щоб годувати фінікійських синів темряви, згідно з угодою, укладеною з ними століття тому.
Рамзес повернувся з порожніми руками й не наказав слугам нікого приймати. Самотній, він ходив по терасі своєї вілли, занурившись у роздуми. Він поглянув у сад і між деревами, на вершині пагорба, побачив два велетенські силуети пілонів, на яких палали смолоскипи вартових. Йому спало на думку, що ця варта ніколи не спить і що пілони ніколи не їдять, а проте стоять. Вічні пілони, могутні, як велетень, що їх зводив, — Рамзес Великий.
У душі царевича вперше в житті почало вимальовуватися якесь неясне, але грандіозне уявлення про державу. Щось величніше за храм у Фівах, щось більше за піраміду Хуфу, щось давніше за Сфінкса, щось міцніше за граніт. У безмежній, хоч і невидимій споруді держави люди — наче мурахи в скельній щілині, а фараон — наче архітектор-прохожий, який ледь встигає вкласти один камінь у стіну — і вже йде. А стіни зростають з покоління в покоління, будівництво триває далі. І триватиме, навіть коли люди зникнуть. Єгиптян, можливо, замінять інші народи, так само як нові династії фараонів замінюють попередні, але будівля держави буде зростати. Хіба можна прив’язуватися до мурашок?
Ще ніколи він, царський син, який пройшов мутації, не відчував своєї малості так сильно, як у цю мить, коли його погляд у ночі блукав над Нілом, між пілонами замку фараона та невиразними, але могутніми силуетами мемфіських храмів. Який шлях йому обрати? На чий бік стати?
Раптом з-поміж дерев, гілки яких торкалися тераси, пролунав голос:
— Я знаю твої турботи і благословляю тебе. Суд не звільнить звинувачених селян, але не переймайся цим. Люди минають, як хмара пилу, що вітер несе пустелею. Вони навіть до кінця не усвідомлюють, що існують. Яке значення мають їхній сміх і сльози? Їхнє існування має зникнути, і вони повернуться до мулу та глини, з яких колись виникли. Час людей минув. Не варто гніватися на них, але не дозволяй більше морити їх голодом і катувати, бо їхня кров втратить свою єдину цінність. Нехай твій наглядач відкличе скаргу.