Болеслав Прус – Фараон вампірів (страница 10)

Після відходу Тутмозиса наступник престолу занурився в глибокі роздуми, навіть відчув тривогу.

Рамзес знав історію своєї країни і пам’ятав, що в Єгипті великим прощали багато чого. Великий володар міг зіпсувати канал, таємно вбити людину, потай знущатися з богів, приймати дари від посланців чужих держав. Але два гріхи були неприпустимими: зрада жрецьких таємниць і зрада фараона. Людина, яка вчинила те чи інше, зникала, іноді через рік, з оточення слуг і друзів. Але куди вона подівалася і що з нею сталося? Про це навіть не наважувалися говорити.

Отож Рамзес відчув, що опинився на подібному схилі. Пізніше, коли після найдовшого життя батька він стане фараоном, матиме право й засоби вчинити багато таких вчинків, про які ніхто в Єгипті не подумав би без жаху. Але сьогодні він мусить справді стерегтися, щоб його не визнали зрадником і бунтівником проти основних законів держави. У Єгипті був один явний правитель: фараон. Він правив, він встановлював закони, він думав за всіх, і горе тому, хто наважився б голосно засумніватися в його всемогутності.

Царевич задивився на пагорб, на якому працювали зрошувальні машини. Рухи журавлів, що опускалися й підіймалися, нахили ковшів, струмені з насосів були настільки ритмічними, що людей, які їх керували, можна було вважати автоматами. Жоден із них не заговорив до свого сусіда, не змінив місця, не озирнувся, а лише нахилявся й випростувався завжди одним і тим самим чином від ранку до вечора, від місяця до місяця, а, мабуть, від дитинства до смерті.

"Які ж жалюгідні створіння, — думав наступник, дивлячись на працю селян. — Вони хочуть зробити мене виконавцем своїх марень! Яких змін вони можуть вимагати в державі? Адже вони існують лише для того, щоб служити Єгипту своєю працею та кров’ю. І я мав би присвятити своє життя таким жалюгідним істотам?! Ніколи! Майбутній фараон мусить знайти інший шлях!".

Гнів ударяв йому в голову, а приниження тиснуло на нього від думки, що він, спадкоємець престолу, не став намісником завдяки пліткам таких істот, які все життя хитаються над криницями каламутної води! Одного разу він необережно захистив їх від вампірів — і ось, чим це закінчилося!

У цю мить він почув серед дерев тихий шелест, і ніжні руки лягли йому на плечі.

— Що, Саро? — запитав принц, не обертаючись.

— Ти сумний, мій пане? — відповіла та.

— У мене є турбота.

— Розкажи мені про неї. Турбота — це як скарб, відданий на зберігання. Поки ми самі її охороняємо, навіть сон тікає від нас, і лише тоді стає легше, коли ми знаходимо другого охоронця.

Рамзес обійняв жінку й посадив поруч із собою на лавку. Він замислився, а за мить почав говорити:

– Чи зможеш ти домогтися, щоб Його святобливість організував великий похід на Схід і призначив мене воєначальником? Чи даси ти мені хоча б корпус Менфі, про який я просив, або зробиш мене від імені фараона намісником Нижнього Єгипту? А чи зможеш ти домогтися, щоб усі піддані Його святобливості думали й відчували так само, як я, його найвірніший?

Сара опустила руки на коліна й сумно прошепотіла.

— Це правда, що я не можу цього зробити. Я лише людина.

— Ось саме, людина… — зітхнув Рамзес. — Що ж може людина? Мабуть, лише одне… Ти можеш мене розвеселити, — відповів він, посміхаючись. — Я знаю, що ти вчилася танцювати й грати на музичних інструментах. Тож зніми ці довгі шати, що личать жрицям, які охороняють вогонь, і одягни прозорий муслін, як фінікійські танцівниці… і так танцюй, і так пести мене, як вони…

Сара схопила його за руки й із полум’ям в очах вигукнула:

— Ти зв’язуєшся з такими розпусницями?! Нам, дочкам Юди, не дозволено носити нескромні сукні.

— Ні танцювати, ні співати? Навіщо ж ти цього вчилася?

— Наші жінки й дівчата танцюють на славу Господа, а не для того, щоб сіяти у чоловічих серцях вогняні зерна пожадливості. А співаємо ми… Зачекай, мій пане, я тобі заспіваю.

Сара вклонилася на траві біля ніг князя й, узявши на арфі кілька акордів, почала:

– Де той, хто не мав би турбот? Де той, хто, лягаючи спати, мав би право сказати: ось день, який я провів без смутку? Де людина, яка, лягаючи в могилу, сказала б: моє життя минуло без болю й страху, як ясний вечір над Йорданом.

Плач — це перший голос людини на цій землі, а стогін — останнє прощання. Повний тривоги вона вступає в життя, повна жалю спускається на місце спочинку, і ніхто не питає її, де б вона хотіла залишитися.

Де той, хто не пізнав гіркоти існування?

Де та людина, впевнена у своїй долі, яка б без занепокоєння дивилася у своє завтра? Чи той, хто, працюючи на полі, знає, що дощ не в його владі і що не він вказує шлях сані? Чи купець, який віддає своє багатство вітрам, що прилітають невідомо звідки, а життя довіряє хвилі над безоднею, яка все поглинає й нічого не повертає?

Де є людина без тривоги в душі? Чи це мисливець, який жене швидку лань, а на своєму шляху зустрічає лева, що сміється над стрілою? Чи це воїн, який у виснаженні йде до слави, а натрапляє на ліс гострих списів і мечів із бронзи, спраглих крові? Чи це великий король, який під пурпуром носить важкі обладунки, безсонним оком стежить за військами могутніх сусідів, а вухом вловлює шелест завіси, щоб у власному наметі його не звалила зрада?

Тому людське серце в будь-якому місці й у будь-який час переповнене тугою. У пустелі йому загрожують лев і скорпіон, у печерах — дракон, серед квітів — отруйна гадюка. Під сонцем жадібний сусід міркує, як би зменшити його землю, а вночі хитрий злодій мацає двері до його комори. У дитинстві людина немічна, у старості позбавлена сил, у розквіті сил оточена небезпекою, як кит — водною безоднею.

Тому, о Господи, мій Творець, до Тебе звертається змучена людська душа. Ти вивів її у цей світ, сповнений пасток. Ти вселив у неї страх смерті, Ти закрив усі шляхи до спокою, окрім того, що веде до Тебе. І як дитина, що не вміє ходити, хапається за материну одежу, щоб не впасти, так і квола людина простягає руки до Твого милосердя й виривається з непевності.

Сара замовкла, а царевич замислився й через мить промовив.

— Ти мала мене розвеселити, а тим часом мені хочеться повіситися. Ти переконала мене, що людське життя є безглуздим й не варто бути людиною. Ви, євреї, — похмурий народ. Якби в Єгипті вірили так, як вчить ваша пісня, ніхто б не сміявся на берегах Нілу. Могутні сховалися б від страху в підземеллях храмів, а народ, замість того щоб працювати, втік би до печер і звідти чекав би милосердя, яке, до речі, не настало б. Наш світ інший, Саро. У ньому можна мати все, але все треба робити самому. І наші боги не допомагають плаксам. Вони спускаються на землю лише тоді, коли герой, який наважився на надлюдський вчинок, вичерпає всі свої сили. Тому, Саро, скоріше, твої принади, а не твоя пісня, розвіють мої турботи. Якби я поводився так, як вчать єврейські мудреці, і чекав на допомогу з неба, вино втікало б з моїх уст, а жінки — з моїх домівок. А головне — я не міг би стати наступником фараона, як мої брати, з яких один не пройде навіть через кімнату, не спираючись на двох рабів, а інший стрибає по деревах. Я не такий, як вони, і не хочу бути таким, як ти.

— А ким ти хочеш бути, мій пане? — запитала Сара.

— Цього я ще не знаю.

Надвечір до маєтку Сари причалив другий човен, з якого зійшов головний управитель маєтків Рамзеса. Царевич зустрів посадовця біля садових воріт.

— Я хотів, — сказав спадкоємець, — побачитися з тобою й сказати тобі, що до мене дійшла чутка, ніби серед мого селянства ходять якісь непристойні розмови про зниження податків. Я хочу, щоб селяни дізналися, що я не зменшуватиму їм податків. А якщо хтось, попри попередження, уперто триматиметься своєї дурості й продовжуватиме говорити про податки, то спершу отримає палиць, а потім усю свою кров віддасть вампірам.

— Може, вже зараз дати палиці певній кількості найнепокірніших, щоб вони краще запам’ятали твій милостивий наказ? — прошепотів управитель.

— Так, можна дати палиць найнепокірнішим. За бунтівні балачки треба бити й зливати кров. Якщо їм не подобається таке життя, яке вони ведуть, вони теж можуть стати невмерлими!

Ці слова незабаром облетіли Єгипет. Після від’їзду чиновника спадкоємець позіхнув і, оглядаючи все навколо нудним поглядом, промовив до себе:

— Я зробив усе, що міг!

У цю мить з боку господарських будівель до князя долинули тихий стогін і гучні удари. Рамзес пішов туди й побачив, що наглядач за підсобними робітниками, Єзекіїль, син Рубена, б’є палицею одного зі своїх підлеглих, заспокоюючи його при цьому.

— А тихо…! А замовкни, ти підла тварина!

А побитий підсобник, лежачи на землі, затуляв рукою рот, щоб не кричати.

Царевич у першу мить кинувся, наче пантера, у бік будівель. Раптом він зупинився.

– Що я йому зроблю? – прошепотів він. – Адже це маєток Сари, а цей єврей — її родич.

Він прикусив губи й сховався серед дерев, тим більше, що екзекуція вже закінчилася.

"То ось так господарюють покірні євреї? — думав князь. — Ті, хто пишається своєю досконалою людяністю… То ось як? Дивиться на мене, як переляканий пес, а сам б’є найманих робітників?… Чи всі вони такі?".

І вперше в душі Рамзеса прокинулася підозра, що й Сара під маскою доброти може приховувати лицемірство.

У Сарі й справді відбувалися певні зміни.