Болеслав Прус – Фараон вампірів (страница 4)

Рамзес завмер, як лев, що причаївся, його рука була на рукояті меча, який він лише наполовину витягнув з піхов. Перед обличчям небезпеки тваринний інстинкт взяв гору над його тілом. Його волосся стало дибки, мов левова грива. Спадкоємець престолу, наполовину перетворившись на тварину, чекав ідеального моменту для удару. Тутмозис же не готувався до битви; він явно хотів втекти, але гідність та вірність завадили йому залишити царевича. Тож він завмер.

— Сокирники, вперед! — Пентуер був єдиним тут, хто не втратив самовладання. — Відрубайте йому руки, а потім голову! Слава воїнам Його святобливості Фараона! Хай загинуть мерзенні богохульники!

Сокирники і справді досягли успіху набагато краще, ніж списоносці. Б'ючись у строю, плече до плеча, вони засипали нежить ударами з обох боків, відрубуючи йому кінцівки, ніби очищаючи дерево від гілок, і нарешті розсікаючи його, мов рибу. Гвардійці під наглядом Пентуера закопали ці шматки, які ще рухалися та сіпалися, в пісок окремо, на безпечній відстані один від одного, щоб вони не зрослися знову. Коли прибула свита Херхора, інцидент закінчився. Невмерлі раби первосвященика, які несли ноші, хоча й безголові, мабуть, якимось чином відчули кров, бо, проходячи повз місце події, вони широко роззявили стравохідні отвори, що залишилися незашитими на верхівках їхніх ший, і намагалися ковтнути повітря. На щастя, завдяки ретельному та вмілому відсіканню їхніх голів раніше, вони зараз не повстали, але після миттєвого хвилювання підкорилися наказам двох своїх погоничів, які направляли їх довгими шипами, і неухильно рушили далі.

Його святобливість Херхор збув шалений звіт свого секретаря зневажливим помахом руки.

Рамзес задумливо їхав деякий час, потім раптово зупинився і повернув коня. Одразу ж його свита оточила його, під'їхали старші командири, і повільно, неухильно наближалися ряди полків на марші. У пурпурових променях сонця, що заходило, царевич виглядав мов бог. Солдати дивилися на нього з гордістю та любов'ю, командири — із захопленням. Пригода біля гирла ущелини була забута. Принаймні поки що…

Царевич підняв руку, всі замовкли, і він почав говорити:

— Достойні вожді, хоробрі офіцери, слухняні солдати! Сьогодні боги дозволили мені відчути солодкість командування такими, як ви. Радість сповнює моє серце. І оскільки я хочу, щоб ви, командири, офіцери та солдати, завжди розділяли моє щастя, я виділяю по одній драхмі на кожного солдата.

У рядах війська закипіло.

— Вітаю, наш вождь! Вітаємо, наступнику фараона, який нехай живе вічно! — вигукнули солдати, а найгучніше — греки.

Рамзес продовжив:

— Я виділяю п'ять талантів, які мають бути розділені між нижчими офіцерами. Нарешті, я виділяю десять талантів, які мають бути розділені між Його Превосходительством Міністром та головнокомандувачами!»

— Скажи мені, Пентуер, — спитав Херхор свого писаря, — де наступник візьме двадцять талантів, щоб виконати обіцянку, яку він дав сьогодні армії? Я лише прошу тебе згадати, що ти бачив, щоб ти міг розповісти це колегії жерців.

— Чи скоро її скликають? — спитав Пентуер.

— Поки що немає причини. Я спробую спочатку заспокоїти цього непокірного бичка батьківською рукою Його святобливості… Шкода буде хлопця, бо він має великі здібності та енергію південного вітру. Тільки якщо вітер, замість того, щоб здувати ворогів Єгипту, почне нищити його пшеницю та виривати з корінням його пальми…

Не підозрюючи про погрозу, що лунала за його спиною, Рамзес під'їхав до палацу фараона.

Ця будівля стояла на пагорбі за містом, посеред парку. Тут росли дивні дерева: баобаби з півдня, кедри, сосни та дуби з півночі. Завдяки мистецтву садівників вони жили десятиліттями та досягали значної висоти. Тіниста алея вела знизу до брами, яка була заввишки з триповерховий міський будинок. З кожного боку брами височів пілон – вежа у формі усіченої піраміди.

Побачивши спадкоємця, що наближався, з пілону вибіг придворний чиновник, одягнений у білу спідницю, темний плащ та перуку, схожу за розміром на капюшон.

— Палац вже закритий? – спитав царевич.

— Ви сказали правду, високоповажний пане, – відповів чиновник.

— А хто там блукає з смолоскипами? – сказав царевич, вказуючи на нижню частину парку.

— Вони знімають з дерева брата вашої світлості, який сидить там з полудня. У ньому знову прокинулася зла кров.

Спадкоємець повернув коня та поїхав до тієї частини парку, де розташовувався його палац. Його тепло зустріли напівголі слуги, деякі з яких вибігли з смолоскипами, інші впали перед ним на обличчя. Рамзес увійшов у дім. Він викупався в кам'яній ванні і повечеряв пшоняним коржем, жменею фініків і келихом легкого пива. Потім наказав слугам піти і надіслати до нього Тутмозиса.

— Тож ти ще не спиш...? — здивовано запитав викликаний юнак, ступаючи на терасу. — Благаю тебе, Рамзес, виспись.

— Що там з Сарою?!

— Її батько — чесна та розумна людина. Його звати Гедеон. Коли я сказав йому, що ти хочеш взяти його дочку, він упав на землю та почав рвати на собі волосся. Він поклявся, що краще побачить свою дочку живим трупом, ніж чиєюсь коханкою. Але потім ми досягли згоди. Твоя Сара коштуватиме тобі: це господарство та два таланти на рік готівкою, а також одноразову виплату у вигляді десяти корів, вола, ланцюжка та золотого браслета.

— А що вона на це? — спитав царевич.

— Під час переговорів вона ходила серед дерев. Потім сказала батькові, що якби він не віддав її тобі, вона б піднялася на скелю та кинулася б головою вниз на землю, щоб перетворитися на нежить, оскільки така умова згоди її батька. Зараз, сподіваюся, що ти будеш спати спокійно, — підсумував Тутмозис.

Раптом знизу, серед гущавини, пролунав голос, не дуже сильний, але чіткий:

— Хай вічна темрява огорне тебе, Рамзес, щоб ти міг жити і царювати вічно.

Обидва здивовані юнаки вихилилися.

— Хто ти?! — вигукнув царевич.

— Я твій найпокірніший слуга, — повільно та спокійно відповів голос.

Потім усе стихло. Жоден рух, жоден шелест гілок не видавали людської присутності в цьому місці. За наказом царевича слуги вибігли з смолоскипами, спустили собак, і обшукали всі кущі, що оточували будинок наступника трону. Але нікого не було.

— Ще один вампір... — знизав плечима Тутмозис. — Я міг би поклястися, Рамзес, що у них на тебе якісь грандіозні плани.

— А може, це привид того селянина? — пожартував царевич.

— Привид? — здивовано спитав його ад'ютант. — Ти ж знаєш, так само добре, як і я, що нежить не має душі; вони помирають раніше, ніж помирають їхні тіла; ось у чому полягає це перетворення. Я б радше припустив, що той, хто говорив з нами, був якимось твоїм приятелем.

— Чому він ховався? Зрештою, ніч, він міг би вийти і віддати мені шану.

— А чим це тобі шкодить? — сказав Тутмозис. — У кожного з нас є десятки, якщо не сотні, невидимих ​​ворогів. Тож дякуй богам, що в тебе є хоча б один невидимий друг.

РОЗДІЛ IV

Тронна зала була великою, але щільність колон робила її тісною. Вона освітлювалася крихітними віконцями в стінах і великим прямокутним отвором у стелі. Тут панували прохолода та тінь, майже темрява, проте це не заважало бачити жовті стіни і колони, вкриті ярусами розписів. Вгорі — листя та квіти; внизу — боги; а ще нижче — люди, що несли їх статуї або приносили їм жертви. На найнижчому рівні — вампіри — сини Сета та вічної ночі, — а між цими групами простягалися ряди ієрогліфів. Все це було розписано яскравими кольорами: зеленим, червоним і синім.

У цій залі з візерунчастою мозаїчною підлогою в білих шатах і босоніж мовчки стояли викликані до фараона жерці, найвищі посадовці держави, військовий міністр Херхор та генерали Нітагер і Патрокл. Незважаючи на ранги, на обличчях присутніх малювались тривога та зневіра. Лише Херхор залишався байдужим.

Раптом почувся дзвін дзвіночків і брязкіт зброї. До зали з оголеними мечами увійшли приблизно десяток охоронців у золотих шоломах і нагрудниках, потім два ряди жерців, і нарешті, оточений хмарами диму з кадильниць, з'явився фараон, якого несли на троні.

Правитель Єгипту, Рамзес XII, був чоловіком майже шістдесяти років, з виснаженим обличчям, бо він бажав залишатися чистокровною людиною, незважаючи на тяготи старості. Він був одягнений у білу тогу, на голові був червоно-білий ковпак із золотим змієм, у руці він тримав довгий посох. Коли з'явилася процесія, всі впали ниць.

Ноші зупинилися перед балдахіном, під яким на піднятому помості стояв трон з чорного дерева. Фараон повільно зійшов з лектики і сів. Праворуч від нього стояв великий писар, а ліворуч – суддя з посохом, обидва у величезних перуках.

Писар звернувся до фараона:

— Наш пане і могутній правитель! Ваш слуга Нітагер, великий охоронець східного кордону, прийшов віддати вам шану.

— Відповіси моєму слузі Нітагеру, – сказав фараон писареві, – і запитай його, що він думає про військові здібності мого сина та наступника, з яким він мав честь зіткнутися вчора в Пі-Байлосі. Чи буде мій син добрим полководцем?

— Амоном з Фів, славою моїх предків, в яких текла царська кров, клянусь, що Рамзес, твій наступник, буде великим полководцем, якщо боги дозволять йому, – відповів Нітагер. — Він переможе ассирійців, яких ми мусимо розбити сьогодні, якщо наші онуки не хочуть наслідувати їх тут, на Нілі.