Болеслав Прус – Фараон вампірів (страница 20)
Жінка була налякана.
— О, бачиш, мене кличуть... Можливо, вони навіть чули твої богохульства...
— Аби тільки їм не почути мого гніву! — вибухнув наступник трону.
— Гнів богів жахливіший...
Вона повернулася та зникла в тіні храму. Рамзес кинувся за нею, але раптово відступив. Весь храм, між вівтарем і ним, був охоплений величезним, кривавим полум'ям, серед якого почали з'являтися жахливі фігури: величезні кажани, рептилії з людськими обличчями, тіні...
Потім раптом його огорнуло свіже повітря. Рамзес вже був за межами храму, і в той самий час бронзові двері з гуркотом зачинилися. Він ще довго стояв перед ними, поки не прийняв рішення піти і повернутися до свого палацу.
Побачивши царевича, Тутмозис скрикнув:
— Рамзесе, Сара народила тобі сина…
— Справді? — спитав той неуважно.
Ще вчора звістка про народження сина сповнила б його радістю. Але зараз він сприйняв її майже байдуже. Вся його душа була сповнена спогадами про цей вечір, найдивніший з усіх, що він коли-небудь знав у своєму житті.
РОЗДІЛ XIV
Наступного дня на обличчі Рамзеса були лише втома і слабкість.
— Ну, — позіхаючи, спитав він Тутмозиса, — ти впевнений, що в мене народився син? Коли це сталося?
— Коли народився твій славетний син? Мабуть, це було близько десяти днів тому.
— Нехай приїдуть якомога швидше, якщо дозволить їхнє здоров'я, — наказав він. — А жерці нехай подбають про дитину та проведуть для неї всі необхідні церемонії. Вони і так чудово знають, що потрібно зробити, я не втручатимуся… — Він зробив паузу і перекинувся думками на щось інше. — Тутмозисе, — сказав він. — Ми повинні швидко викликати полки з прибережних міст. Я хочу провести огляд і винагородити їхню вірність. Знаю, що можу розраховувати лише на армію, бо на багатьох інших посадах є лише святі зрадники!
— О, боги, тихше… — прошепотів Тутмозис і злякано зазирнув в іншу кімнату.
— О, — засміявся царевич, — звідки цей страх? Тож для тебе не секрет, що у нас в Єгипті є зрадники?
— Я знаю, про кого ви говорить ваше достоїнство, — збентежено відповів Тутмозис, — бо ви завжди були упереджені до жерців. Але я вважав, що після угоди з Херхором і тривалого перебування в храмі все зміниться.
— А що храм? — знизав плечима Рамзес. — Я там навчився одного: що найкращі землі, найхоробріші люди та величезні багатства не є власністю фараона.
— Тихше! Тихше! — нервово прошепотів Тутмозис.
— Тільки я постійно мовчу. У мене й досі спокійне обличчя, і я вдаю дурня, який нічого не знає, тож дозволь мені розповісти правду, хоча ти... Крім того, навіть у найвищій раді я мав би право сказати, що в цьому Єгипті, який безроздільно належить моєму батькові, мені, його наступнику та наміснику, довелося позичити сто талантів у якогось тирського вампіра... Хіба це не ганьба?! І хто мене сьогодні запевнить, що жерці не прагнуть повалити трон, як казав Хірам? Зрештою, мій батько навчив мене, що фінікійці, коли це в їхніх інтересах, більше за всіх кажуть правду. І, звичайно, вони зацікавлені в тому, щоб їх не вигнали з Єгипту, і щоб вони не потрапили під владу Ассирії... — розмірковував він. — Ах, Ассирія та її полчища живих трупів! Уяви собі, Тутмозисе, що колись це була просто хвороба, одна з багатьох, схожа на проказу, лише з іншими симптомами. Хворі починали розкладатися ще до смерті та відчували тягу до поїдання мізків. Наші жерці, намагаючись вилікувати цих нещасних, відкрили спосіб створювати працездатних невмерлих та живих мумій, одна з яких — моя шановна мати.
— Я знаю, пане, — вставив Тутмозис, але Рамзес проігнорував його та продовжив.
— Зрадник Мойсей вкрав у нас цю таємницю та передав її ассирійцям. Євреї тепер пояснюють, що зробили це на славу власного Бога. Вони кажуть, що з жалю хотіли лише зцілити заражених, щоб ті одужали разом зі своїми родинами з вдячністю прийняли віру Яхве та стали їхніми союзниками. Однак вони не знали всіх рецептів та заклинань, тому замість того, щоб вилікувати заражених, вони створили новий вид живих трупів, які розкладалися набагато повільніше та довго зберігали свою силу. Ці істоти, замість того, щоб служити євреям, схопили їх за горло та змусили розкрити таємницю життя після смерті». Відтоді правителі Ассирії мали у своєму розпорядженні армії невмерлих. Там, де вони пройдуть, не залишаться нічого, крім руїн та нових трупів. Воістину, вогонь кращий за цю чуму! Її слід викорінити, але замість цього наші жерці укладають з ними союз! Що ти думаєш, Тутмозисе? Можливо, наші святі отці все ж таки дадуть ассирійцям те, що Мойсей не зміг вкрасти? А потім разом вони створять третій вид нежиті, який правитиме світом! Якщо такий план існує, влада людських фараонів лише завадить їм…
— Але Херхор бажає стати твоїм тестем, — заперечив Тутмозис.
— Тому що він чудово знає, що мої нащадки та нащадки його доньки більше не будуть людьми. Мені здається, що, всупереч тому, що сказав Пентуер, жерці не мають наміру полегшувати страждання єгипетського народу. Вони вже змирилися з тим, що людство вимре, і по-своєму готуються до нової ери…
Раптом Рамзес перервав свій монолог і підняв голову. Здалеку він почув звук флейт і рогів.
— Що це означає? — спитав він Тутмозиса.
— Чудові новини! — відповів придворний з посмішкою. — Азіати вітають поважного паломника з Вавилону…
— Аж з Вавилону? Хто він такий?
— Його звати Саргон…
— Саргон…? — перебив царевич. — Саргон…! Ага! Ха!… — Він почав сміятися. — Ти знаєш, хто він насправді?
— Знаю, Рамзесе. Саргон — великий сановник при дворі царя Ассара. Він веде з собою десять слонів, табуни найкрасивіших пустельних коней, натовпи невмерлих і живих слуг.
— Вгадай, чому він сюди приїжджає.
— Вклонитися чудовій богині Ашторет, якій поклоняється вся Азія, — відповів Тутмозис. — Ассирійці це вправні дипломати, і вони публічно виявляють повагу навіть богині вампірів.
— Ха!... Ха!... Ха!... — сміявся принц, згадавши повідомлення Хірама про прибуття ассирійського посланця. — Саргон... ха!... ха!... Саргон, родич царя Ассара, раптом став настільки побожним, що вирушає у важку подорож на місяці, лише щоб вшанувати богиню Ашторет у Пі-Басті... І водночас у Ніневії щодня спалюють на сонці вампірів та їхніх жерців, на радість невмерлим Ассара. Невже ти думаєш, Тутмозисе, що в Ассирії він не знайде більших богів та більш вчених жерців... Ха! Ха! Ха!
— Ти мене лякаєш, пане, — простогнав придворний.
Спадкоємець трону поклав руку йому на плече.
— Заспокойся, — сказав він, дивлячись йому в очі. — Якщо тільки ви залишитеся мені вірними, ви, вельможі та воїни, і ви побачите дивні події і... ваші важкі часи закінчаться...
— Ти ж знаєш, що ми помремо за твоїм наказом, – відповів Тутмозис, поклавши руку на груди.
З моменту повернення Рамзеса з храму Хатор охоплені панікою вампіри проводили свої дні в молитвах та відмовляли всім у позиках. Але після розмови Хірама з правителем благочестя та обережність раптово покинули синів темряви, і вони почали щедріше, ніж будь-коли, позичати єгипетським володарям.
Мудре єгипетське жрецтво звернуло увагу на безглуздя аристократів. Але воно помилялося в оцінці його джерел, і святий Ментезуфіс, який кожні кілька днів надсилав звіт Херхору, постійно повторював йому, що спадкоємець, якому набридли релігійні практики в храмі Хатор, тепер розважається, і вся аристократія разом з ним.
Видатний міністр навіть не відповів на ці зауваження, що доводило, що він вважав гулянку царевича природною, а можливо, навіть корисною. Таким чином, Рамзес отримав значну свободу. Майже щовечора, коли сп'янілі від вина придворні починали втрачати свідомість, наступник трону, тверезий, як ніколи раніше, виходив з палацу до храму Ашторет, щоб там шукати справжнього сп'яніння.
Заховавшись серед дерев саду, він спостерігав за палаючими смолоскипами, слухав співи шанувальників жриці та мріяв про неї. Якби він міг мати Каму на поклик, він би швидко втомився від неї і, можливо, взагалі не переслідував би її. Але смерть і таємниця вічності, що маячила на порозі її спальні, різкий дотик приниження, який майбутній фараон переживав від простої жриці, — все це створювало ситуацію, якої Рамзес ніколи раніше не відчував, і тому вона була привабливою. "Чи чули коли-небудь, – думав він, жадібно беручи участь у темних, але таких захопливих таємницях, – щоб наступник фараона бігав за жінками, навіть вампірицями, мов бідний писар, який не може позичити десять драхм? Досі всі вони приходили до мене, тож і ця має прийти... А ця не може прийти, бо її вб'ють...".
Одного разу, коли царевич увійшов до храмового саду, він помітив, що будинок жриці був яскравіше освітленим і галасливішим, ніж зазвичай. Дійсно, кімнати та тераси були повні гостей, а по палацу тинявся натовп дивних відвідувачів.
"Що це за банда?!" – подумав наступник.
Натовп був і справді незвичайним. Неподалік стояв слон, який на спині ніс позолочені ноші з пурпуровими шторами. Поруч зі слоном іржав десяток коней з товстими шиями та ногами, хвости яких були зв'язані знизу, а на головах – металеві шоломи.
Серед цих неспокійних, майже диких тварин блукали десятки чоловіків, яких Рамзес ніколи не бачив. У них було кошлате волосся, великі бороди та гострі капелюхи з вухами. Деякі були одягнені в довгі шати з грубої тканини, що спадали до щиколоток, інші — у короткі куртки та штани, а дехто — у чоботи з халявками. Усі були озброєні мечами, луками та списами.