Болеслав Прус – Фараон вампірів (страница 2)

— Бо ж осел ніколи не буде фараоном, — спокійно відповів Херхор.

— У такому разі, ти, міністре, проведи загін через яр! — вигукнув Рамзес. — Я не знаюся на жрецькій тактиці. Крім того, мені потрібно відпочити... — звернувся він до Тутмозиса. — Чи достатньо щільно затягнуті штори у твоїй лектиці, щоб Сенура могла вийти з саркофага?

РОЗДІЛ II

Його достойність Херхор негайно наказав своєму ад'ютантові, який носив сокиру, взяти на себе командування авангардом замість Еунани. Потім він вислав наказ, щоб військові машини з'їхали до яру.

Незважаючи на пісок, військові машини, кожна запряжена парою волів, котилися пустелею швидше, ніж дорогою. Еунана йшов поруч з першою з них, спантеличений і розмірковуючи, чому міністр позбавив його командування авангардом. Добру півгодини процесія рухалася звивистим яром з голими, стрімкими стінами, коли авангард знову зупинився. У цьому місці простягнувся досить широкий канал. Кур'єр, посланий до міністра зі звісткою про перешкоду, приніс наказ негайно його засипати. Близько ста грецьких солдатів з кирками та лопатами кинулися до роботи.

Раптом з глибини яру вийшов чоловік з мотикою. Це був старий єгипетський феллах.

— Що ви робите, язичники? Це ж канал! — вигукнув він у повному здивуванні.

— Як ти смієш проклинати воїнів його святобливості? — гордовито запитав його Еунана.

Селянин втратив мужність і почав благати:

— Пане, — сказав він, — але ж я сам копав цей канал десять років, ночами та святами! Наш хазяїн пообіцяв, що якщо я зможу провести воду в цю долину, він зробить мене своїм наймитом, дасть мені п'яту частину врожаю та дарує мені свободу... Чуєте...? Свободу мені та моїм трьом дітям, о боги!

Він підняв руки і знову повернувся до Еунани:

— Протягом десяти років, коли інші ходили на ярмарок чи на танці, або ж на святу процесію, я прокрадався до цього негостинного яру. Я не ходив на могилу власної матері, лише копав, забув про померлих, щоб моїм дітям та собі хоч на один день перед смертю дати волю та землю…

Феллах замовк, помітивши наближення свити міністра Херхора. По віялу він зрозумів, що це має бути хтось величний, а по шкурі пантери — що це має бути жрець. Він підбіг до нього, став на коліна і вдарився головою об пісок.

— Чого ти хочеш, чоловіче? — спитав сановник.

— Він хоче, щоб цей рів не засипали, — сказав Еунана.

Міністр знизав плечима і пішов до каналу, через який був перекинутий пішохідний місток. Тоді розпачливий селянин схопив його за ноги.

— Заберіть цей напівтруп... — крикнув його достойність, відсахнувшись, ніби від укусу гадюки.

Еунана покликав солдатів. Через мить його достойність, звільнений, досяг іншого боку рову, і солдати, частково піднявши в повітря, потягли феллаха в тил загону, що йшов маршем. Його пригостили кількома десятками кулаків, а унтер-офіцери, завжди озброєні очеретяними тростинами, відрахували кілька десятків ударів і покинули біля входу до яру.

Побитий, закривавлений бідняк хвилину сидів на піску, протер очі і раптом, схопившись, почав тікати в бік дороги, стогнучи:

— Поглинь мене, земле...! Нехай буде проклятий той день, коли я побачив світло! У плащі правосуддя немає навіть клаптика для рабів. І самі боги не подивляться на таку істоту, чиї руки лише для роботи, чиї уста лише для плачу, а спина лише для палиць... О смерть, перетвори моє тіло на попіл, щоб я не народився рабом вдруге там, на полях Озіріса! Тому я відрікаюся від людського життя! Відрікаюся від своєї віри! Тепер я приймаю долю невмерлого...

Зловісна хитрість спалахнула в очах нещасного. Він швидко переконався, що поруч нікого немає, і похитуючись пішов дорогою туди, де, як йому сказали під час бичування, були скарабеї, які стали причиною його нещастя. Невдовзі він їх знайшов.

Жах святотатства, яке він збирався вчинити, на мить зупинив його, але чорний відчай переміг усі страхи. Феллах забрав у одного зі скарабеїв його кульку, розчавив її в тремтячих руках, притиснув чарівний пил до обличчя і глибоко вдихнув. Тепер настав час зробити цей подих останнім. Святотатець спішно потягнувся до мотузки, зав'язаної навколо його стегон…

Тим часом царевич Рамзес, задихаючись від гніву, піднявся на вершину пагорба, а за ним пішов Тутмозис. Сенура розлютила спадкоємця престолу. Вона надто боялася, що випадковий порив вітру підійме завісу лектики і обпече її сонячним світлом. Вона думала лише про це, а не про задоволення, яке мала б принести своєму панові. Зрештою, розгніваний Рамзес наказав їй повернутися до саркофага і залишив лектику свого двоюрідного брата. Бажання наступника трону залишалося незадоволеним, що подвоїло його гнів через дії Херхора.

З яру долинав галас солдатів і гуркіт балліст і катапульт, що котилися по дорозі.

— Дивись, — крикнув Рамзес Тутмозисові, — це нібито моя земля, а ось мої війська! І все ж верховний головнокомандувач цими військами — жрець! Як хтось може таке терпіти?!

— Херхор — великий воїн! — прошепотів Тутмозис, наляканий богохульством.

— Який він воїн! Що він завоював?! Подивись, що роблять наші сусіди. Ізраїль зволікає зі сплатою данини і платить все менше і менше. Хитрий фінікієць щороку виводить кілька кораблів з нашого флоту. Ми повинні утримувати велику армію проти хеттів на сході, а в Ассирії, навколо Вавилона та Ніневії, назріває рух, який відчувається по всій Месопотамії. І що на це ми? Дивись, Тутмозисе, який кінцевий наслідок правління жерців. Мій прадід мав сто тисяч талантів річного доходу та сто шістдесят тисяч війська, тоді як мій батько має лише п'ятдесят тисяч талантів і сто двадцять тисяч війська.

— Звідки ти все це знаєш...? Звідки беруться такі думки? — вголос подумав Тутмос, мовчки клянучись, що сьогодні він особисто проб'є Сенуру осиковим кілком.

— Але я не походжу з роду жерців! Мене ж вчили, ще до того, як я став наступником трону. О, коли я стану фараоном після мого батька, нехай він живе вічно, я поставлю на шиї ногу, взуту у бронзовий сандаль! І спочатку я зазирну до їхніх скарбниць, які завжди були переповнені, але з часів Рамзеса Великого вони почали розбухати, і сьогодні вони так розпухли від золота, що скарб фараона за ними майже не є видним.

— Горе мені і тобі! — зітхнув Тутмозис. — У тебе є плани, які змусять цей пагорб зігнутися, якби він почув і зрозумів. І хто піде за тобою?

Царевич подумав, а потім нарешті відповів:

— Військо...

— Значна його частина піде за жерцями.

Вони досягли вершини пагорба. Раптом Тутмозис, який трохи виступив уперед, вигукнув:

— Невже очі мої наврочили? Дивись, Рамзесе!

— Це, мабуть, якесь жрецьке господарство, яке не сплачує податків, — гірко відповів царевич.

Біля їхніх ніг простягалася родюча долина, видно було кілька хатин для слуг і гарний будинок управителя. Пальми, виноград, оливки, фігові дерева з повітряним корінням, кипариси, навіть молоді баобаби. Посередині протікав струмок.

Двоє юнаків спустилися до виноградників і тут почули жіночий голос, що співав тужливим тоном:

— Де ти, курочко моя, відкликнися! Де ти є, моя кохана?... Де ти, відкликнися! Пам'ятай, що ніч тебе застане, і ти не потрапиш додому. Відкликнись, а то я розгніваюся і піду, а тебе схопить яструб…

— Подивись-но, Рамзес, яка гарна дівчина! — захоплено вигукнув Тутмозис.

Замість того, щоб дивитися, царевич вибіг на стежку та перегородив шлях співачці. Це справді була гарна дівчина з грецькими рисами обличчя та шкірою кольору слонової кістки. На ній був довге біле вбрання, під прозорою заслоною було видно її схожі на яблучка дівочі груди. Чорне волосся було закручене у вузол на потилиці.

— Хто ти, дівчино? — вигукнув Рамзес. Загрозливі зморшки зникли з його чола, а очі заблищали.

— О, Єгово!… Отче!... — вигукнула вона, її оксамитові очі набули виразу ніжного смутку. — Звідки ти прийшов?… — тремтячим голосом спитала вона Рамзеса. — Солдатам сюди заходити не дозволено.

— Чому ні?

— Тому що це земля великого пана Сезофріса.

— Хо! хо! — посміхнувся Рамзес.

— Не смійся, бо скоро збліднеш. Пан Сезофріс — писар пана Хаїреса, який носить віяло над найвидатнішим номархом Мемфісу…

— Хо! хо! хо! — повторив Рамзес, сміючись все голосніше й голосніше.

— Твої слова дуже сміливі, — сказала дівчина, насупившись. — Якби не доброта на твоєму обличчі, я б подумала, що ти грецький найманець або бандит.

— Він ще ним не є, але одного дня може стати найбільшим бандитом, якого коли-небудь бачила ця земля, — вставив елегантний Тутмозис, поправляючи перуку.

— А ти мусиш бути танцюристом, — відповіла дівчина, вже підбадьорившись. — О!… Я навіть впевнена, що бачила тебе на ярмарку в Пі-Байлосі, як ти заклинав змій…

Обидва юнаки були у чудовому настрої.

— А ти хто така? — спитав Рамзес дівчину, взявши її за руку, яку вона відвела.

— Не будь таким сміливим. Я Сара, дочка Гедеона, управителя цього маєтку.

— Єврейка? — спитав Рамзес, і тінь промайнула по його обличчю.

— Чи це шкодить!... — заспокоював його Тутмозис.

— Отже, ви язичники, — з гідністю сказала Сара. — Відпочиньте, якщо втомилися, назбирайте собі винограду та йдіть з Богом.

Вона хотіла піти, але Рамзес зупинив її.

— Зупинися! Ти мені подобаєшся, і не можеш залишити нас просто так.

— Тебе опанував злий дух. Ніхто в цій долині не наважився б так зі мною говорити... — обурилася Сара.