Болеслав Прус – Фараон вампірів (страница 1)
БОЛЕСЛАВ ПРУС
КОНРАД Т. ЛЕВАНДОВСЬКИЙ
ФАРАОН ВАМПІРІВ
ВСТУП
У північно-східнім куті Африки лежить Єгипет, вітчизна найстаршої та останньої людської цивілізації, яка в крові та болю надала початок новим розумним расам. Тисячі років тому єгипетські жерці були провідниками вмерлих, яким їхня воля та знання гарантували безсмертя та життя після смерті. Жерці лікували хворих як лікарі, впливали на хід публічних робіт як інженери, і, поряд з тим – на політику як астрологи, а, над усім, як знавці власної країни і її сусідів; вони змогли ввести свій народ в часи Великої Зміни, якій самі вже не спростали.
Ця історія розповідає про події, підчас яких в Єгипті пала остання людська династія, а після сина Сонця, того, хто живе вічно, Рамзеса ХІІ на трон вступив той, нехай живе вічно, син Сонця Сен-амон-Рамзес ХІІІ, але невдовзі вирішив оздобити власне чоло уреєм[1] темряви, який називали короною вампірів…
РОЗДІЛ І
На тридцять третьому році свого успішного правління Мер-амон-Рамзес XII, володар Верхнього та Нижнього Єгипту, правитель Фінікії та дев'яти народів, після поради з богами, рівний яким він є, призначив свого двадцятидворічного сина, Хам-сем-мерер-амон-Рамзеса, наступником престолу.
Цей вибір дуже порадував благочестивих жерців. Бо старші сини фараона, через незбагненне чаклунство, були одержимі злим духом. Зміни, що відбулися в їхній крові, обернулися проти них. Лише четвертий син, Рамзес, народжений від цариці Нікотріс, яка померла під час пологів, був сильним, як бик Апіс, і хоробрим, як лев, з якими він був родичем по крові.
Отримавши титул ерпатра, молодий царевич попросив батька милостиво призначити його командиром корпусу Менфі. Рада під головуванням військового міністра Сан-амон-Херхора, верховного жерця храму Амона у Фівах, вирішила: наступник трону з підготовленим до бою корпусом у десять тисяч чоловік виступить на схід до кордону землі Госен. Тим часом генерал Нітагер, головнокомандувач армії, що охороняє ворота Єгипту від вторгнення азійських народів, виступить від Гірких озер проти наступника.
Дві армії зустрінуться в пустелі поблизу міста Пі-Байлос. Наступник трону здобуде перемогу, якщо Нітагер не застане його зненацька, тобто якщо він збере всі свої полки та зможе вишикувати їх у бойовий стрій для зустрічі з ворогом. Його достойність Херхор буде в таборі царевича Рамзеса і доповість фараону про перебіг подій.
Шістнадцятого дня місяця Мілорі, тобто на початку червня, десять полків спадкоємця престолу розташувалися табором на дорозі над містом Пі-Байлос разом зі своїм обозом та частиною військових машин. Їхніми рухами керував сам спадкоємець. Він сам організував дві лінії розвідки: дальню для спостереження за ворогом, а ближчу — для захисту власної армії від нападу, що було можливо в місцевості, повній пагорбів та ярів. Завдяки цьому зосередження власне корпусу відбувалося дуже швидко, і війська прибули до Пі-Байлоса у призначений час.
Ситуація була іншою для штабу князя та грецького полку, який його супроводжував. Штаб, зібраний у Мемфісі, мав найкоротший шлях, тому він вирушив останнім, тягнучи за собою величезний обоз. Майже кожен офіцер, а це були паничі із знатних родин, мав лектику, яку несли чотири невмерлі чорношкірі, бойову колісницю, намет та численні скрині з одягом, їжею та глечиками, наповненими пивом та вином, а також місячних танцюристок, які повинні були лежати вдень у спеціальних саркофагах, щоб на них не падав жодний промінь сонця. Коли ця куча-мала виступила з Мемфіса, вона зайняла більше місця на дорозі, ніж армія наступника престолу.
Щовечірні виступи танцюристок і співачок у прохолоді, під зоряним небом, на тлі дикої природи так захоплювали молодих офіцерів, що вони спали кілька днів після цього, зовсім не придатні до виконання службових обов'язків. Роздратований спадкоємець престолу, дізнавшись про дії свого штабу, наказав якомога швидше повернути прекрасних вампіриць до міста та пришвидшити марш.
Його достойність Херхор, військовий міністр, залишився при штабі, офіційно лише як глядач. Це був чоловік сорока років, але все ще жвавий, міцної статури та замкнутий. Він рідко говорив і так само рідко дивився на людей з-під опущених повік. Як жрець, він голив бороду та волосся і носив шкіру пантери, перекинуту через ліве плече.
Його лектику, які несли шість обезголовлених чорних напівмумій, постійно супроводжував Пентуер, жрець і писар міністра, худий аскет, який навіть у найспекотнішу погоду залишав свою поголену голову непокритою. Він був простолюдином, але, незважаючи на своє скромне походження та саму наявність людської крові в його жилах, він обіймав важливе становище в державі завдяки своїм винятковим здібностям.
Попередню ніч штаб наступника престолу разом з його достойністю міністром провів під відкритим небом за милю від полків, які вже шикувалися до битви поперек дороги за містом Пі-Байлос.
У цьому районі панувала велика активність, кишіло військами та їхньою прислугою. Попереду пройшов загін кавалерії, озброєної списами. За ними йшли лучники в чепцях та спідничках, з сагайдаками за спинами та широкими тесаками на правому боці. Лучників супроводжували пращники, які несли мішки зі снарядами та короткі мечі. За сто кроків позаду них йшли два невеликі піхотні загони: один озброєний списами, інший — сокирами. Обидва несли прямокутні щити. Над усім цим піднялася хмара золотого пилу, і хвилям коливався жар.
Раптом від авангарду підскакав верховий солдат і повідомив міністрові, що наближається наступник престолу. Його достойність зліз з лектики.
— Вітаю тебе, сину фараона, нехай живе він вічно, — сказав Херхор.
— Вітаю тебе і бажаю жити довго, святий отче, — відповів Рамзес. — Ти рухаєшся так повільно, ніби тобі відпиляли ноги, а Нітагер стоятиме перед нашим корпусом щонайпізніше через дві години.
— Ти сказав правду. Твій штаб марширує дуже повільно.
— А що робить Патрокл?
— Патрокл з грецьким полком супроводжує військові машини.
— А мій родич і ад'ютант Тутмозис?
— Нібито, він ще спить, відновлюючи кров, втрачену під час нічної гулянки.
Рамзес нетерпляче тупнув ногою по землі і замовк. Це був красивий юнак, з майже жіночним обличчям, якому гнів та засмага прибавляли привабливості. Лише легка схожість зі сфінксом видавала левову кров у його жилах, яка ідеально поєднувалася з людською.
— Тутмозис — лайдак! — заявив наступник. Потім, дивлячись на оточення, яке вже зібралося навколо нього, він наказав найближчому офіцеру: — Еунана, йди розвідати дорогу попереду!
— Можливо, ти, о образ місяця, доручиш мені зараз розвідати ущелини? — тихо спитав офіцер.
— Знаю, що ти чуйний, — відповів Рамзес. — Слідкуй за всім.
Як тільки Еунана відійшов, як у задній частині колони, що йшла, вибухнув ще більший галас. Розганяючи грецьких солдатів, з'явився юнак, одягнений у багато вишитий фартух і золотий пояс через плече. Однак понад усе виділялася його величезна перука, що складалася з безлічі кісок, і накладна борода, схожа на котячий хвіст. Це був Тутмозис, найвидатніший модник Мемфіса, який прикрашав себе та обливався парфумами до такої міри, якби вже й не жив, і за ассирійською модою, намагався приховати перші ознаки тління.
— Вітаю, Рамзесе! — вигукнув денді, різко відштовхуючи офіцерів. — Уяви собі, що твоя лектика десь загубилася, тож ти мусиш сісти до моєї, яка, хоча й негідна тебе, але не є найгіршою.
— Ти розгнівав мене, — відповів царевич. — Спиш замість того, щоб пильнувати військо, а тим часом загін просувається без команди.
— Але ж тут є військовий міністр і великий Патрокл! Чого я вартий порівняно з ними? Сідай до моєї лектики, Рамзесе. Там є свіжі вінки з троянд, смажені пташки та глек вина з Кіпру. Смійся над цим, — посміхнувся елегантний юнак, — і радуй своє піднебіння, перш ніж його видублять содою так, що не відчуватимеш жодних смаків! Я також забрав, — додав він тихіше та фамільярніше, — саркофаг із Сенурою...
— Сьогодні я не можу думати ні про що, крім армії.
— Оцей твій потяг до війни в тобі просто жахливий.
У цей момент з авангарду вилетів вершник. Це був розгарячкований Еунана.
— Ерпатре, найвищі вуста! — вигукнув офіцер, схиляючись перед Рамзесом. — Коли, згідно з твоїм божественним наказом, я їхав на чолі загону, пильно стежачи за всім, то помітив на дорозі двох прекрасних скарабеїв. Кожен зі священних жуків котив перед собою кулю муміє[2] через дорогу, в бік пісків. Тому, як веліло благочестя, я та мої люди, віддавши шану золотим зображенням сонця, зупинили наш марш.
— Бачу, що ти й справді благочестивий єгиптянин, — відповів достойний Херхор. І, повернувшись до кількох високопосадовців, що стояли ближче, додав:
— Ми не підемо далі дорогою, бо можемо затоптати священних жуків, а що ще гірше, пил від їхніх подрібнених кульок може піднятися разом з пилом і потрапити в легені солдатів... Пентуер, чи можемо ми обійти скарабеїв через той яр, що праворуч?
— Так, — відповів писар міністра. — Цей яр має милю довжини і знову виходить на дорогу, майже навпроти Пі-Байлоса.
Свита царевича з нетерпінням чекала рішення.
— Величезне марнування часу! — сердито втрутився наступник. — Така перешкода не зупинить навіть осла на його шляху.