Болеслав Прус – Фараон вампірів (страница 16)

— Чи можеш ти дізнатися від жерців, чи був серед них Бероес і чи уклав він з ними угоду?

— Важко! — пробурмотів Дагон. — Але, думаю, що знайду жерця, який зможе мені все це пояснити...

— Ти також можеш, — продовжив Хірам, — перешкодити договору з Саргоном при дворі фараона.

— Дуже важко... Сам я не можу з цим впоратися.

— Я буду з тобою, і Фінікія доставить золото. Податок вже збирають.

— Я сам дав два таланти, — прошепотів Рабсун.

— Від кого ти, Дагон, хочеш дізнатися про Бероеса та угоду? — спитав Хірам.

— Ну ж бо, твоя ситість. Небезпечно говорити про справи місцевих жерців.

— І чи міг би ти порушити ту угоду через цього когось?

— Я думаю... Я думаю, нам потрібно домовитися з наступником престолу.

Хірам підняв руку і відповів:

— Наступник — добре, бо він стане фараоном, можливо, навіть скоро. Що він думає про нас, вампірів?

— Він виставив одного з моїх на сонце... Але потім перестав гніватися.

— Якщо ти, Дагоне, маєш вплив на спадкоємця трону, це добре, — продовжив Хірам. — Бо якщо спадкоємець хоче договору з Ассирією, буде договір, і написаний на нашій шкірі, до речі. Але якщо спадкоємець хоче війни з Ассирією, то він мусить розпочати цю війну, навіть якщо жерці проти нього закликатимуть на допомогу всіх небесних богів.

— Хе! — втрутився Дагон. — Якщо жерці справді цього хочуть, угода буде... Але, можливо, вони цього і не захочуть... Багато речей ще не вирішено.

— Тому, Дагон, — сказав Хірам, — у нас повинні бути всі вожді та наступник. Але якщо ти один будеш штовхати його на війну з Ассирією, все буде марно. Ти повинен зробити так, щоб кожен кухар царевича хотів війни, кожен цирульник царевича хотів війни, кожен банщик, носильник, писар, офіцер, кучер, щоб усі вони хотіли війни з Ассирією, а наступник трону чув про це з ранку до ночі, і навіть коли спить…

— Це буде зроблено.

— Ти знаєш його коханок? — запитав Хірам.

Дагон стиснув зуби.

— Перша з них — дурна єврейка, — відповів він. — Інші думають лише про те, щоб одягатися, фарбуватися та мазатися парфумами… Але звідки беруться ці парфуми і хто їх привозить до Єгипту, вони не знають.

— Ми повинні запропонувати йому коханку, щоб вона знала про це, — сказав Хірам.

— У нього вже була одна вампіриця, і він відіслав її, — зауважив господар. — Він віддав перевагу єврейській жінці…

— Тому що Сенура була недостатньо розумною, — відповів Дагон.

— Ми повинні запропонувати йому наймудрішу та найпрекраснішу, яку маємо...

— А де я можу її взяти? — спитав Дагон. — І... у мене є... — вигукнув він, ляснувши себе по чолу. — Ти знаєш Каму, жрицю Ашторет?

— Що?» — здивувався Рабсун. — Жриця святої богині Ашторет буде коханкою єгиптянина? Але це ж святотатство!

— Тому жриця, яка це вчиняє, може померти, — легковажно вставив старий Хірам. — Померти для світу...

— Аби тільки Сара, єврейка, не стала нам на заваді, — сказав Дагон після хвилини мовчання. — Вона чекає дитину, чому царевич вже радіє. Якби в неї народився син, усіх інших жінок він відкинув би.

— У нас також будуть гроші і для Сари, — сказав Хірам.

— Вона нічого не візьме! — вибухнув Дагон. — Ця нещасна дівчина ненавидить вампірів; вона відкинула дорогоцінний золотий кубок, який я їй сам приніс...

— Немає потреби хвилюватися, — сказав Хірам. — Куди не дійде золото, туди піде магія. А куди не йде магія, вона все одно знайде...

— Ніж... — прошипів Рабсун.

— Прокляття! — розпалено сказав Дагон.

— Або отруту... — додав Хірам.

РОЗДІЛ XII

Поблизу міста Пі-Баст стояв великий храм богині-годувальниці Хатор. У місяць Паоні (березень-квітень), у день весняного рівнодення, близько дев'ятої години вечора, коли сідала зірка Сіріус, біля воріт храму стояли два мандрівні жерці та покутник. Він йшов босоніж, на його голові був попіл, і це він постукав у браму.

Після довгої мовчанки з-за воріт почувся шепіт і запитання:

— Хто нас будить?

— Раб Божий, Рамзес, — сказав той.

— За чим ти прийшов?

— За світлом мудрості.

— Які ти маєш права?

— Я отримав нижче посвячення.

Брама широко розчинилася. Посередині стояв жрець у білому одязі.

— Заходь, — сказав він.

— Бачу, я справді відпочину тут після прийомів у номархів! — весело вигукнув Рамзес.

— Думай про вічність, — відповів жрець і пішов геть, залишивши царевича самого в глибоких сутінках.

Величезність храму, його численні колони, вогні, що палали перед статуєю богині, — все це приваблювало Рамзеса. Він озирнувся біля храму і рушив уперед.

Раптом йому здалося, що чиясь рука ніжно торкнулася його потилиці… Він озирнувся, але там нікого не було, тому він продовжив йти.

Цього разу дві руки схопили його за голову, а третя лягла на спину…

— Хто тут?! — вигукнув царевич, кидаючись між колони.

Однак він спіткнувся і мало не впав, коли щось сильно схопило його за ноги.

Страх охопив Рамзеса. Він почав безцільно тікати, натикаючись на колони, що перегороджували йому шлях, а темрява огортала його з усіх боків.

— О свята богине, врятуй мене... — прошепотів він.

У цей момент він зупинився. За кілька кроків попереду нього були великі двері храму, крізь які проглядало зоряне небо. Він повернув голову — серед лісу величезних колон горіли лампи, їхнє сяйво відбивалося від бронзових колін святої Хатор. Принц стояв схвильований і розкаяний. Його серце калатало всередині, як птах, що потрапив у пастку. Вперше за багато років він упав обличчям донизу і палко молився про благодать і прощення.

— Тебе почують... — пролунав над ним солодкий голос. Рамзес швидко підняв голову, але знову нікого не було. Тож він молився ще палкіше і заснув, обличчям на камінні, з розпростертими руками. Коли він прокинувся наступного дня, він був іншою людиною: він пізнав силу богів і отримав обіцянку благодаті. Невдовзі до нього прийшли жерці.

— Ви, святі отці, мали відкрити мені таємницю скарбу фараону. Чи мають бути нею ті речі, які я бачив вночі?

— Зовсім ні, – відповів старший з них. — Але ми нічого не знаємо про державні справи. Святий жрець Пентуер, великий мудрець, ось-ось прибуде сюди, і він зніме завісу з твоїх очей.

Храм Хатор зустрів Пентуера з великою шаною, і храмові нижчі жерці йшли півгодини, щоб привітати поважного гостя. У вестибюлі царевич і первосвященики чекали на нього, і разом з ним вони спалювали ладан перед величезною статуєю Хатор.

Після трьох днів, які Пентуеру знадобилися для підготовки, церемонія перед статуєю богині повторилася, а потім її учасники звернули в бічний коридор за вівтарем, вузький і низький, в кінці якого горів вогонь. Повітря тут було насичене запахом смоли, що кипіла у казані. Прямо поруч із ним з діри в підлозі виривалися жахливі людські стогони і прокльони.

— Що це означає?! – спитав Рамзес одного зі жерців, що йшли поруч. Той нічого не сказав. Обличчя всіх присутніх, наскільки їх можна було побачити, були сповнені зворушеності і страху.

У цей момент первосвященик Мефрес підняв велику ложку і, зачерпнувши гарячої смоли з казана, сказав підвищеним тоном:

— Нехай так згине кожен зрадник священних таємниць!

З цими словами він вилив смолу у дірку в підлозі, і з-під землі пролунав жахливий рев.

— Убийте мене! Убийте мене, якщо у ваших серцях є хоч крапля милосердя! — простогнав голос.