Болеслав Прус – Фараон вампірів (страница 13)

Так і вчинив фараон Снофру. У такий спосіб виникла найдавніша східчаста піраміда — вірне відображення нашої держави — з якої народилися всі інші. Це непохитні споруди, з вершини яких видно краєвиди світу, і які наповнюватимуть захопленням найвіддаленіші покоління. У такій системі, — продовжував міністр, — полягає й наша перевага над сусідами. Ефіопи були такі ж численні, як і ми. Але їхній цар сам дбав про свою худобу, сам бив підданих палицею і навіть не знав, скільки їх має, ані не зміг зібрати їх, коли вторглися наші війська. Там не було єдиної Ефіопії, а лише велика юрба безладних людей. Тому сьогодні вони є нашими васалами. Лівійський князь чинить так само — сам розглядає кожну справу, особливо між багатими людьми, і приділяє їм стільки часу, що майже не встигає озирнутися. Тож під його носом народжуються цілі зграї розбійників, яких ми винищуємо.

А яке це щастя для нас, що царі Ніневії та Вавилону мають лише по одному міністру і так само втомлені навалом справ, як ти сьогодні! Вони все хочуть бачити, судити й наказувати самі, через що повністю заплутали державні справи. Якби ж знайшовся якийсь підлий єгипетський писар, який поїхав би туди, пояснив би царям їхні помилки в управлінні та запровадив нашу чиновницьку ієрархію, цю нашу піраміду влади, то за кільканадцять років Юдея та Фінікія потрапили б до рук асирійців, а за кілька десятків років — зі сходу та півночі, сушею й морем — на нас навалили б могутні армії, з якими ми не змогли б впоратися.

— Тож сьогодні ми нападемо на них, скориставшись цим безладом! — вигукнув царевич.

— Ми ще не оговталися від наших попередніх перемог, — холодно відповів Херхор і почав проводжати Рамзеса.

— Невже ці перемоги нас ослабили?! — вибухнув спадкоємець. — Невже ми не привезли скарбів?!

— А хіба не затупляється сокира, якою ми рубаємо дерево? — запитав Херхор і вийшов.

За кілька днів до від’їзду до Нижнього Єгипту Рамзеса викликали до Його святобливості. Фараон сидів у кріслі в мармуровій залі, де нікого не було, а чотири входи охороняли нубійські вартові.

— По-перше, сину, – сказав фараон, – я відкрию тобі свої турботи. З нашим скарбом погані справи. Надходження податків щороку зменшуються, особливо з Нижнього Єгипту. Я запитую: що це означає? Мені відповідають: народ збіднів і ослаб, зменшилася кількість мешканців, море забрало частину земель на півночі, а пустеля — зі сходу, було кілька неврожайних років, словом, нещастя слідує за нещастям, а скарбниця дедалі пустішає…

— Буде так, як накажете, ваша святобливосте, — втрутився наступник трону.

— Друге завдання, яке ти маєш виконати, є складнішим. В Азії відбувається щось, що починає турбувати мій уряд. Отже, Ассирія, мій царевич, — це вулкан. Протягом століть там панують спокій і тиша, але раптом звідти вириваються великі армії й нищать мирних сусідів. Сьогодні навколо Ніневії та Вавилону чути вирування, ця гора димить. Тож ти мусиш з’ясувати, наскільки цей дим віщує бурю, і придумати заходи для запобігання їй. Що гірше, ассирійці значно вдосконалили мистецтво створення невмерлих, яке вкрали в нас євреї. Їхні живі трупи вже не розкладаються за кілька тижнів і весь час зберігають свою силу. Боюся, що ассирійці створять з них армію, яка рушить на Єгипет. Боюся, що наш народ, змушений утримувати єгипетську аристократію та жерців, а також годувати фінікійських вампірів, не матиме вже достатньо сил, щоб протистояти цьому виклику.

— Тож нам треба найняти більше найманих воїнів, мій батьку, — відповів Рамзес. — Давай викличемо греків, лівійців, нубійських воїнів…

— У нас немає на це грошей, — важко зітхнув старий фараон.

— То що ж мені робити? — здивувався Рамзес.

— Розглянь усі можливості, сину мій. І не покладайся лише на судження самих єгиптян, бо кожен народ і кожна раса має власний погляд на речі й не осягає всієї істини. Тож вислухай, що думають про ассирійців фінікійці та євреї, хетти та єгиптяни, і ретельно обміркуй у своєму серці, що спільного є в їхніх судженнях про Ассирію.

— Серед народів, у яких я маю дізнатися думку про Ассирію, ти, батьку, не згадав греків, – втрутився спадкоємець.

Фараон кивнув головою з доброзичливою посмішкою.

— Ти не довіряєш грекам, батьку?

— Греки не відрізняють мрій і міфів від реальності. Це вроджені брехуни, хоча їх приємно слухати, особливо коли вони говорять про свою філософію. Кожен із них пожертвує життям заради цієї ілюзії, але це не шлях для нас, єгиптян. Користуйся, сину мій, грецькими мечами, але не грецькими порадами.

— А що мені думати про фінікійців? – запитав наступник трону.

— Колись вони були мудрими, зреклися людської природи й стали вампірами, але це лише торговці. Для них усе життя зводиться до заробітку, аби тільки він був великий, найбільший! Фінікієць — як вода Нілу: багато приносить і багато забирає, і проникає всюди. Треба давати їм якомога менше, а насамперед пильнувати, щоб вони не проникали до Єгипту крізь щілини, потайки.

— А євреї?

— Народ кмітливий, але похмурі фанатики й природжені вороги Єгипту. Лише коли вони відчують на своїх шиях підковані цвяхами сандалі Ассирії, вони звернуться до нас. Тільки от тоді вони нам уже можуть не знадобитися… Ретельно обміркуй усе це, сину мій, і обереш найкращий шлях для держави фараонів!

РОЗДІЛ X

Квартал іноземців Мемфіса розташовувався в північно-східному куті міста, неподалік від Нілу. Будинки тут, як, втім, і в усьому місті, були переважно білими. Проте можна було побачити будинки зелені, як луг, жовті, як пшеничне поле, блакитні, мов небо, або червоні, як кров.

Майже в самому центрі цього району стояв заїжджий двір "Під Кораблем", що належав фінікійцеві з Тиру — Асархадону, який ще не перетворився на вампіра. Тож він і далі залишався людиною, віком понад п’ятдесят років, сивочолим, одягненим у довгу сорочку та мусліновій накидці на голові. Він невтомно метушився від світанку до ночі, привітно розмовляючи зі своїми гостями різних народів і станів, що не заважало йому звертати увагу на писарів, які скрупульозно записували спожиті ними страви та напої, на наглядачів, які, у свою чергу, стежили за прислугою та писарями, а понад усе — на мандрівника, який прибув сьогодні вранці. Цьому чоловікові було близько сорока років, він мав густе волосся та бороду кольору воронячого крила, задумливі очі та дивно благородні риси обличчя. Він назвався Пхутом, а щодо національності — заявив, що є харранцем.

— Це небезпечний щур, — одразу ж подумав господар, поглядаючи на нього краєм ока. — Має вигляд священика, а ходить у темному плащі, наче злодій…

І негайно наказав слугам стежити за ним.

Близько дев’ятої години вечора Пхут покинув заїжджий двір "Під Кораблем" у супроводі негра, що ніс смолоскип. Вони пройшли через весь іноземний квартал, аж поки на зміну кам’яним будинкам прийшли розлогі сади, а серед них — елегантні палаци. Перед одними з воріт негр зупинився й загасив смолоскип.

— Ось тут "Зелена Зірка", — сказав він і, низько уклонившись Пхуту, повернув додому.

Харранець постукав у ворота. За мить з’явився воротар. Він уважно оглянув прибульця й пробурмотів:

— Анаель, Сахіель…

— Амабіель, Абалідот, — відповів Пхут.

— Вітаємо, — сказав воротар і швидко відчинив ворота.

За ними розкинувся густий сад, що так щільно оточував невеликий храм, що його зовсім не було видно ззовні. Прибулець почав шепотіти молитви невідомою мовою, а потім навпомацки знайшов стукалку й тричі постукав у двері святилища. У відповідь пролунав голос, походження якого було невідоме.

— Ти, хто серед ночі порушуєш спокій святого місця, чи маєш ти право сюди входити?

— Я той, хто мав прийти від братів зі Сходу, — відповів Пхут. — Я приходжу від імені того, хто ніколи не відкриває свого першого імені.

— То ти халдей — сказав єгипетський жрець, відчинив двері й впав ниць перед магом.

— Я хочу, щоб мої брати з цього храму прийняли мене зі щирим серцем і прислухалися до слів, які я приношу їм від братів із Вавилону, — відповів халдей Пхут.

— Нехай так і буде, — сказав жрець, і на його знак відсунулася частина стіни, що утворювала огорожу храму, і увійшли троє нових єгипетських жерців.

— Ти, — звернувся прибулець до найстаршого, — ти Мефрес, первосвященик храму Пта в Мемфісі… А ти — Херхор, верховний жрець Амона в Фівах, наймогутніший після царя в цій країні. Ти, — він вказав на наймолодшого, — Пентуер, другий пророк у храмі Амона, радник і секретар Херхора.

Сказавши це, він замовк, заплющив очі й, піднявши руки, промовив заклинання, сила якого підняла його на три фути вгору. Так він дав їм себе впізнати й остаточно підтвердив свою особу. Потім він знову м’яко опустився на землю.

— А ти, без сумніву, Бероес, первосвященик і мудрець Вавилона, про чиє прибуття нам оголосили рік тому, – відповів Мефрес.

— Ти сказав правду, – сказав халдей. Він обійняв їх одного за одним, і вони схилили перед ним голови.

— Я приношу вам великі слова з нашої спільної батьківщини, яка є мудрістю, – сказав Бероес. — Побажайте вислухати їх і діяти за потреби. По-перше, до тебе, Херхор, слово від найвищої ради...

Той схилив голову.

— З причини нехтування великими таємницями ваші жерці не помітили, що для Єгипту наближаються лихі роки. Вам загрожує катастрофа, якщо протягом наступних десяти років ви почнете війну з Ассирією; її армії розгромлять ваші, прийдуть до Нілу і знищать усе, що існувало тут століттями. Це зловісне вирівнювання зірок, яке зараз нависає над Єгиптом, вперше сталося за часів Чотирнадцятої династії, коли вашу землю завоювали та розграбували гіксоси.