Богумил Грабал – Занадто гучна самотність (страница 8)

7

Тридцять п’ять років я пресував старий папір на гідравлічному пресі, тридцять п’ять років думав, що так, як я працюю, працюватиму завжди, що цей прес піде зі мною на пенсію, але вже на третій день після того, як я побачив гігантський прес у Бубнах, усі мої мрії розбилися. Я прийшов на роботу, а там стояли два молодики, у яких я впізнав членів бригади соціалістичної праці, вони були вдягнені так, неначе йшли грати в бейсбол, оранжеві рукавиці й оранжеві американські кепки з козирком, сині комбінезони аж до сосків, а під підтяжками зелені водолазки. Переможний шеф відвів їх у мій склеп, показав їм мій прес, і ці молодики відразу стали почуватись як удома, на стіл поклали чистий папір і поставили пляшки молока, я стояв підкорений і вражений, я стояв у стресовій ситуації й раптом тілом і душею відчув, що вже ніколи не зможу адаптуватися, що я — наче ті монахи кількох монастирів, які, дізнавшись, що Коперник відкрив інші космічні закони, ніж чинні доти, що Земля — не центр світу, а навпаки, масово вчиняли самогубства, бо не могли собі уявити іншого світу, ніж той, у якому і яким досі жили. Шеф потім сказав мені мести двір чи допомагати, чи взагалі нічого не робити, бо з наступного тижня я маю йти пакувати чистий папір у склеп для друкарні «Мелантріх», де не пакуватиму нічого, крім чистого паперу. У мене потемніло в очах, я, який тридцять п’ять років пакував відходи й макулатуру, я, який не міг жити без сюрпризів і щомиті міг виловити з огидного паперу прекрасну книгу в нагороду, я маю йти пакувати непошкоджений, нелюдськи чистий папір. Ця новина збила мене на першу сходинку підвалу, там я і сидів, як повний невдаха, просто-таки остовпілий від цієї новини, руки мої опустилися, криво посміхаючись, дивився я на цих двох молодиків, ні в чому не винних, бо їм сказали йти пресувати папір на Спалену вулицю, от вони й пішли, бо це був їхній хліб, їхнє завдання, я бачив, як вони вилами вкидали старий папір у корито, а потім натискали зелену й червону кнопку, я марно сподівався, що моя машина застрайкує, вдаватиме хвору, вдаватиме, що зупинилися коліщатка чи передачі, але й моя гідравліка мене зрадила, працювала інакше, ніби замолоду, викладалася на повну й навіть, дійшовши до крайньої точки, дзенькнула, і після першого пакунка дзенькала постійно, ніби сміючись із мене, ніби показуючи, що тільки в руках бригади соціалістичної праці розвинула всі свої здібності й можливості. Слід було визнати, що за дві години ці молодики вже почувалися тут, у підвалі, наче сиділи тут роками, розділили роботу, один виліз на купу, що височіла аж до стелі, і гаком скидав старий папір прямо в корито, за годину ці молодики зробили ще п’ять пакунків, а шеф постійно підходив до діри в підлозі двору, нахилявся вниз і театрально аплодував своїми коротенькими лапками, і кричав, при цьому дивлячись на мене: «Браво, бравісимо, молодці!» Я примружував очі й хотів піти, але ноги не слухались, я заслаб від такого сорому, остовпів від противного дзенькоту своєї машини, який вказував, що за мить тиск стіни досягне максимуму й вона зупиниться. Я бачив, як у повітрі блищали вила, як у корито влетіла книжка, я встав і витягнув ту книгу, витер її об блузу, трошки потримав цю книгу на грудях, вона мене зігрівала, хоч і була холодною, я притискав цю книгу до себе, як мати дитину, як у Коліні на площі колись скульптурний Майстер Ян Гус притискав до себе Біблію, що та Біблія аж наполовину втиснута в тіло святого, я дивився на цих двох молодиків, але вони не дивилися на мене, я підставив книгу так, щоб вони звернули на неї увагу, але вони глянули так, ніби нічого не сталося, а я зібрався з силами й подивився на обкладинку, так, це була прекрасна книга, Чарльз Ліндберґ написав про те, що перший серед людей перелетів океан. І, як завжди, я відразу подумав про Франтіка Штурма, сторожа костелу Святої Трійці, який збирав усі книги, книжки і журнали про авіацію, бо був переконаний, що попередником Ісуса був Ікар, із тою тільки різницею, що Ікар упав із небес у море, а Ісуса ракета «Атлас» із тягою в сто вісімдесят тонн винесла на орбіту Землі, де він править досі. Я подумав, що сьогодні востаннє віднесу Франтікові в його мікробіотичний кабінет книгу про те, як Ліндберґ перетнув океан. І все, кінець маленьким радощам. Я невпевнено вийшов надвір, шеф сяяв і зважував молоденьку продавчиню Гедвічку, як завжди, спочатку з пакунком макулатури, а потім саму Гедвічку, він так завжди робив, як я люблю книги, так він любить молоденьких дівчат, усіх, як-от Гедвічку, зважував спочатку з пакунком, а потім так, про кожну вів записи, куди вносив їхню вагу, розважався з тими дівчатами й не звертав уваги на те, що навколо, підтримував молодиць за пояс, рівняючи на вагах, ніби збирався фотографувати, кожній щоразу розповідав про механізм ваг фірми «Беркель», при цьому беручись то за пояс, то за груди, і щоразу, вказуючи на циферблат, стояв, як і зараз, із Гедвічкою, позаду, тримав її за боки і опускав лице в дівоче волосся, блаженно ним дихав, підборіддя клав на дівоче плече і показував на циферблат, щоби потім віджартуватись, і перекинути ручку ваг, і радіти, і вітати, побачивши, що Гедвічка не набрала, записати вагу її тіла в записник, а потім обіруч допомагати дівчині злізти з ваг, знову тримати її за пояс і кричати «скок!», ніби зсаджує дівчину з якогось воза, й опускати носа у груди, й завжди просити, щоб тепер у відповідь Гедвічка зважила його, при цьому шеф верещав на весь двір і бадьоро трубив, наче старий олень, який бачить молоду лань, і Гедвічка мала знов записати вагу на дверях, які нікуди не ведуть. Я пройшов через двір і проїзд геть на сонце, але для мене сьогодні скрізь були сутінки, коли дійшов до костелу, Франтік Штурм бавовняною ганчіркою полірував бічний вівтар, ніби якусь машину, було помітно, що думками він десь далеко, у нього теж нещасна доля, хобі Франтіка Штурма — газети, він писав у місцеві видання про зламані ноги, особливо йому вдавалися понеділкові новини про бійки та скандали, які закінчувалися білою гарячкою і відвезенням скандалістів до лікарні чи в «бобику» до поліцейського комісаріату, він писав іноді в «Чеське слово», у вечірні газети, й нічого іншого не хотів, тільки писати про ці бійки, але його батько був церковним сторожем і помер, тож Франтік перебрав його роботу, сторожував, але в душі досі писав про всі п’яні скандали в Старому й Новому місті, а коли випадала вільна хвилька, тікав у свою кімнатку при церкві, сідав у різьблене єпископське крісло, витягав книгу про авіацію і захоплено читав про нових льотчиків і конструкторів літаків. У Франтіка таких книг було понад двісті, тож коли я подав йому знайдену в своєму підвалі, він витер руки, заусміхався, і я відразу зрозумів, що такої книги в його мікробіотичній бібліотечці немає, він поглянув на мене, і я бачив, що тим поглядом він мене обіймає, в нього навіть виступили сльози від зворушення, а я бачив, що доба малих і дрібних радостей мого склепу скінчилась, і я вже ніколи не принесу Франтікові Штурму втіху. Ми стояли під крилами двох велетенських ангелів, що висіли на ланцюгу над бічним вівтарем, коли раптом нечутно відчинилися двері, тихим кроком зайшов священник і сухо сказав, що Франтік Штурм має вдягти костюм міністранта, бо вони йдуть на останнє причастя. Тож я вийшов у сонячний день, зупинився біля молитовного ослону під собором святого Тадея, трохи там постояв і збоку бачив сам себе, як я тут молився і просив Тадея, щоб він домовився на небі, щоб жахливі машини, які возили мені у двір той огидний папір із м’ясних магазинів і різниць, злетіли у Влтаву з цим вантажем, я згадав, що коли ще любив жартувати, начепив на капелюх знайдені на сміттєзвалищі зірки, я стояв навколішках і чув, як повз мене проходять колишні домовласники і голосно кажуть: «Нічого собі, вже й робітники потяглися до хреста…» Тож я встав із капелюхом, стягнутим на очі, й раптом зрозумів, що треба стати на коліна, спробувати цей останній варіант, помолитися й попросити Тадея, щоб зробив якесь диво, тільки диво допомогло б мені повернутися назад до свого преса, до свого підвалу, до своїх книжок, без яких я не можу жити, я вже майже став навколішки, коли на мене наштовхнувся професор естетики, його окуляри блищали на сонці, ніби дві скляні попільнички, він стояв переді мною якийсь спантеличений, як завжди, тримав у руках портфель і, як завжди, коли в мене був капелюх, сказав мені: «Молодий там?» Я задумався і сказав, що ні. «Господи, він що, захворів?» — злякався професор. Не захворів, відповідаю, але скажу вам прямо, статтям Рутти й рецензіям Енґельмюллера кінець, договорив я, і зняв капелюха, і професор естетики злякався, у нього навіть коліна підігнулися, він показав на мене пальцем і закричав: «Ви той молодий і ви той старий?» Я надягнув капелюха й натягнув на очі, сказав гірко: «Так, кінець старій „Національній політиці“, кінець „Національній газеті“, мене викинули з підвалу, розумієте?» Я пройшов до наступного будинку, до проїзду в наш двір, куди ходив тридцять п’ять років. Професор стрибав навколо мене, оббігав навколо, брав за рукав, давав мені десять крон, а потім іще п’ять, я подивився на ці гроші й сказав гірко: «Щоб мені краще шукалося?» Професор узяв мене за плече, крізь цих десять діоптрій його очі були великими, ніби в коня, він кивав окулярами і мурмотів: «Так, щоб вам краще шукалося». «Шукалося що?» — кажу. Він відповів уже зовсім розгублено: «Якесь інше щастя…», прошепотів, уклонився і швиденько почовгав, потім іще обернувся і поспішив, немов із місця аварії. Звернувши ж у наш проїзд і почувши, як мій гідравлічний прес весело дзвенить, наче санчата, що везуть п’яних з весілля, я не зміг іти далі, я вже не міг навіть глянути на той мій прес, я розвернувся і вийшов на тротуар, сонце било в очі, я стояв і не знав, куди йти, мені не допоміг у ці буремні часи жоден текст із книг, на яких я присягався, тож я спершу стояв, а потім побрів до святого Тадея, впав на ослін, спер голову на долоні й, можливо, заснув, мабуть, я дрімав, пірнувши у мрії, мабуть, здурів уже від нещастя, завданого моєму тілу, я тиснув долонями на очі й бачив, як мій гідравлічний прес став гігантом серед гігантських пресів, я бачив його таким великим, що його чотири стіни оточили всю Велику Прагу, я бачив, як натискаю зелену кнопку, як бічні стінки починають рухатися, стінки розміром з греблю в долині, я бачив, як падають перші панелі, а стіни грайливо, наче мишки в моєму пресі, горнуться все далі й поперед себе зусібіч горнуть усе, що трапляється їм на шляху, я бачив згори, як поки у центрі Праги життя йде звичною колією, стіни мого велетенського преса нагортають і спустошують усі околиці, згортаючи все разом до центру, я бачу стадіони, храми, громадські будови, бачу, як усі вулиці й вулички, як усе падає, стіни мого апокаліптичного преса не дають утекти навіть мишці, я бачу, як падає Град, як з іншого боку падає золотий купол Національного музею, як піднімається вода у Влтаві, але гідравлічна сила мого преса така велика, що все довкола для нього — мовби старий папір у склепі під моїм двором, я бачу, як стіни гіганта дедалі швидше горнуть перед собою все, що вже спустошили, бачу самого себе, як на мене падає церква Святої Трійці, бачу, що вже не бачу, бачу, що мене спресувало і поєднало з цеглинами, балками і ослоном, а потім тільки чую, як тріщать трамваї і машини, стіни стискаються ближче і ближче, всередині руїн іще досить вільного місця, у темряві румовища ще вистачить повітря, яке зараз зусібіч через чотири стіни гігантського преса сичить і б’є догори, змішане з людським стогоном, я розплющую очі й бачу посеред порожньої рівнини величезний пакунок, спресований куб зі стороною п’ятсот метрів, а може, й більше, бачу всю Прагу, спресовану разом зі мною, з усіма моїми думками, з усіма текстами, які я прочитав, з усім моїм життям, завбільшки з малесеньку мишку, яку разом з папером там, унизу, в моєму підвалі, пресують два бригадники соціалістичної праці… Я здивовано розплющив очі, я досі стояв на колінах на ослоні під святим Тадеєм, якийсь час тупо розглядав тріщину на бильці, потім устав, дивився на червоні смуги трамваїв, дивився на машини, на швидких перехожих, на Спаленій вулиці перехожі ніколи не зупиняються, всі поспішають із Національного проспекту на Карлову площу чи навпаки, тротуари вузькі, тому люди не зупиняються, вони наштовхуються на мене, бо поспішають, а я стою, спершись об стіну церкви, й тупо витріщаюся, бачу, як із воріт церкви вийшов Франтік Штурм, як завжди, святково вдягнений, навіть у краватці, ритуально зійшов сходами, мабуть, як завжди, йде до нас, але ось він мене побачив, як завжди, підійшов, уклонився і запитав: «Ви пан Гантя?» Я відповів, як завжди відповідав у дворі чи в підвалі: «Аз єсмь». І Франтік Штурм подав мені конверт, вклонився і пішов назад у церковну кімнатку перевдягтися, бо Франтік Штурм, коли я знаходив для нього нову книгу, цінну для його бібліотечки, завжди вдягав сюртук із каучуковим коміром і краватку у формі листа капусти, щоб, як і завжди, ритуально передати мені листа, якого я звично відразу розірвав, і там, на білому папері з офіційною шапкою, було видрукувано «Мікробіотичний кабінет Франтіка Штурма» й написано: «Шановний пане, від імені мікробіотичного кабінету дякуємо Вам за книгу Чарльза Ліндберга „Мій переліт через океан“. Ця книга збагатить нашу бібліотеку. Сподіваємося, що ви й надалі залишитеся нашим прихильником. Від імені мікробіотичного кабінету… Франтік Штурм», кругла печатка, літери по колу: «Мікробіотичний кабінет Франтіка Штурма»… Задуманий, я йшов на Кардову площу, як завжди, розірвав цей лист, цю подяку, я знав, останню, бо маленькі дрібнички, маленькі радості вже відспівала під моїм склепінням моя машина, мій славний прес, який мене зрадив. Я безпорадно стояв на Кардовій площі й дивився на блискучу скульптуру, прикріплену до фасаду, скульптуру Ігнатія Лойоли, над усім його тілом світився ореол, він стояв на фасаді власного храму, і вся його фігура була огорнута золотом трубного захвату… Однак, замість ореолу, я бачив золоту ванну навстоячки, в якій навстоячки лежав Сенека після того, як ножем розрізав собі вени на зап’ясті, доводячи собі, що йому правильно думається, що він не марно написав книгу, яку я любив, — «Про душевний спокій».