Богумил Грабал – Занадто гучна самотність (страница 10)

старого паперу, застеляти ними корито преса, на дні мишачих очок я зустрів щось більше, ніж зоряне небо наді мною, у напівсні до мене прийшла мала циганка, поки прес тихо сунувся, наче гармоніка у руках гармоніста, я відсунув із ящика репродукцію Ієроніма Босха і обирав там у гніздечку, вистеленому святими картинами, книги, я обрав сторінку, де прусська королева Софія Шарлотта каже своїй служниці: «Не плач, щоби втамувати свою цікавість, я піду туди, щоб побачити речі, яких мене не міг навчити сам Ляйбніц, я йду за межу буття і нічого»… Прес дзвенів, і від натиску на червону кнопку стінка піднялася, я відкинув книжку й накидав повне корито, її тіло було обмащене маслом, вона була піддатлива, як лід, що починає танути, гігантський прес у Бубнах замінить десять таких пресів, на якому працюю я, про це гарно написав пан Сартр і ще краще пан Камю, блискучі корінці книг кокетують зі мною, на драбині стоїть старий у синьому плащі й білих черевиках, від швидкого руху крил піднявся пил, Ліндберґ перелетів океан. Я зупинив зелену кнопку й вистелив у кориті зі старого паперу таке гніздечко, я досі молодчина, нема чого соромитися, можу собою пишатися, як Сенека, входячи у ванну, так і я перекинув ногу і почекав, а потім важко перекинув і другу ногу, і згорнувся в клубочок, тільки спробувати, потім устав, натиснув зелену кнопку і згорнувся в гніздечку в кориті, серед старого паперу і кількох книг, я стискав міцно свого Новаліса, вклавши палець на його речення, яке мене завжди захоплювало, я солодко усміхався, бо став схожим на Марусю, на її ангела, і почав входити у світ, де мене ще ніколи не було, я тримався за книгу, на сторінках якої було написано «Кожен улюблений предмет — центр райського саду», і я, замість пакувати чистий папір десь під «Мелантріхом», як і Сенека, як і Сократ, обираю у своєму пресі, у своєму підвалі своє падіння, яке є підйомом, і хоча стінка преса вже притискає мені ноги до підборіддя й навіть далі, я не дозволю вигнати себе зі свого Раю, я у своєму склепі, звідки мене ніхто не може вигнати, ніхто не може мене перевести, кутик книги втиснувся мені під ребра, я застогнав, ніби через власні муки мусячи дізнатись останню правду, коли я вже під тиском стіни складався сам у себе, як дитячий складний ножик, у цей момент істини переді мною з’явилася мала циганка, я стою з нею на Окроугліку, а в небі літає наш змій, я міцно тримаю нитки, і моя циганка вже забирає цей клубок товстих ниток, вона сама, міцно стоїть на землі, розставивши ноги, щоб не полетіти в небеса, а потім ниткою посилає змієві записку на небо, і я останньої миті побачив, що на тій записці — моє лице. Я закричав: … — і розплющив очі, я дивився на себе, обома руками тримав оберемок фіалок, зірваних із корінням, я був увесь у землі, я тупо дивився на пісок, а коли підняв очі, переді мною у світлі натрієвої лампи стояли бірюзово-зелена й атласно-червона спідниці, і, нахиливши голову, я бачив цих моїх двох циганок при параді, за ними серед дерев світилися неонові стрілки й циферблат на Новоміській вежі, бірюзово-зелена трусила мене і кричала: «Тату, боже милостивий, що ви тут робите?» Я сидів на лавці, простодушно усміхаючись, ні про що не пам’ятаючи, я нічого не чув, нічого не бачив, бо, мабуть, уже був у серці райського саду, тож не міг ані чути, ані бачити, як ці дві мої циганки, повісившись на двох циганів, у ритмі польки пронеслися крізь парк на Карловій площі зліва направо і зникли за поворотом посипаної піском стежки десь у густому гіллі.

Липень 1976 року 

Бути на дні й дивитися вгору

2002 року у Франції у межах фестивалю Bohemia Magica сценарист Ліонель Тран, фотографка Валерія Берґе та художник Амбре презентували мультимедійний проект «Занадто гучна самотність», що отримав нагороду від Клубу читачів, заснованого 1998 року міською бібліотекою рідного Грабалові Нимбурка, і складався з інсталяції кімнати Ганті (головного героя повісті), короткометражного фільму, що відтворював його алкоголічні візії, та коміксу, 2004-го року представленого в Празі й згодом перекладеного чеською.

Довгі речення, де нові й нові думки нанизуються одна на одну, ніби намисто, чіпляючись за попередні. Багато імен, назв, посилань, ціла мережа людського знання. Поєднання непоєднуваного, дивакуватість і дивовижність, нестандартний погляд на, здавалося, давно відоме. Грабал пише інакше, «очуднюючи» дійсність, — і, цілком відповідно до формалістських теорій, така «очуднена» дійсність стає реальнішою за реальну.

Він народився 28 березня 1914 року в місті Брні й був позашлюбною дитиною: Франтішек Грабал пізніше всиновив малого і став йому батьком. Ця історія початку життя наклала відбиток на всю творчість, на стиль і спосіб життя та письма. Томаш Мазал у книзі «Подорожі з Богумілом Грабалом» пише про це так: «З дитинства Богуміл Грабал носив у собі якесь почуття провини… За те, що народився якось не по праву, за те, що якийсь небажаний, непотрібний. Можливо, тому все життя він і вважав своє письмо якоюсь сповіддю, спробою звільнитися, знайти там відповідь на запитання „хто я?“»[20].

Через чотири місяці після народження майбутнього письменника Австро-Угорщина, де він народився, вступить у війну, яка призведе до її повної ліквідації, а заразом до початку нової епохи, появи нових країн і суспільних відносин. Богуміл Грабал помер у 1997 році, пробувши разом із двадцятим століттям увесь відмірений час. І в його текстах є все це століття: його війни, його поразки, його злети і винаходи, його запитання без відповідей, його нові й старі системи, які народжуються й помирають, його люди — звичайні, щоденні, завжди однакові й щоразу, на кожній сторінці, інші.

У глибоко автобіографічних текстах можна побачити сліди проживання в Нимбурку, де його батько працював у пивоварні. Маленькі містечка центральної Чехії — це Грабал. Саме в Нимбурку з родиною починає жити батьків брат Йозеф, або ж дядько Пепін, фігура, яка в багатьох текстах набуватиме містичного, доленосного характеру. Родинні зв’язки й коріння — це теж Грабал.

1935 року він вступає на юридичний факультет Карлового університету. Так починається знайомство з Прагою. Він стане її невід’ємною частиною, виразить її дух, її атмосферу. Ні, не ту парадну, яку бачать мільйони туристів, кружляючи центральними вулицями, — атмосферу віддалених міських районів, брудних вуличок, підвалів, залитих пивом столів, рік і площ, де все змішується в суцільному карнавалі. Прага-Лібень — це Грабал. 1937 року майбутній класик публікує свій перший вірш і навіть цей факт пізніше опише в текстах — уже прозових.

Під час Другої світової війни Грабал спочатку навчається, а потім і працює на залізниці. «Мене завжди тішило, що як станційний черговий я був свідком тієї другої війни, я ніколи не вірив своїм очам, адже ті жорстокі події були такими неймовірними, й уже навіть після закінчення війни бачив навколо себе і в собі стільки прекрасного жаху і брав участь у стількох любовних стражданнях, що й досі від цього погано сплю, бо моє, здавалося б, звичайне життя просто-таки драматичне»[21]. Робота на станції стала основою для одного з найвідоміших романів — «Потяги особливого призначення» [Ostře sledované vlaky]. Він вийшов у 1965 році, а прем’єра однойменної стрічки режисера Їржі Менцеля відбулася через рік і принесла авторам «Оскар» за найкращий іноземний фільм. Поїзди і життя, яке видається простим і звичайним, але насправді може приховувати безліч таємниць, — це теж Грабал.

1945 року він вступає до Комуністичної партії — частково через захоплення лівим авангардним мистецтвом, частково під впливом досвіду нацистської окупації — а наступного року виходить із партії зі словами: «Ті ж причини, що привели мене у партію, зараз примушують мене партію залишити»[22]. Безкомпромісні кроки за порухом серця, відвертість у всіх емоціях — це Грабал.

1949 року він починає працювати на металургійному заводі в Кладно й доводить сам собі, що «людина може бути романтичною за будь-яких обставин». Історії із життя робітників стануть основою багатьох сюжетів. 8 жовтня 1954 року письменник починає працювати у празькому пункті збору старого паперу на вулиці Спаленій, 10. Історії життя свого напарника опише спочатку в оповіданні «Барон Мюнхгаузен» [Baron Prášil], а потім у «Занадто гучній самотності» [Příliš hlučná samota]. Протягом усього цього часу Грабал не лише активно збирає матеріал і пише, а ще й спілкується з багатьма талановитими тогочасними авторами, які здебільшого були поза межами офіційного канону й тому не друкувалися. Тепер Еґон Бонди, Їржі Коларж і Йозеф Гіршал стали класиками, а тоді їхні тексти виходили переважно в самвидаві, скажімо, збіркою 1956 року «Життя є скрізь» [Život je všude], до якої увійшли й чотири оповідання Грабала. Коментар до них написав тоді двадцятилітній Вацлав Гавел. Цього ж року Грабал одружується з Блішкою Плевовою. Друзі й близькі — це теж Грабал.

Із початком шістдесятих атмосфера в Чехословаччині стає вільнішою, і тексти Грабала починають друкувати відкрито. У січні 1963 року виходить збірка оповідань «Перлинки на дні» [Perličky na dně], якою 49-річний автор дебютує для широкої публіки, а наступного року — «Вар’яти» [Pábitelé] (2003-го з’явилась українською в перекладі Юрія Винничука). Обидві книги добре приймає публіка та критика, режисери пропонують знімати за ними кіно. 1971 року Грабал пише роман «Я обслуговував англійського короля» [Obsluhoval jsem anglického krále] (2013-го з’явився українською теж у перекладі Юрія Винничука), опублікований уже в самвидаві. Після окупації Праги військами Варшавського договору ситуація змінилася для багатьох митців, і він не став винятком. Видання у підпіллі та за кордоном — це Грабал.