8
Спершись на відкриту вітрину їдальні в домі, що зветься «Чорна пивоварня», я сьорбаю поповіцьку десятку[16] й думаю собі: відтепер, друже, ти маєш із усім упоратися сам, сам маєш змусити себе йти поміж люди, сам себе розважати, сам із собою розігрувати цю виставу, поки сам себе не покинеш, бо настав час кружляння меланхолійними колами, і, йдучи вперед, водночас вертаєшся назад, так, progressus ad originem — це regressus ad futurum, твій мозок — просто гідравлічним пресом спресовані думки. Я пив десятку на сонці, дивився, як Карловою площею поспішають люди, сама тільки молодь, студенти, кожна молода людина несла на чолі молоду зірку на знак того, що молода людина — це зародок генія, я бачив, як із їхніх очей б’є сила, та ж сила, яка била з мене аж доти, поки мій шеф не сказав мені, що я бовдур. Я сперся на поручень, трамваї їдуть угору-вниз, червоні смуги роблять мені добре, у мене безліч часу, я можу піти подивитися до лікарні «На Франтішеку»[17], я чув, що там є сходи на перший поверх, сходи, що складаються з дощок і балок шибениці, яку після страти чеських панів на Староміській площі[18] купили францисканці, але я б радше пішов кудись на Сміхов, там у шляхетському садку є павільйон із кнопкою в підлозі, якщо на неї наступити, відчиниться стіна, й виїде воскова фігура, як у кунсткамері в Петербурзі, де коли шестипалий каліка за місячної ночі випадково наступив на кнопку, виїхав восковий цар і пригрозив йому, це добре описав Юрій Тинянов у своїй «Восковій персоні», але я нікуди не піду, досить того, що заплющу очі й уявлятиму собі все ще точніше, ніж насправді, дивлюсь, як поспішають пішоходи з обличчями, ніби грядки фіалок, замолоду я теж думав про себе добре, якось гадав, що стану гарнішим, якщо куплю собі Ісусові сандалі, такі модні тоді капці з самих ремінців і пряжок, у цих сандалях я мав носити фіолетові шкарпетки, які зв’язала мама, і от я вперше вийшов у цих сандалях на побачення біля Нижнього шинку, і хоча був тільки вівторок, вирішив поглянути, чи нема у вітрині нашого футбольного клубу нового складу. Я стояв перед вітриною, роздивлявся замкову шпарину й тільки згодом підійшов ближче, але прочитав тільки склад минулого тижня, а потім іще раз прочитав той склад, бо відчув, що своєю фіолетовою шкарпеткою і правим сандаликом уступив у щось велике і мокре, знов прочитав склад і своє ім’я у кінці, щоб зібратися на силі й подивитися вниз, а коли таки подивився, то побачив, що стою у великому собачому лайні, яке залило і прикрило весь сандалик, що складався з самих ремінців і пряжок, тому я знову повільно, одне за одним прочитав усі імена, всіх одинадцять членів підліткового складу і своє ім’я запасного, але коли подивився вниз, досі стояв у цьому жахливому собачому лайні, а коли подивився на площу, з воріт вийшла моя дівчина, і я розіпнув пряжку, і вийняв фіолетову шкарпетку, залишив усе це разом із квітами під вітриною нашого футбольного клубу і втік за село, в поля, де медитував над тим, чи не застерігає мене доля, бо вже тоді хотів стати пакувальником старого паперу й так дістатися до книг. Я приносив із бару нові й нові кухлі пива і, спершись на поручні, стояв біля відкритої вітрини їдальні, від сонця в мене мружаться очі, чи не піти, думаю, на Кларов, там у церкві є гарна мармурова скульптура архангела Гавриїла, а ще там можна подивитися на прекрасну сповідальницю, яку священник наказав побудувати з пінієвих дощок ящика, в якому з Італії привезли цю мармурову скульптуру архангела Гавриїла; я солодко заплющив очі, але нікуди не пішов, пив пиво і бачив самого себе, який через двадцять років після тої оказії з фіолетовою шкарпеткою і сандаликом іде передмістям Щецина, я дійшов до самої барахолки й коли дістався аж у кінець тих нещасних продавців, побачив людину, яка продавала правий сандалик із правою фіолетовою шкарпеткою, присягаюся, це був мій сандалик і моя фіолетова шкарпетка, я навіть на око визначив розмір, мій, сорок перший, тому здивовано зупинився й дивився, ніби на явлення, дивувався вірі цього продавця у те, що одноногий прийде й купить цей сандалик із фіолетовою шкарпеткою, продавець вірив, що десь існує каліка з правою ногою, сорок першим розміром, та ще й з бажанням приїхати до Щецина купити сандалик і шкарпетку, що підвищать його принадливість. Біля цього фантастичного продавця стояла старенька, яка стискала пальцями два лаврові листочки, я йшов, здивований тим, як замкнулося коло, мій сандалик і фіолетова шкарпетка стільки пережили, щоби стати докором на моєму шляху. Я повернув порожній кухоль і перейшов через колії, пісок у парку скрипів і тріщав, мов замерзлий сніг, у гіллі цвірінькали горобці та в’юрки, я дивився на візочки й на мам, які сиділи на сонці на лавочках і вертіли головами, підставляючи обличчя лікувальним променям, довго стояв перед овальним басейном, де купалися голі діти, я бачив животики тих дітей зі смужками від трусів і трусиків, галицькі євреї, хасиди носили колись пояси, помітні й виразні смужки, що ділили тіло надвоє, на красивішу частину людського тіла із серцем, легенями, печінкою та головою і ту іншу, неважливу, з кишками й статевими органами, яку доводилося терпіти, я бачу, що католицькі священники цю смужку посунули ще вище, колоратка на шиї виразно підкреслювала саму тільки голову як миску, в яку вмочає пальці сам пан Бог, я дивлюся на цих дітей, що купаються, на добре видні на їхніх голих тілах смужки від трусів і трусиків, і бачу, як сестри ордену різкою смугою вирізали з голови саме лице, лице, скуте панциром накрохмаленого комірця, як буває у автогонщиків «Формули-1», я дивлюсь, як бризкаються і рухаються ці голі діти, і бачу, що ці діти нічого не знають про статеве життя, але їх стать уже тихо досконала, як навчив мене Лао-цзи, я дивлюся на смужки священників і сестер ордену, на пояси хасидів і думаю, що людське тіло — це пісочний годинник, що внизу — те нагорі, що нагорі — те й унизу, два припасовані трикутники, печатка царя Соломона, рівновага між книгою його молодості, «Піснею пісень», та уособленням світогляду старого пана, марнота марнот, «Книгою Проповідника». Мій погляд злетів на храм Ігнатія Лойоли, ореол із трубного золота заблищав, цікаво, що майже всі скульптури титанів нашої літератури сидять, схилені у кріслах на колесах, Юнґман, Шафарик і Палацький завмерли, сидячи в кріслах, навіть Maxa на Петржіні мусив злегка спертися на стовп, а от католицькі скульптури наповнені рухом, наче атлети, ніби постійно подають м’яча над волейбольною сіткою, ніби щойно пробігли стометрівку чи різким рухом далеко кинули диск, постійно дивляться вгору, ніби обома руками відбиваючи удар самого Бога, християнські скульптури з піщаника з обличчями футболістів, які з піднятими руками й радісним криком саме всадили переможний гол, тоді як скульптури Ярослава Врхліцького вдавлені в крісла на коліщатках. Я перейшов дорогу і з сонця увійшов у тінь, до Чіжеків, у барі була така густа тінь, що обличчя гостей світилися, наче маски, а тіла ховалися в темряві, я спустився сходами в ресторан і там через чиєсь плече прочитав напис на стіні, тут був будиночок, де Карел Гинек Maxa написав свою поему «Май», я сів, одначе, глянувши на стелю, злякався, бо сидів під лампочками, ніби у себе в склепі, я встав і знову вийшов надвір, і зразу зустрів свого п’яненького друга, який витягнув нагрудну сумочку, довго щось шукав у паперах, поки не знайшов і не подав мені один, я читав повідомлення з витверезника про те, що вищеназваний сьогодні вранці в крові не мав ані проміле алкоголю, про що свідчить цей документ. Я повернув складений папір, і той мій друг, чиє ім’я я вже забув, розповів, як хотів почати нове життя, тож два дні пив молоко, але вранці від цього в нього так заплітався язик, що шеф відправив його додому за пиятику і списав йому два дні відпустки, але він пішов прямо у витверезник, і коли там з’ясували те, про що потім написали в цьому папері, що в нього немає ні краплі алкоголю в крові, взяли телефон і насварили шефа, що він морально утискає робітника, і з радості від того, що в нього є офіційний документ про те, що в ньому немає ні краплі алкоголю, мій друг п’є від самого ранку й мене запрошує пити з ним, ми можемо спробувати здолати Великий слалом, на якому
багато років тому завжди провалювалися і лише одного разу проїхались усіма воротами. Я, однак, забув уже про Великий слалом, не міг згадати жодних воріт, тож мій друг, чиє ім’я я вже також забув, натхненно перераховував, щоби вмовити мене на цей слалом, що ми почнемо одним пивом у Гофманів, потім проїдемо воротами на Влахівці, а потім «На ріжку»; потім гарненько вниз на «Загублену варту», а потім через ворота до Мілерів, потім до «Герба», і скрізь буде лише по пів літра, щоби вистачило часу проїхати воротами у Яролімків, потім одне пиво в Ладі, відразу зайти до Карла Четвертого, тоді спуститися вниз у їдальню «Світ», далі повільніше проїхати воротами у Гаусманів та «Біля пивоварні», затим через колії до Короля Вацлава, потім проїхати воротами у Пуділів чи Крофтів, а потім іще можемо проїхатися через ворота у Доудів та у Меркурія і виїхати на фінішну пряму на Палмовці чи до їдальні у Шоллерів, можливо, якщо лишиться час, весь цей слалом можна закінчити або у Горких, або «У міста Рокицан»… Цей п’яний чоловік, перераховуючи маршрут, вішався на мене, а я відвертався від його натхнення, я лишив п’янюжку у Чіжеків і пішов у любосад фіалок із людськими обличчями на Карловій площі, любителі сонця перейшли з лавиць у тіні на лавиці у призахідному сонці, от я вже знову в «Чорній пивоварні», випив скляночку винця, потім пиво, а потім іще винця, тільки коли на нас тиснуть, ми видаємо із себе все найкраще, крізь віття вже світить на темному небі неоновий годинник на Новоміській вежі, замолоду я мріяв стати мільйонером і для всіх міст купити фосфоресцентні стрілки й циферблати, стиснуті книги востаннє намагаються розірвати пакунок, портрет людини з брезклим обличчям, площею тягне від Влтави холодним повітрям, я це люблю, я любив ходити на Летну[19] ввечері головним проспектом, від річки пахтить, від Стромовки йде запах луки і листя, зараз запах Влтави тягнеться вулицями, а я заходжу до Бубенічків, я сів і відсутнім голосом замовив собі пиво, над моєю сонною головою височать аж до стелі дві тонни книг, щодня на мене чекає Дамоклів меч, який я сам собі повісив, я молодик, який несе додому поганий атестат, бульки піднімаються вгору, як каганці потерчат, три юнаки грають у кутку на гітарі й тихо співають, усе живе повинно мати свого ворога, меланхолію постійного будування, прекрасний еллінізм як приклад і мета, класичні гімназії та гуманітарні університети, поки в клоаках і каналах столиці вирують битви двох щурячих кланів, права штанина на коліні трохи потерлася, бірюзово-зелена й атласно-червона спідниці, безсилі руки, як підрізані крила, величезний окіст, що висить на гаку у сільській різниці, я слухав шум стічних вод. Крізь відчинені двері з вулиці увійшов велетень, повний аромату річкового повітря, ніхто й не писнув, як він підняв стілець, розтрощив його й тими уламками відігнав переляканих гостей у куток, три хлопці стояли і з жахом тиснулися до стіни, ніби фіалки в дощ, коли в останню мить велетень підняв два уламки і коли здавалося, що от-от уб’є, раптом почав собі тими рештками стільця диригувати й тихенько співати… Сива голубко, де ти літала? Він так тихо співав і диригував сам собі, а коли завершив, викинув рештки стільця, заплатив за нього офіціантові, у дверях озирнувся і сказав переляканим гостям: «Панове, я помічник ката»… і пішов, нещасний, замріяний, можливо, це він рік тому в голешовіцьких рядах витягнув на мене вночі фінський ніж, а коли затиснув мене в куток, дістав папір і прочитав мені вірша про гарну місцинку біля Ржичан, а потім вибачився, бо іншого способу змусити людей слухати свої вірші поки не знайшов. Я заплатив за пиво й три роми і вийшов у протяг вулиці, знову пішов на Карлову площу, підсвічений годинник на Новоміській вежі показував зайвий час, я нікуди не поспішав, я вже висів у просторі, я пройшов Лазарською вулицею і завернув у бічну вуличку, задуманий, відімкнув задні двері нашого пункту, долонями пройшовся по стіні, щоб намацати вимикач, а коли увімкнув світло, опинився в своєму підвалі, де тридцять п’ять років на гідравлічному пресі пресував старий папір, гора свіжого паперу піднімалася і проходила крізь квадрат у стелі аж надвір, чому Лао-цзи каже, що народитися — значить вийти, а померти — значить зайти? Дві речі завжди наповнюють мої думки новим і все більшим подивом, миготливе світло ночі, справді, для цієї роботи треба закінчити богословську семінарію, це все мене захоплює, я натиснув зелену кнопку, а потім зупинив, почав збирати повні оберемки
