Богумил Грабал – Занадто гучна самотність (страница 7)

6

Тридцять п’ять років я пакував старий папір на гідравлічному пресі, тридцять п’ять років думав, що макулатуру й сміття не можна пресувати інакше, ніж так, як це робив я, але недавно дізнався, що в Бубнах поставили велетенський прес, який замінить двадцять таких, на якому працюю я. І коли очевидці сказали мені, що той гігант робить пакунки вагою три-чотири центнери, й возяться ті пакунки до вагонів за допомогою підйомних візків, я сказав собі: на це ти, Гантю, маєш піти подивитися, ти маєш це побачити, зробити візит ввічливості. І коли я стояв у Бубнах і бачив ту велетенську засклену залу розміром із Вільсонів вокзал, і чув, як гуде той велетенський прес, я затрусився й не міг підняти очей на ту машину, якийсь час стояв і дивився в інший бік, потім зав’язував шнурівки на черевиках і не міг поглянути цій машині в очі. Зі мною так завжди — помітивши в купі старого паперу корінець чи обкладинку якоїсь рідкісної книги, я не йшов до неї відразу, спершу я брав ганчірку й чистив вісь свого преса, опісля дивився на купу паперу і перевіряв, чи вистачить мені сил узяти і розгорнути цю книгу, і лиш коли відчував, що вистачить, торкався, й ця книжка тремтіла в моїх руках, як букет нареченої біля вівтаря. Я був таким і тоді, коли ще грав у футбол за нашу сільську команду, я знав, що склад вивішують у вітрині біля Нижнього шинку аж у четвер, але з важким серцем приїжджав у середу, стояв, спершись на велосипед, і ніколи не міг подивитися на вітрину відразу, спершу роздивлявся замок і рейки вітрини, потім довго читав назву нашого клубу й тільки потім дивився на склад команди, але по середах досі висів склад із минулого тижня, тож я їхав геть, щоб у четвер знову стояти біля вітрини, спершись на велосипед, і довго дивитися на все, крім складу, а коли заспокоювався, починав повільно і довго читати основний склад, потім склад резерву і врешті підлітковий склад, і лиш знайшовши своє ім’я серед запасних, був щасливий. Саме так я й стояв тепер біля гігантського преса у Бубнах, а коли моє розгублення ослабло, набрався сміливості й подивився на цей пристрій, який височів аж до скляної стелі зали, наче велетенський вівтар у храмі святого Миколая на Малій Страні[12]. Цей прес був ще більший, ніж я уявляв, велика стрічка була така широка й довга, як у голешовіцькій електростанції стрічка, з якої сиплеться вугілля під ґратки, на цій стрічці повільно рухався білий папір і книги, книги вантажили молоді робітники й робітниці, вбрані зовсім інакше, ніж я та інші пакувальники старого паперу, в них були оранжеві й блакитні рукавиці і жовті американські кепки з козирком, комбінезони по груди, підтяжки на плечах, перехрещені на спині. З-під таких комбінезонів виглядали кольорові светрики чи водолазки, й ніде не світилися лампочки, крізь стіни і засклену стелю проходило світло і сонце, а під стелею були вентилятори, ці кольорові рукавиці посилювали моє приниження, бо я завжди працював голіруч, щоби пальцями мацати папір, але тут ніхто не хотів відчувати на дотик неповторну принадність старого паперу, стрічка відносила книги й білі обрізки вгору, як ескалатор здіймає пішоходів з переходу під Вацлавською площею на вулицю, папір відразу в’їжджав у великий котел, великий, як гігантський котел на сміховській пивоварні, де вариться пиво, а коли котел був повний, стрічка спинялася, й зі стелі опускався вертикальний гвинт, який з велетенською силою пресував папір і прекрасно смикався, потім знову піднімався під стелю зали, а стрічка знову рвучко посувала папір і сипала матеріал відразу до овального корита розміром із басейн на Карловій площі. Я вже заспокоївся й помітив, що цей прес пакує і пресує цілі тиражі книг, крізь скляну стіну я бачив вантажівки, які привозили пакунки з книгами, що височіли над бортами, цілі тиражі книг одразу нищилися, не забруднивши ані сторінкою людські очі, людський мозок і серце. Я тільки зараз побачив, що робітники й робітниці біля підніжжя стрічки розривають пакунки, беруть із них свіжі книги, відривають палітурки і вкидають на стрічку тільки чисті нутрощі книг, вони кидали книги, які, перш ніж упасти, розгортали свої сторінки, але ніхто не дивився на ці сторінки, точніше, навіть не міг подивитися, бо стрічка мала бути постійна наповнена, вона не терпить, щоб над нею спинялися, так, як біля свого преса спинявся я, така нелюдська була ця робота в Бубнах, схожа на роботу китобійного судна, коли через корму витягують сіті й рибалки вибирають риб і рибок, сортують їх на стрічки, що ведуть у рибний трюм, риби як риби, книги як книги. Я набрався сміливості й піднявся сходами на платформу, що тяглася навколо овального корита, справді йшов цією платформою, ніби гуляв у залі сміховського пивзаводу навколо котлів, де вариться п’ятсот гектолітрів пива за раз, дивився, спершись на поручні, вниз, ніби стояв на риштуванні одноповерхового будиночка, панель керування світилася десятками різнокольорових кнопок, ніби на якійсь електростанції, гвинт знову тиснув і пресував вміст нутрощів так сильно, як ви, замислившись, мнете у руках квиток, я, переляканий, дивився навколо себе і вниз на робітників і робітниць за працею, на них крізь стіну світило сонце, барви одягу, светрів і кепок зливалися в очах і мінилися відтінками, на якихось заокеанських птахів скидалися ці робітники, на рибалочок, снігурів, папуг, але не це мене нажахало, я злякався, бо зненацька усвідомив, що цей гігантський прес — смертельний удар для всіх малих пресів, раптом зрозумів, що те, що я бачу, — нова епоха у моїй сфері, що це вже інші люди та інший спосіб роботи. Я вже знав, що настав кінець невеличким радощам, які в малому пункті збору набували форми знайдених, випадково викинутих у смітник книг і книжок, що те, що я тут бачу, — інший спосіб мислення, бо кожен робітник, може, й візьме собі додому в рахунок зарплатні по книжці з кожного тиражу, прочитає їх, але кінець усім моїм друзям-пакувальникам, кінець і мені, бо всі ми, старі пакувальники, були мимохіть освічені, кожен із нас мав удома добрячу випадкову бібліотеку з книг, знайдених на збірному дворі, і кожен з нас ті книги читав у блаженній надії одного разу прочитати те, що нас якісно змінить. Найбільше мене вразило, що ці молоді робітники без сорому пили молоко й лимонад, розставивши ноги, з рукою на поясі, пожадливо пили просто з пляшки, тепер я вже знав, що це остаточний кінець старих часів, що скінчилась епоха, коли робітник на колінах пальцями і долонями вовтузився в матеріалі, ніби змагаючись із ним, укладав його на лопатки, тому кожен старий робітник був від роботи збідований і сп’янілий, бо робота проходила крізь його тіло. А тут почалася нова доба з новими людьми й новими способами роботи, нова епоха, яка за роботою п’є молоко, хоча всі знають, що навіть корова краще помре від спраги, ніж питиме молоко. Я не міг на це дивитися, обійшов прес і побачив результат його гідравліки, величезний пакунок, який клали відразу на плиту підйомного візка, такої собі ящірки, що нерівними рухами оберталася і в’їжджала на рампу, а звідти прямо в вагон, із пакунками величезними, як пам’ятники багатих родин на Ольшанах[13], величезними, як вогнетривкі сейфи фірми «Вертгайм». Я підняв до очей свої руки, брудні людські руки з пальцями, подертими від роботи, ніби саджанці винограду, подивився на них, а потім зневажливо відсмикнув, і затрусилися від них плечі, й тут якраз настала ранкова перерва, стрічка зупинилась, і я побачив, як робітники і робітниці всілися під великою панеллю, такою дошкою з кнопками, записками, листками, паперами, кожен перед собою поставив пляшку молока й розгорнув перекус, який у ящику принесла кухарка, всі повільно їли й запивали ковбасу, сир і намазані булки лимонадом і молоком, сміялися, розмовляли, і від уривків їхніх розмов мені довелося взятись за поручень, бо почув я, що ці молоді люди — бригада соціалістичної праці, й щоп’ятниці вони їдуть заводським автобусом на заводську дачу у Крконоші. Доївши, всі закурили, а я дізнався, що торік вони їздили до Італії і Франції, а цього року буде поїздка до Болгарії й Греції, і коли я побачив, як спокійно вони записуються, а потім підмовляють одне одного їхати разом до Греції, то вже зовсім не дивувався, коли сонце піднялося, залізло вище на небо, а ці молоді люди роздяглися до пояса й засмагали на сонці, радячись, поїхати після обіду купатися на Жовту купальню чи в Модржани грати у футболтеніс і футбол. Ця відпустка в Греції мене вразила, я проникав до Стародавньої Греції тільки через читання Гердера і Геґеля, через діонісійське розуміння світу за Фрідріхом Ніцше, я, власне, ніколи не був у відпустці, я майже всю відпустку проводив, відробляючи пропущені зміни, коли шеф за один день пропуску без поважної причини знімав із мене два дні, а якщо якийсь день лишався, забирав грошима і все одно працював, бо мені постійно було що робити, під двором і у дворі було постійно стільки паперу, більше, ніж я міг спакувати, тож тридцять п’ять років я щодня проживав і жив із Сізіфовим комплексом, який мені так гарно описав пан Сартр і ще краще пан Камю, що більше пакунків відвозили з двору, то більше до мене в підвал падало старого паперу, і так до нескінченності, поки бригада соціалістичної праці тут, у Бубнах, щодня все встигає, зараз-от усі працюють, усі засмаглі, сонце за роботою поглиблює засмагу їхніх грецьких тіл, вони зовсім не переживають через те, що у відпустку поїдуть до Еллади, нічого не знаючи про Арістотеля, Платона й Ґете, до якого теж дотягнулася рука античної Греції, вони спокійно працюють, і далі виривають серцевини книг із палітурок, і вкидають нажахані й наїжачені від страху сторінки на стрічку, байдуже й спокійно, не проживаючи нічого з того, що означає така книга, бо хтось же мав цю книгу написати, хтось її редагував, хтось мав її вичитати, хтось її ілюстрував, хтось верстав, хтось робив коректури, а потім хтось вносив правки у верстку і хтось знову робив коректури, хтось робив остаточну верстку, хтось вкладав у верстат, хтось уже востаннє вичитував перші надруковані аркуші, хтось знову вкладав у верстат і аркуш за аркушем вкладав до іншого пристрою, який ці книги переплітав, хтось їх брав і пакував, хтось мусив виписати за книгу й за всю роботу над книгою рахунок, хтось мав вирішити, що вона не годиться для читання, хтось мав її засудити й віддати наказ про знищення, хтось мав скласти книги на складі, хтось мав їх покласти у вантажівку й привезти пакунки книг сюди, де робітники й робітниці в червоних, синіх, жовтих і оранжевих рукавицях виривають нутрощі книг і кидають їх на стрічку, яка глухо, але точно і рвучко відносить наїжачені сторінки під гігантський прес, який пресує їх у пакунки, а пакунки відправляються на фабрики, де з них зроблять невинний, білий, не забруднений літерами папір, на якому видрукують нові, інші книги… Отак, спершись на поручень, я дивився вниз на людську працю, я бачив, як на сонце вийшла вчителька і привела групу школярів, і зауважив, що вчителька привела екскурсію, щоби діти побачили, як пресують старий папір, але помітив, як учителька взяла книгу, привернула увагу дітей і продемонструвала процес рвання так, щоби діти зрозуміли, і діти брали книжки одну за одною, знімали палітурку і обкладинку, бралися пальчиками за сторінки й намагалися їх вирвати і розірвати книгу, книга захищалась, але врешті сила дитячих рук виявлялася більшою, дитячі чола яснішали, робота горіла в руках, як і в робітників із робітницями, які кивками заохочували дітей до роботи… Якось так це відбувалося тут у Бубнах, що я згадав, як був на екскурсії на птахофабриці в Лібуші, як тутешні діти виривали нутрощі з книжок, так молоді робітники в Лібуші виривали вправними рухами з підвішених на рухомій стрічці курей заживо печінку, і легені, і серце, і кидали ці нутрощі в приготовлені тази, поки стрічка рвучко відносила курей на подальші операції, а я дивився на це і бачив, які всі ці дівчата за роботою в Лібуші веселі й сміхотливі, поки на майданчиках у тисячах кліток сидять живі й напівмертві курчата, деякі, вирвавшись із заґратованих кліток, сидять на бортах вантажівок, деякі дзьобають і гадки не мають утекти від гаків рухомої стрічки, куди молоді дівчата за горло підвішують курчат, які в клітках сидять по десятеро… Я спостерігаю згори, як діти вчаться рвати книги, бачу, як, розохотившись, мусили зняти футболки й светрики, бачу, як кілька книг змовилося й боронилося так, що один хлопець і одна дівчина пошкодили пальці, забруднили пальці твердими палітурками бунтівних книг, але робітниці взяли недорвані бунтівні книги, одним махом витягли нутрощі й кинули наїжачені сторінки на рухому стрічку, поки вчителька мотала бинтом пошкоджений дитячий палець. Небеса не гуманні, і з мене досить. Я обернувся і спустився, а коли виходив, хтось мене покликав… Гантю, старий ти лисе, що ти на це скажеш? Я обернувся, біля поручня на сонці стояв молодик у оранжевій американській кепці, театрально тримаючи пляшку, повну молока, він стояв там, наче статуя Свободи зі смолоскипом над Нью-Йорком, сміявся і трусив ту склянку, і я бачив, як решта робітників і робітниць сміються, бо я їм, мабуть, подобаюся, бо мене знають, бо весь той час, поки я тут блукав і сумував, вони стежили за мною, раділи з того, який вражений я цим гігантським пресом і ними… Тепер вони сміялися і трусили в повітрі жовтими і оранжевими рукавицями, я схопився за голову й пішов геть по коридору, за мною лунав сміх на різні лади, від якого я втікав довгим коридором, обкладеним тисячами пакунків книг, увесь тираж книг дефілював і нісся назад, поки я втікав коридором. Лише в кінці цього довгого коридору я зупинився і не стримався, відірвав обкладинку книги й дізнався, що діти рвали, і двоє з них забруднило пальці сторінками Каї Маржіка[14], я витягнув книжку й подивився на останню сторінку, де дізнався, що тираж вісімдесят п’ять тисяч, загалом три частини, тож майже чверть мільйона Кай Маржіків марно бореться з дитячими пальчиками… Заспокоївшись, я йшов іншими коридорами, навколо мене дефілювали тисячі книг у пакунках, безборонні й тихі, точно так, коли я був на екскурсії в Лібуші на курячій бойні, кури, які втекли з клітки, ходили і дзьобали навкруги рухомої стрічки, аж поки дівоча рука їх хапала, заживо надягала на гак рухомої стрічки і прорізала куряче горло, нерозвинені курчата, що тільки почали коло свого життя, як і книги у цьому складі, повинні йти передчасно на смерть. Якби я їхав у Грецію, подумав я, пішов би на поклон до Стаґіри, де народився Арістотель, якби я їхав у Грецію, я б точно, хай навіть у підштанках, оббіг стадіон в Олімпії, у підштанках зі шнурівками навколо щиколоток я пробіг би коло пошани на честь усіх переможців усіх олімпіад, якби ж я їхав у Грецію. Якби я їхав із бригадою соціалістичної праці у Грецію, я прочитав би лекцію не тільки про філософію й архітектуру, а й про всі самогубства, про Демосфена, Платона, Сократа, якби ж я міг поїхати з бригадою соціалістичної праці у Грецію… Але вже настала нова епоха, новий світ, ця молодь у ньому на висоті, вже все на світі інше й інакше. Так я медитував і спускався заднім входом у свій склеп, до півтемряви й світла лампочок і запахів, я погладив блискучі стінки корита свого преса, дерево, що вказувало на свій вік, стояв там, і раптом почувся крик і наполегливий рев, я озирнувся, і за мною стояв мій шеф із очима, налитими кров’ю, і кричав, і трубив до стелі свій жаль від того, що мене так довго не було, і що знову і двір, і підвал повні старого паперу аж до стелі, я не розумів, що верещить мій шеф, але відчув, що я жахлива людина, і з нього досить, і кілька разів він повторив слово, яке мені ще ніхто ніколи не говорив, що я бовдур, бовдур, бовдур. Гігантський прес у Бубнах і молода бригада соціалістичної праці на одній шальці моральних терезів, а я на другій, тоді я бовдур, я ще менший, ніж мій маленький прес, літня поїздка бригади в Елладу, а я просто бовдур. Тож після обіду я працював на одному диханні, я вантажив старий папір вилами так, ніби працював у Бубнах, блискучі корінці книг кокетували зі мною, але я боронився й постійно повторював: ти не смієш, не смієш дивитися до жодної з книг, маєш бути холодним, як корейський кат. Я працював, ніби накладаючи лопатою купу неживої глини, машина працювала, як божевільна, кректала й трусилася, мотор нагрівався, вона не звикла до такого темпу, була якась застуджена й ревматична від цього підвалу, коли мені захотілося пити, я вибіг і проніс через двір літрову пляшку молока, коли напився, здавалося, що ковтнув колючий дріт, та я не здавався, пив малими ковтками, як у дитинстві, коли ложками ковтав риб’ячий жир, таке жахливе було те молоко, за дві години мені вдалося відібрати трохи паперу під стелею, і дірка в підлозі двору вивільнилася, був четвер, тож, як і щочетверга, якого я чекав завжди в піднесеному настрої, працівник бібліотеки університету імені Коменського привіз ящик списаних книг, стояв над діркою в підвал і зверху сипав мені під ноги весь той ящик філософських книг, але я їх усі склав у корито, побачивши тільки, і від цього серце моє похололо, «Метафізику моралі», та я вкинув її вилами в корито, як сміття з металевих кошиків, що висять на канделябрах, і працював далі, пакунок за пакунком, без репродукцій старих і нових майстрів, пакунок схожий на пакунок, я просто виконував роботу, за яку мені платили, ніякого мистецтва чи творчості, породження краси, я просто відбував роботу, починаючи розуміти, що якби я так працював, то міг би сам із собою створити бригаду соціалістичної праці, сам собі дати обіцянку, що підвищу продуктивність на п’ятдесят відсотків, і за це, безперечно, міг би поїхати не тільки на заводську дачу, але й у відпустку до прекрасної Греції, де в довгих підштанках пробіг би коло на стадіоні в Олімпії й поклонився Стаґірі, рідному місту Арістотеля. Я ковтав молоко прямо з пляшки й працював, переконаний, що я ще не бовдур, працював нечутливо й нелюдськи, наче біля гігантського преса в Бубнах, і під вечір, коли я закінчив і підтвердив, що не бовдур, шеф, який мився у душовій за кабінетом, між потоками гуркотливої води сказав, що більше зі мною не говоритиме, що подав на мене скаргу начальникові й повідомляє мені, що я можу йти пакувати старий папір кудись в інше місце. Тож я сидів якийсь час і слухав, як він утирався бавовняним рушником, слухав, як тріщить його сиве волосся, і раптом мені забракло Марусі, яка багато разів писала мені, що живе тепер у Клановіцях і запрошує мене прийти на неї поглянути. Натягнувши на брудні ноги шкарпетки, я вийшов на вулицю, я поспішав на автобус, уже сутеніло, і я в глибокій меланхолії вийшов у містечку серед лісу, розпитав адресу Марусі й уже в темряві стояв перед лісовим будиночком, за яким сідало сонце, я відчинив хвіртку, нікого не було ні в коридорі, ні в передпокої, ні в кухні, ні в кімнатах, крізь відчинені двері я вийшов у садок і там злякався ще більше, ніж уранці в Бубнах. На тлі високих сосен і бурштинового неба, де повільно опускалося за горизонт сонце, стирчала велика скульптура ангела, велика, як пам’ятник Чеха в Чехових садах на Виноградах[15], на скульптуру спиралася драбина, де стояв старий у блакитному плащі, білих штанях і білих черевиках і молоточком різьбив із каменю гарну жіночу голову, вже навіть не жіночу, не чоловічу, а обличчя андрогінного ангела з неба, в якому немає статей, немає шлюбів, я бачив, як той старий пан поглядає вниз, де сиділа моя Маруся в кріслі, тримала троянду і нюхала її, а старий дивився на її риси й переносив їх у камінь вправним долотом і легкими ударами молоточка, у Марусі було вже сиве волосся, але вона була підстрижена, наче дівчата з інтернату, такою чоловічою стрижкою, як у спортсменок, атлетка, що набралася душевності, одне око було трохи нижче й додавало піднесеності настрою, здавалося навіть, що Маруся трошки косить на одне око, але я бачив, що це не вада ока, що це просто посунуте око, яке кудись задивилося і тепер уже постійно дивиться за межу нескінченності в самісінький центр рівностороннього трикутника, в серце буття, що це її косе око — послання вічної недосконалості діаманта, як гарно написав один католицький екзистенціаліст. Я стояв, ніби громом побитий, найбільше в скульптурі мене дивували два великі білі крила, як дві велетенські шафи, ті крила і пір’я неначе рухалися, ніби Маруся ними злегка ворушила, ніби хотіла злетіти або навпаки щойно приземлилася після польоту в небесах, я бачив на власні очі, що Маруся, яка боялася читання і не прочитала жодної порядної книжки, якщо й починала, то тільки, щоб заснути, наприкінці свого життєвого шляху дісталася до святості… Коли впала темрява й почалася ніч, старий митець досі стояв на білій драбині, де світилися його білі штани й білі черевики, ніби висів у небі, Маруся подала мені теплу руку, обняла мене і сказала, що той старий пан — останній її коханець, остання ланка у ланцюгу чоловіків, з якими в неї щось було, її коханець, який любить її вже тільки духовно, на знак чого вирізає їй пам’ятник, яким вона за життя милуватиметься в садку, а після смерті цей ангел стоятиме в неї на могилі як пригніток труни. І поки старий митець стояв на драбині й працював над виразом обличчя у світлі місяця, який показався і розсвітив митцеві дорогу для долота, Маруся провела мене своєю віллою від підвалу аж до горища, тихо розповідаючи, як до неї з’явився ангел, і вона його послухала, домовилася з копачем, за останні гроші купила ділянку в лісі, той копач викопав фундамент і спав із нею в наметі, потім дала йому копняка й домовилася з каменярем, каменяр спав із нею, й кохався з нею в наметі, й побудував стіни, а потім Маруся домовилася з теслею, і той зробив на її новобудові всі теслярські роботи, а вночі з нею спав уже в кімнаті, в одному ліжку, та вона й теслі дала копняка й домовилася з бляхарем, який спав із нею в тому ж ліжку, що й тесля, але зробив для неї всі бляхарські роботи, а після завершення бляхарських робіт вона і йому дала копняка й домовилася із покрівельником, який кохався з нею в ліжку, але при цьому оббив їй дах шифером, і, давши йому копняка, вона домовилася зі штукатуром, який зробив усі стіни і стелі, а за це вночі спав із нею в ліжку, але і йому вона дала копняка й домовилася зі столяром, який зробив їй меблі, отак, із любов’ю в ліжку й чіткою метою, Маруся побудувала цю віллу й урешті домовилася з митцем, який любить її платонічно, а крім того, теше й вирубує за Божої підтримки Марусю в образі ангела. Отак ми й повернулися туди, звідки вийшли, зробивши коло по Марусиному життю, а з драбини спускалися білі штани й білі черевики, а блакитний плащ зливався з темрявою ночі, ніби спускаючись із небес, білий черевик торкнувся землі, і сивоволосий чоловік подав мені руку, і сказав… що Маруся йому все про мене і про неї розповіла, що Маруся — його Муза, що Маруся так його надихнула, що за підтримки вищих сил він здатен тесати скульптуру Марусі як гігантського ніжного ангела… Останнім поїздом я повертався з Клановіців, досить п’яний улігся в одязі на своє ліжко, під балдахін, над яким височіли дві тонни книг, лежав і бачив, як Маруся мимохіть стала тою, про кого навіть мріяти не могла, що Маруся досягла більше від усіх людей, яких я зустрічав у житті, поки я постійно читав і шукав знак у книгах, які проти мене збунтувалися, і не отримав жодного знаку з небес, Маруся ненавиділа книги і стала тою, ким була, стала тою, про кого пишуть, навіть більше, злетіла своїми крилами з каменю, крилами, які коли я їхав, світились у світлі місяця, наче два освітлені вікна ампірного замку в глибині ночі, на цих крилах Маруся відсунула далеко від себе нашу любовну історію зі стрічками й стьожками і своє лайно, яке привезла із собою на лижах поперед гостей готелю «Реннер» на схилах Золотої височини.