Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 51)
— Мабуть, причина в так званому синдромі Стендаля. Витвір мистецтва — картина, музика, скульптура — будь-що — може спричинити транс і навіть зомління. Я прочитав про це статтю в ЕВАЗ, — хизується сіамець ерудицією.
Тож відповідь на це питання є в РЕВАЗ на моїй шиї. Піфагор тим часом веде далі:
— А що з тобою це трапилося саме перед скульптурою Бастет, гадаю, тут не обійшлось без дежавю — відчуття, ніби колись ти вже пережила точнісінько те саме.
Його правда — такий стан мені знайомий, але зомліла я вперше.
Аж тут Шампольйон, підлетівши просто до заскленої стелі, несамовито верещить.
— ЩУРИ! Тривога! Щури насуваються!
— Які такі щури? — недовірливо перепитує сіамець.
— Брунатна орда! Сунуть північним берегом. От-от наздоженуть!
— Наш корабель значно швидший, — зауважую я.
— Це так, але вічно плисти ми не можемо. Як зупинимось — вони й наспіють… доведеться битися, — втручається Есмеральда.
А цю не завадило б навчити гарних манер.
— Тоді все просто — не зупиняймося, — помізкувавши трохи, заявляю я.
— Теоретично це можливо, — нявчить сіамець. — Тоді ми дістанемося міста Гавр, що у гирлі Сени.
— Чудово, — відказую я.
— Я б так не сказав — там вони нас і заскочать.
— Тоді лишаймося на кораблі й пливімо далі.
— Річ у тім, що після Гавра буде вже не річка, а відкрите море.
— Хіба для моря наш човен уже не годиться? Пливе собі й пливе…
— Річкою — так. Але навряд чи плоскодонне судно впорається з океанськими хвилями. Нам потрібен кіль.
Не доберу, що він верзе, та мені зараз не до збагачення словникового запасу.
— Це противага, що не дає кораблю перехилитися в бурю, — пояснює сіамець, ніби читаючи мої думки.
Шампольйон усіляко вдає заклопотаність: розпушивши білого чубчика, знай шастає сюди-туди під заскленою стелею.
— Досі щури — попри чисельну перевагу — поступалися нам розумом; тепер ми, здається, нарівні, — нагнітає сіамець.
— Ти бачив, скільки їх? — питаю Шампольйона.
— Десятки тисяч, — відказує папуга, хитнувши головою. — Ще й такі здорові — більших я в житті не бачив!
Піфагор міркує:
— Побільшало їх, мабуть, через Тамерлана: той об’єднав щурячі зграї у велике військо; здорові — бо від пуза нажираються: кожна перемога — то для них наче бенкет. Сфінкс мав рацію, — глибоко зітхає сіамець. — Час на їхньому боці. Жінка, вагітна дев’ять місяців, народжує зазвичай одну дитину. Кішка виношує малят два місяці, у виводку — десь так із шестеро кошенят. І це супроти сімох пацюків, яких приносить самиця щура лише за двадцять один день вагітності. Здається, їх ніщо не спинить — так швидко плодяться.
— Але ж закони природи їм не обійти, — я намагаюся зберігати оптимізм. — Коли їжі замало, а конкурентів забагато, демографічна експансія автоматично вповільнюється, ба взагалі зупиняється.
— Тоді умови для них вкрай сприятливі: їжі досхочу, ніхто не переслідує. От вони й плодяться, — зауважує Есмеральда.
— Вони й до техніки дісталися: маленькі лапки з чотирма пальцями чудово надаються до користування Гаджетами. Тому цілком логічно: коли сидіти склавши лапи, пацюки, накинувши свої порядки, запанують над усіма видами, — додає сіамець.
За розмовою я поглядаю на Романа й Наталі: геть не свідомі небезпеки, що на нас чатує, вони й далі стовбичать на носі.
І чого це вони не кохаються? Хіба не розуміють: ідеться про виживання їхнього виду?
Одна думка не дає мені спокою.
Коли вже люди такі нікчеми — їм, певно, судилось вимерти, як динозаврам. Коли щури такі метикуваті — заступити людей покликані саме вони.
Що як майбутнє за гризунами? У такому світі запанує ієрархія, жорстокість: слабких переб’ють, сильні наганятимуть жаху.
Гадаю, перспектива не найкраща, та, мабуть, саме це нас і чекає — особливо тепер, коли у щурів упорядковане та строго організоване військо з тямущим ватажком на чолі.
58. Ієрархія у щурів
Вивчаючи здібності щурів до плавання, професор Дідьє Дезор, дослідник лабораторії поведінкової біології університету Нансі, помістив шестеро гризунів у клітку з єдиним виходом — у басейн. Дістатись годівниці з кормом можна було тільки вплав.
Невдовзі стало очевидно: щури й не думають шукати харчі гуртом, натомість у групі є чіткий розподіл ролей: двоє «експлуатованих», двоє «експлуататорів», «незалежний плавець» і «цап-відбувайло».
Двійко експлуатованих пірнали у воду по їжу, та коли повертались у клітку — змушені були впустити здобич у сутичці з експлуататорами. Лише наївшись досхочу, ті залишали добувачам якісь крихти. Самі експлуататори не плавали ніколи — харчувалися тільки з грабунку плавців.
«Незалежний плавець» — дужий гризун, здатний не лише добути їжу самостійно, а й захистити її від лап експлуататорів.
Нарешті, цапові-відбувайлу, що ні плавати, ні страхати експлуатованих не вміє, залишаються самі недоїдки.
Точно такий розподіл ролей виявили, повторивши дослід у двадцяти клітках.
Для кращого розуміння механізмів ієрархізації Дідьє Дезор помістив разом шість експлуататорів. Бійка не вщухала цілу ніч. Уранці було чітко відтворено вже звичний розподіл.
Той самий результат науковець дістав із шістьма експлуатованими, шістьма незалежними плавцями та шістьма цапами-відбувайлами.
Отже, ролі незмінні — хай яка група у клітці. Експеримент повторили у більшій клітці — з двомастами гризунами. Вони билися всю ніч. Уранці виявили трьох жорстоко вбитих — роздертих на шматки — щурів. Мораль: що більше гризунів, то жорстокіші вони до цапа-відбувайла. До того ж, експлуататори з більшої клітки обрали з-поміж себе ватажка та ще й приставили до нього помічників, які, власне, й перебрали на себе всі його обов’язки, щоб він взагалі не мусив нічого робити.
Нансійські дослідники продовжили експеримент — взялись аналізувати мозок піддослідних. Як виявилося, найбільшого стресу зазнали аж ніяк не цапи-відбувайли та не експлуатовані, а — хто б міг подумати — експлуататори. Вочевидь, вони боялися втратити привілейоване становище: це б означало необхідність добувати їжу самотужки.
59. Вимушена зупинка
Я вже казала, що маю чимало незначних недоліків, але є в мене й велика чеснота: здатність до самокритики.
Мабуть, дарма я ходила манівцями в розмові з Наталі.
Моя служниця — на кормі сама, сидить собі на лавці. Я вирішую не марнувати такої нагоди:
— Коли вже ви з Романом займетеся ділом? Доки можна зволікати?
Вона довго кашляє; заспокоївшись, усміхається, тоді гладить мене по голові:
— А тобі що до того?
— Знаєте, служнице… ви людина непогана, і я зичу вам тільки добра. Ви казали, щоб бути схожою на вас, мені бракує гумору, мистецтва й любові. Але що довше я дивлюсь на вас із Романом — то дужче переконуюся: для людей кохати — це неодмінно ускладнювати, хоча насправді все просто. Чого ви з цим тягнете? Всіх вже дратує ваша дурість.
— Думаю, час допоможе нам впевнитись у почуттях.
— Жартуєте? Ви зустрічаєтесь не перший день! І щохвилини можете загинути!
— А що, як він — не та людина?
— То покохайтеся разочок — і все стане на свої місця! Коли отак тягнути — ніколи ні про що не дізнаєшся. Не знаю, що такого вам порадити, та на вашому місці я б ні секунди не вагалася. Замість штучних парфумів він би вдихав мій природний запах… Дайте йому понюхати ваш піт, покрутіть задком, наповніть його ніздрі феромонами! Покажіть сідниці. Так бодай щось з’ясуєте.
Наталі сміється, але — я відчуваю — нещиро: намагається приховати збентеження перед реальністю, прийняти яку вона поки що не готова.
Куди їй збагнути мою природну мудрість. Вона глузує з мене.
— Я, взагалі-то, серйозно. Вам треба роздягнутись перед ним.
Увесь цей одяг перешкоджає вашому запаху дістатись його ніздрів. Це аж ніяк не сприяє налагодженню нюхового контакту.
Наталі тягнеться взяти мене на руки й приголубити — власницький жест. Я й досі для неї мов та плюшева іграшка. Чи песик, який тільки й знає, що канючити ласки в хазяїна. Рвучко вивернувшись, я тікаю.