Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 53)
Анджело хитає головою — на знак беззаперечної підтримки. Це вже занадто. Треба йому пояснити, що дрібка стриманості дозволяє краще комунікувати.
— Ти хоч усвідомлюєш, з ким матимеш справу? — напосідає Есмеральда.
Я двічі не повторюю. З дурними так завжди: пускають все повз вуха, а ти марнуй свій час, пояснюй очевидні істини.
Раніше ця співунка здавалася мені симпатичною — тепер же вона геть відстала від життя — замість прийняти новий, динамічніший світ, вона досі затуркана давніми страхами, що не дають їй рухатись.
Моя бідненька Есмеральдо, на щастя, королева я, а не ти. Ти тільки й знаєш що ганити, а як самій щось придумати — дзуськи. З такою вдачею вирішальні битви не виграєш.
Не завдавши собі клопоту в чомусь її переконувати, я знову припадаю до бінокля. Бачу Шампольйона — той наче завис у повітрі десь так на метр над білим силуетом, що його я, здається, розгледіла.
Він звертається до «нього».
За кілька хвилин папуга стрілою летить назад. Всівшись на поруччя, обтрушує пір’ячко.
— Що він сказав?
— Спершу не хотів і слухати. Я розповів, що серед нас є коти з Третім Оком, а отже, можна провадити прямі й цілком прозорі перемовини. Це його не переконало, тому я, трохи посушивши голову, вдався до інших аргументів.
Браво, Шампольйоне!
— Яких таких аргументів? — допитується Есмеральда, скептична до блискучих здобутків папуги.
— Тепер хоч маємо з чого почати. Це головне, — відповідаю замість Шампольйона.
— Зустрітися треба десь на нейтральній, безпечній території, — каже Піфагор.
Какаду й тут не розгубився:
— Як летів — я бачив серед річки, в очереті, закинутий човен, десь так на пів шляху від острова до берега. Кіт і щур якраз би там помістились.
Есмеральда невдоволено хитає головою, Шампольйон замислено настовбурчує чубчика, двоє людей, здається, й собі вагаються. Ми дивимось, куди вказує папужий дзьобик.
— Чудово, я пішов, — нявчить Піфагор. — Я маю Третє Око.
— Ні, піду я, — заявляю категорично. — Я також маю Третє Око.
— А чого не я? — сіамець помітно обурений.
— Бо я — самиця. А отже — краще тямлю у словесних поєдинках. До того ж, це була моя ідея, хіба ні?
Це ж треба — йому ще й розтлумач, що двічі два — чотири! Не казатиму ж я, що самці занадто простодушні й передбачувані…
— А не боїшся, що він тебе вб’є? — питає Есмеральда.
— Коли боятися — нічого не буде. Така вже у мене вдача — цікавість пересилює страх.
Бачу захоплений погляд сина — здається, для нього я героїня. Це додає мені сил.
— Ну то чудово, — мовить Піфагор, — іди.
Овва! Здався мені його дозвіл…
— Тепер усе в твоїх лапах, Бастет, — стривожено озивається Наталі. — Щасти.
Я вже ладна спускатись, коли Піфагор кладе лапу мені на плече.
— Стривай-но, Бастет, лиши РЕВАЗ тут. Хтозна, як там усе повернеться…
— Ти це серйозно? Тамерлан нізащо не здогадається, що то за штукенція така. Для нього це просто ошийник з кулоном.
— І все-таки… не хочеш зняти? — наполягає сіамець.
Я все розумію — він із самого початку мріє повісити собі на шию людські знання. Хоче бути королем — замість мене.
Моя матуся завжди казала: «Усяке лихо — від нудьги і заздрощів. Нудьгу долають дією та ризиком. А заздрощі… тут треба просто поступитись.» Тож я маю переконати сіамця — задля його ж блага! — поступитися й дати мені ризикнути.
Він має прийняти очевидне: я прудкіша, мої ідеї оригінальніші, і я вільна. Щодо РЕВАЗ — я єдина офіційна хоронителька, і я не маю ані найменшого наміру ділитися нею чи комусь позичати — хай би хто це був.
І все-таки варто щось вигадати, щоб не надто зачепити його самолюбство.
— Вона мене заспокоює, додає сили… То наче талісман, на щастя…
— Але ж… — не вгаває сіамець.
— Та й так надійніше. Що, коли острів оточать, на вас нападуть? Я б утекла і зберегла її…
— Добре-добре, хай буде в тебе, та спершу я хотів би дати тобі три дипломатичні поради. По-перше, зроби так, щоб він якнайбільше говорив про себе: ми ніколи не шкодимо тим, хто почув нашу історію. Розповідаючи, ми ніби віддаємо частинку себе, і слухач уже не зовсім «чужий». По-друге, не можна його недооцінювати. Хай там як, він обійшов усіх претендентів на щурячий трон, а серед них, мабуть, були не тільки дуже сильні, а й вельми розумні супротивники. По-третє, не втрачай контролю. Ніщо не має заскочити тебе зненацька, збити з пантелику. Коли вже таке трапиться — не виказуй себе, не давай волю емоціям. Спробуй натомість зробити так, щоб він вихлюпнув усе, що в нього на душі — гнів, радість, подив, розчарування. Коли емоції беруть гору — розум затьмарюється.
І наостанок — куди ж без Есмеральди:
— Не забувай, що він зробив із нашими. Він любить смерть, він любить різанину, він любить біль.
Не зводячи з мене жовтих глибоких очей, вона додає:
— Коли буде змога — не вагайся: вбивай!
60. Зустріч Кортеса і Монтесуми
Знайомство двох цивілізацій — подія завше делікатна, надто коли йдеться про зустріч ватажків.
Року 1517 імператор ацтеків Монтесума (мовою науатль його ім’я означає «той, що хмурить брови») дізнався, що морем пливуть три гори, а на них — кількадесят білошкірих чоловіків. Приставши до берега й осідлавши коней, чужинці спробували заговорити до селян, але порозумітись не вдалося. Тоді вони відпливли назад. То був перший контакт.
У січні 1519 року іспанці відрядили до мексиканського берега другу експедицію — числом у 1000 осіб — із дарунками для Монтесуми. Дорогою іспанці грабували й плюндрували ацтекські святині, про що негайно доповіли імператорові.
Той поцікавився, як звати ватажка чужинців. Дізнавшись його ймення — Ернан Кортес, — Монтесума теж надіслав зухвальцю дарунки, разом із тим заборонивши іспанцям ступати на його землю.
Тоді Кортес сам очолив наступну — третю — експедицію: щоб дістатися столиці ацтеків і побачити імператора.
8 листопада 1519 року вони зустрілись у Теночтітлані, на висоті 2000 метрів. Убраний у чорне конкістадор спішився, щоб привітати імператора; пишно виряджений Монтесума прибув на зустріч ношами, які несли його двоюрідні брати. Ступаючи по врочисто розстеленому килиму, чоловіки рушили один до одного.
Кортес хотів був обійняти імператора, та сторожа не підпустила. Втім, сум’яття скоро минулося, правителі обмінялися дарунками і — з допомогою тлумачів — компліментами. На час перебування в місті Кортесові віддали невеличкий палац.
Вдруге вони зустрілися в хоромах Монтесуми. Цього разу іспанець поставив вимоги: ацтеки мають відмовитися від людського жертвоприношення, навернутись у християнство та віддати золото. Принагідно конкістадор прочитав імператорові коротку лекцію з історії релігії — пояснив походження світу, від Адама і Єви до Христа, згадавши Ноя, Авраама та Мойсея.
Ацтек зацікавлено вислухав — порозуміння начебто досягнуто. Та згодом люди Монтесуми порізали іспанських моряків. Відтак розгніваний Кортес ставить нову вимогу: Монтесума має бути його в’язнем. Спершу імператор на такі умови не пристає, але під дулами іспанських рушниць змушений підкоритися. Коли його народ обурився такою страшною наругою, Монтесума заявив, буцімто чинить так із власної волі, не з примусу — мовляв, такий у нього задум.
1 лютого 1520 року Кортес примусив імператора зректися трону на користь іспанської корони — і то привселюдно, з балкона свого палацу. Пожбурене розпаленою юрбою каміння вцілило у Монтесуму — тоді іспанець штрикнув його кинджалом у спину. Кілька днів потому імператор помер від ран. Відтак ацтеків поневолили, а їхні землі — сплюндрували.
61. Словесний поєдинок
Моя матуся казала: «Коли треба бути краплею води — будь тією, що переповнить келих».
Тож я зустрінуся з ним — і то віч-на-віч.
Плавати я вже навчилася, тож до човна дістаюся сама.
Розтинаючи воду лапами, згадую, як страшенно її боялася, і радію, що подолала страх. Життя відкриває в мені дивовижні таланти — часом доводиться робити те, що допіру досі видавалося неймовірним.
Третє Око лише додало мені певності: життєвий шлях — це підступні випробування й відкриття, що спонукають нас до невпинного розвитку.
Яка ж то наївна душа може повірити в успіх такої витівки — подумати лишень, розмова з нещадним убивцею! — сказала б я, коли 6 ішлося не про мене.
РЕВАЗ принесе мені успіх. Добре, що вона водонепроникна й протиударна.