Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 55)
— Я собі думав: колись ці люди заплатять за всі мої страждання. Лють рятує від відчаю, для цього є термін «резилентність» — те, що допомагає заповнювати порожнечу.
«Резилентність»? Нічогеньке слівце. До моєї скарбнички.
— Вони дивилися на ваші муки двадцять три хвилини… І часто вас так катували?
— Я не рахував. Думав лише про помсту й прикидався милим пацючком, який схиляється перед всемогутніми людьми.
Тамерлан глибоко зітхає. Його тонкі вусики тремтять, червоні очі палають.
— Врешті вони мене полюбили. Я робив для цього все, що міг. Припадав до дверцят клітки, коли вони заходили в кімнату. Ставав на задні лапи, імітуючи їхню ходу. Кумедно хитав головою. Я відчував їхній настрій. Людей неважко розгадати — їхні емоції зраджує запах, ба навіть погляд: розширені зіниці, порух очей абощо.
Я маю відкритися йому, влізти в його шкуру, відчути, що у нього на душі. Прочитати його думки. Побачити себе, Бастет, очима найзапеклішого ворога — аби тільки краще його зрозуміти.
— Моя людина, ректор університету Філіп Сарфаті, приятелював із жінкою, що мала кота з Інтернет-портом. Він і мені такий встановив — задля забави. Хотів перевірити, хто виявиться розумнішим: щур чи кіт.
— Та подружка — то була Софі, служниця мого друга Піфагора. Світ тісний. Сіамець, сам того не знаючи, змінив ваше життя.
— Через мій порт Філіп під’єднав мене до комп’ютера. Він показав мені світ, відкрив історію людства. Я сам обрав ім’я… Для мене Тамерлан — втілення всього людського…
... бо прагнув знищити все на своєму шляху?
Не почувши моєї думки, щур веде далі:
— Дивовижно, як багато важить для людей ім’я… Я вже був не номер 366, а Тамерлан Великий, чемпіон із плавання та оптимізму.
Я дивлюсь на нього іншими очима. Люди перетворили його — точнісінько як Піфагора — на покруча, що задля виживання розвинув у собі зовсім не властиві його виду здібності.
Збентежена й водночас зачарована, я знову намагаюся влізти в Тамерланову шкуру — хочу по-справжньому перейнятися його розповіддю.
Маю його втішити.
— Тепер я розумію, королю Тамерлане. Ваше завзяття, стриманість, терпіння — ось чому ви вижили, єдиний серед усіх.
— Люди так пишаються знаннями й технологіями, аж їм кортить похизуватися своєю вищістю перед іншими видами, — зітхає пацюк. — Тому вони й надали нам доступ до «їхнього» Інтернету. Людська слабина — марнославство.
Моя мати казала: «Хто на що нарікає — той таку слабкість має».
Я й справді завжди помічала: найзавзятіші поборники моралі — збоченці, про легкодухість найдужче кричать боягузи, а щирість вихваляють брехуни.
Ми живемо у світі парадоксів.
Дякую, щуре, — тепер я знаю твоє вразливе місце. Отже, марнославство.
— І що сталося потім, королю Тамерлане?
— Філіп витяг мене з клітки й повіз до свого помешкання. Там я жив вільно! Яке щастя — вирватись на волю зі стерильної тісної клітки! Сонячне світло, що струменить у вікна, свіже повітря, пахощі рослин, розмаїття кольорів, комахи, пташки, тварини — світ видавався мені химерним і безкраїм.
— Бачите, світ не без добрих людей.
— Філіп мене пестив, голубив. Спершу я й собі вдавав любов. Та інтернет читати не покинув — насамперед мене цікавила людська жорстокість щодо пацюків. Дератизація. Щуряча отрута, що призводить до внутрішньої кровотечі. Сільські діти, що розпанахують нашому братові спину, насипають солі й зашивають, аж поки бідолаха, не тямлячись од болю, вертається в гніздо та передушує свою рідню. Ви, мабуть, про таке й не знали…
Даруй, але після кориди, примусової годівлі гусей через зонд і перерізання горла на кров’янку мене вже нічим не здивуєш.
— Власне на Філіпа я не гнівався — зрештою, це він мене порятував, витяг із клітки, взяв до хати, виховав, навчив, настановив — та все-таки накинувся на нього: через усе, що він утілював. Хотів порішити його, кусонувши за лоба.
— То звідти у нього той шрам?
— Аякже! Я від нього дременув. Сконтактувався з побратимами — сільськими пацюками. Тоді вони ще не оговталися після поразки на Лебединому острові. Геть усе мені виклали. Розказали, як коти, злигавшись із людьми й удавшись до ницої зброї — вогню, — розбили кількатисячне щуряче військо. Так я зрозумів: моїм одноплемінникам бракує культури і знань. Відтак запропонував їм мене коронувати, та спочатку — мені пояснили — треба свою першість довести. Тож я зійшовся у двобої з усіма, хто зазіхав на цей титул.
— Так ви здолали усіх конкурентів.
— Вони були занадто передбачувані. Перш ніж ударити — дивилися туди, куди битимуть. Дратувалися, відчуваючи близьку поразку. Були певні, що для перемоги досить кинутись на мене, мов які шуліки. Таких неважко перемогти. Коли мене вибрали королем — я взявся шукати нам якусь місцину.
— Версальський палац?
— Я прочитав його історію, тоді подумав: що дужче вразить мій народ, як не гніздо великого людського можновладця?
— Чому не Дувр, не Єлисейський палац? То також давні королівські резиденції.
— Вразити щурів, які тиняються здебільшого по звалищах і ринштоках, може тільки Версаль. Та й розташування вигідне — за містом легше за всім наглядати. Далі я понаставляв аристократів: баронів, герцогів, маркізів. Словом, відтворив двірський лад Людовика XIV. Натомість у військових питаннях я наслідував Тамерлана Великого.
— Тоді й надумали створити нищівну брунатну орду?
Я переймаю його тактику: спершу до себе прихилю, тоді нишком — він і не помітить — переконаю в тому, що в нас багато спільного.
— Авжеж, королево Бастет.
Знову назвав мене королевою? Ото підлабузник!
— Ми мали шокувати наших супротивників. Їхній страх — це наша перевага. Все дуже просто: з переляку туманіє голова.
— Тож ви розпинали, щоб якнайдужче приголомшити?
— Я мусив удатися до рішучих кроків, і то навіть серед своїх — щоб, бува, не завагалися у виборі правителя. Я знав, що один із баронів цілився на моє місце й міг учинити проти мене змову. Боротися треба не лише з зовнішнім, а й із внутрішнім ворогом. Тим-то мій тезка й зажив такої слави.
— Звідси й піраміда з черепів?
— Так. Ви перебили моїх — авжеж, я вами зацікавився. На острові Сіте ми завдали вам добрячого гарту. Мусили кров’ю змити образу, яку ви, королево Бастет, нам заподіяли. Я наказав атакувати вас уночі, в метро, та нам тоді не пощастило. Я хотів подивитися, на що ви спроможні. Відтак вирішив не поспішати і зібрати якнайбільше щурів.
— Тому і взяли нас в облогу?
— Допомогла лють, що її почуває до вас мій народ: якби не ви — я б не зумів так скоро об’єднати тисячі щурів. Я маю вам подякувати.
Спокійно. Не показуй емоцій. Зберігай жартівливий тон.
— Була… рада допомогти.
— Тоді ми дізналися про втечу з острова Сіте: хтось таки чкурнув — аж до університету Орсе. Ми кинулись туди, але не встигли: люди нас випередили.
— Релігійні фанатики…
— Не знаю, для мене всі вони на один штиб. Одним миром мазані.
— Ці мають чорну бороду.
— У спустошеному університеті я знайшов комп’ютер, під’єднався. Мережі не було, та дещо цікаве мені трапилося: файл з особистим щоденником Романа Веллса.
Я відчуваю, як його тішить моє здивування.
— В останньому записі йдеться про те, що Роман Веллс — із допомогою кота — планує рятувати все світове знання, і для цього завантажує його на спеціальний накопичувач в мільярд мільярдів байтів.
От дідько! Він написав це просто перед тим, як ми рушили в дорогу! Це ж треба — так боятися, що про тебе забудуть!
— Йому допомагали ви, королево Бастет, чи не так?
По хвилі Тамерлан провадить далі:
— Інтуїція підказує мені, що ви таки поцупили в тих фанатиків накопичувач. Тим-то бородаті й повернулися — шукаючи в Орсе Цінну штуковину, перевернули там усе догори дном.
Він знову замовкає — дає мені час належно оцінити його проникливість.
— Куди ви хилите, королю Тамерлане?
— Папуга потвердив, що ті, хто були на кораблі, справді мали ту славнозвісну флешку з усім людським знанням.
Мабуть, Шампольйон, щоб чорти його вхопили, підслухав мою розмову з Піфагором! І зрозумів, що тільки так можна схилити пацюка до зустрічі! Так ось чому він не схотів пояснювати, як домігся свого!
— Пропоную таку угоду, королево Бастет. Я дарую вам життя. Навзамін ви — перше — віддаєте нам РЕВАЗ, друге — скоряєтеся щурам як нижчий вид, до якого ми поставимося толерантно. Тоді забираєтесь геть, і ми даємо вам спокій.