Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 52)

— Куди ти, Бастет? Повернись!

— Ви просто бісите мене, Наталі! Навіть не уявляєте, як!

Вона кидається за мною навздогін.

— То як мені вчинити?

Ну добре, я розвертаюся.

— Коли вже людей збуджує контакт слизових оболонок губ і демонстрація вимені — візьміться врешті до цих забавок, віддайтесь рятівному репродуктивному акту. Про мене, це не так і складно.

Наталі широко всміхається у відповідь.

Вона мене бісить, бісить, бісить.

Я думаю: якщо вона й далі буде комизитись і вдаватиме недотику — на ній світ клином не зійшовся. Знайду собі іншу людину — моторнішу й зараднішу. Бо ця така вже здихля, нема сил…

Аж тут лунає сирена річкового трамвайчика.

Щодуху кидаюсь на ніс, а там нова халепа: досі судноплавну річку загачують десь із десяток безладно позчіплюваних барж. Такої перепони нам не подолати.

— Це кінець, — шепоче Есмеральда.

Оце вже песимістка. Певно, напад на острів Сіте геть відібрав їй здатність до тверезого мислення.

— Що тепер? — повертаюсь до Романа.

— Далі ми не попливемо, — відказує він.

Двоє людей напружено міркують. Я майже чую, як ворушаться їхні мізки.

Ступивши до мене, Піфагор стурбовано придивляється до загати.

— Щури наспіють і всіх нас переб’ють… я чую бійню, як на острові Сіте, — схлипує Есмеральда.

Про мене, то цілком безглузде бідкання, що справі точно не зарадить.

— Моя мама найкраща, вона точно щось придумає!

Мій син туди ж — аби щось ляпнути.

Ото компанія зібралася — що й казати!

Я повертаюсь на корму, до Наталі. Вона дивиться в бінокль.

— Здається, ми проминули чималий острів — он, вище за течією. Можна повернутись. Там укріпимось і спробуємо втримати позицію.

— Коли що — ми маємо колючий дріт і всі засоби для спорудження дирижабля.

— Певно, це острів Лакруа, — долучившись до нас, повідомляє Роман Веллс. — Я тут уже бував. Найбільший острів у Руані. Там є ковзанка, якісна інфраструктура, — це все може нам стати в нагоді. Та й мости до острова зруйновано, принаймні так мені здалося.

Лакруа? Поганий знак, надто коли втікаєш від того, хто ладен тебе розіп’ясти. Втім, ми таки розвертаємось і пристаємо до цього берега, що, сподіваюся, нас прихистить.

Я вивчаю місцевість. Острів Лакруа менший за Сіте, будівлі новіші. Як і казав Роман, три мости, що вели до острова, повалено (чи навмисне зруйновано — мабуть, за часів громадянської війни).

Тож дістатись острова можна тільки по воді.

Роман і решта молоді поспіхом заходяться майструвати довкола острова захисний електричний паркан. Це забирає не одну годину. Нарешті вони під’єднують загорожу до трансформатора. На щастя, електроенергія в місті є. За словами Романа, мережа під’єднана до найближчої атомної електростанції, цілком автоматизованої і досі справної.

Тільки-но наші слуги люди впоралися з оборонною системою, — бачу, як вдалині курить хмарка пилу.

Пацюки.

Ми з Наталі видираємось на дах якоїсь висотки. Припавши до бінокля, вона пробує оцінити ситуацію. Тоді передає його мені. Я бачу тисячі пацюків. Їхній запах такий гострий, аж мої ніздрі, попри значну відстань, мимоволі здригаються.

— Не думала, що їх буде аж так багато, — шепоче Наталі.

Мене завжди дивувала людська наївність. Ми ж на власні очі бачили пацюче військо — ще у Версалі!

Діставшись берега, кількасот гризунів пускаються вплав — просто до нас. Подолавши річковий рукав, нападники вмирають, уражені електричним струмом від контакту з нашою захисною системою. Та це їх не спиняє.

— Так дивно: бачити, що перші, хто торкнувся дроту, помирають, — і не відступати.

— Якщо смерті вони не бояться — нам буде непереливки, — зітхає моя служниця.

Ніщо їх не спиняє. Пацюки задумали безпечно потрапити на острів по містку з трупів, який тут-таки намагаються спорудити.

— Пливучи до острова, щури намокли, тож тепер вони самі — провідники електричного струму, пояснює Роман, долучившись до нас. — Шансів у них катма.

І справді, по кількох невдалих спробах, ціною життя сотень наших побратимів, брунатна орда врешті капітулює — щоб отаборитися на березі.

— Пацюки взяли нас в облогу! — репетує Есмеральда, підскочивши до мене, Анджело й Піфагора. — Погляньте-но, вони вже лагодяться будувати греблю — там, вище за течією. З островом Сіте це спрацювало, тому й тут — стратегія та сама. Що тепер? Чекати, поки вони припхаються, поморять усіх голодом і нападуть, як того разу?

А що коли людські забобони все-таки небезпідставні? Де Есмеральда, там і халепа — невідь-звідки, наче пороблено. Еге, ця чорна кішка точно на біду. Я прошиваю її поглядом — мої зелені очі проти її жовтих, — тоді випалюю:

— Я знаю, що робити.

Всі як один дивляться на мене — і я відкриваю свою найзаповітнішу мрію.

— ПОРОЗУМІТИСЯ.

— Порозумітися… з ким? — зацікавлено ворушить вушками Есмеральда.

— З Тамерланом.

— Але як? — допитується Наталі.

— Звичайно, Шампольйон може перекладати, та особистий контакт, як на мене, дієвіший. Щурячий король має Третє Око — я також.

Чом би нам не налагодити прямий зв’язок? Досить лише під'єднати наші мізки одне до одного — і ми зможемо вести діалог або навіть знайти рішення, що влаштувало б усіх.

— Ти ладна говорити з тим, хто хоче всіх нас прикінчити? — обурюється Есмеральда.

— Укласти мир можна тільки з ворогами, — роздратовано відрубую я.

— Та ж він — кровожерливий щур! Він як побачить тебе — прикінчить, а тоді й нам кишки повипускає, — нявчить чорна кішка. — Ти не знаєш, яка різанина була на Сіте, — тому й віриш у ці перемовини, але послухай мене, з цим пацюком не домовишся.

Піфагор чухає задньою лапою за вухами — ретельно зважує всі «за» і «проти».

— А зрештою, — нявчить він, — чом би й ні.

Наталі з Романом вагаються. Тоді Шампольйон пропонує:

— Коли що — я можу влаштувати зустріч. Полечу до берега й переповім Тамерланові вашу пропозицію. Я буду високо — мене їм не дістати.

— Ти говориш щурячою мовою?

— Я знаю мишачу, але ж і ті, й ті — гризуни… мабуть, і мови у них схожі. Коли ні — вже якось прилаштуюсь, щось та й вигадаю — мені не первина.

Здається, ми дедалі більше потребуємо цього пернатого. Матиму на увазі його комунікативні навички та неймовірну здатність літати, уникаючи в такий спосіб численних пасток на землі.

— Не гаймо часу. Лети, Шампольйоне! — не чекаючи згоди від решти, наказую я.

Какаду жваво спурхує до загаченого пацюками берега.

— То наша думка тебе не цікавить? — обурюється чорна кішка з жовтими очима.

— Я сама вирішую й сама відповідаю за наслідки, хай би які вони були. Так ефективніше.