Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 50)
Зі мною таке вже не вперше, та цього разу видіння наче реальніше.
У мене двоє грудей, вкритих тонкою тканиною. На ногах — сандалі. Переді мною — дві монументальні колонади, чорна й біла, за якими ницьма припадає людська юрба.
Торкнувшись пальцями обличчя, я відчуваю шерсть і вуса. Голова в мене досі котяча, але тіло… людське! Замість гнучкого хребта — пряма, наче здерев’яніла, спина. На місці Третього Ока я намацую на чолі коштовний камінь.
Аж тут мені сяйнуло, де я: у храмі Бубастіса п’ять тисяч років тому.
— Бастет! Бастет!
Я чую, як моє ім’я виспівує юрба, що молиться до мене.
Я здіймаю руку — всі замовкають. Тоді я промовляю:
— Друзі мої… Щойно зі мною трапилося неймовірне. Я була в трансі й бачила майбутнє: себе з друзями-людьми в музеї, що у якійсь північній країні, ген за морями. Я мала цілковито котяче тіло й звалася, як і нині, Бастет.
Натовпом прокочується шепіт.
— Я бачила місто Париж — його поки нема на світі, та колись воно постане. Там я реінкарную. Людська раса деградує, світ стане перед загрозою диктатури щурів. Ми з друзями спробуємо запобігти найгіршому.
Здається, єгиптяни третього тисячоліття до нашої ери вражені моїм видінням.
— Так, запевняю вас: настане час, коли владу над світом здобудемо ми — не люди. І здійснити цю революцію, забезпечити перехід влади від людей до котів, покликана я — чорно-біла кішка Бастет.
Відтак моє ім’я скандують ще голосніше:
— БАСТЕТ! БАСТЕТ!
Тепер я маю інформацію, якої мені бракувало. Місію врятувати світ покладено не на абикого, а на мене, бо я — стародавня богиня.
56. Синдром Стендаля
Таку назву синдром дістав через епізод у біографії французького письменника (1783–1842), а саме — емоційний шок, якого зазнав Стендаль під час подорожі до Італії 1817 року.
Там письменник відвідує базиліку Санта-Кроче у Флоренції — місті, що його називають колискою мистецтва Відродження, оглядає каплицю Нікколіні, де бачить картину «Зішестя Христа у Лімб» художника Бронзіно.
Його очі застилають сльози, серце вискакує з грудей, голова йде обертом — письменник заточується.
Зашпортавшись, намацує лавку, сідає. Щоб оговтатись, береться читати поему, та це не допомагає — навпаки: за його власними словами, текст ще дужче збурює почуття: красу барв доповнює краса слова.
Хворий Стендаль змушений лягти в ліжко.
Згодом він напише: «Мене наче охопив екстаз».
Сорок років потому англійська письменниця Вернон Лі описала схожі враження від споглядання «Весни» Ботічеллі: «Ця картина заволоділа мною — я зазнала неабиякої втіхи».
1979 року італійська психіатриня Граціелла Маґеріні дослідила й описала двісті аналогічних випадків ураження туристів синдромом Стендаля, коли вони перебували у Флоренції.
За її словами, відвідувачів так приголомшує глибина твору і геній митця, що вони впадають у транс. Хтось відбувається легким запамороченням, але трапляються навіть істеричні напади.
Найпоширеніші симптоми цього синдрому — спітнілі долоні, прискорене дихання, порушення зору, блювота, дрож, галюцинації, що нерідко супроводжуються затяжним безсонням.
57. У полоні хвиль
Гадаю, те, якими ми станемо, закладено в нас іще до народження. Життя лише вказує шлях, запрограмований задовго до нашого першого подиху.
Коли ми забуваємо цю просту істину, вона являється нам завжди й скрізь — як сон, як знак, як передчуття.
Мені от щойно нагадали, що й до чого.
І то як живо!
Коли я розплющую очі, храм Бубастіса вмить тане, й коло Піфагора я бачу Анджело.
Я маю вже не руки, а лапи з кігтями, що їх можна втягувати й випускати; спина звично гнучка; груди, одяг, прикраси, сандалі — усе позникало.
Що це було?
Я й не здогадувалася, що мистецтво здатне так затуманити голову.
Завдяки цій скульптурі з чорного каменю я контактувала з самою собою — такою, якою була п’ять тисяч років тому. Я стріпую головою. Скільки часу минуло? Не знаю. Але без пам’яті я була довго — це вже напевно.
Анджело лизькає мені обличчя — видно, тішиться, що мама його не покинула. Я теж рада бачити сина живим-здоровим. Легенько відіпхнувши Анджело лапою — годі вже мене слинити, — я дивлюся поверх знайомих облич і не розумію, де ми.
Я бачу десятки стільців, вишикуваних у ряди перед товстими шибами, за якими міняється краєвид. Ми вже не в Дуврі.
— Ти як? — запитує сіамець.
— Де ми?
— На річковому трамваї, — пояснює Піфагор. — Ми вже добряче налякались, та коли збагнули, що ти просто знепритомніла — мабуть, від надміру емоцій, — потягли тебе з нами. Тоді прилетів Шампольйон — він знайшов утікачів у римському залі музею.
— Ну, якщо точно, то птаха примітив я. Та й подумав, що він поспішає до нас, — устряває Анджело. Мій син ніколи не вирізнявся скромністю: мовляв, усе хороше — це його заслуга.
— Тож ми кинулись до берега й сіли на єдиний трамвайчик з повним баком палива, — озивається Есмеральда.
Диви-но… І ця тут?
— Річковий трамвайчик? Що це?
— Такий собі оглядовий корабель для туристів, досить великий. Принаймні для нас — саме враз.
З-за котячих голів проглядає силует Романа — він коло стерна, на носі судна. Поруч стовбичить Наталі. Моя служниця приділяє мені дедалі менше уваги, що за інших обставин я, мабуть, поставила б їй у провину, але тепер не гніваюсь: коли вже її шури-мури з тим улюбленим самцем посуваються — можна й пробачити.
Піфагор треться носом об мій ніс.
— Тут колись був ресторан — ми надибали консервні бляшанки. Бідахи зголодніли, то хоч поїдять.
І справді — повернувшись праворуч, я бачу тарілки, повні якихось харчів світло-брунатної барви, що їх поглинають знайомі мені з острова Сіте коти й молоді люди.
— Скільки вціліло?
— 193 коти та 16 людей, — лунає вичерпна відповідь Піфагора.
Я відчуваю полегшення. Нарешті ми разом, живі-здорові, на швидкісному плавальному засобі, тікаємо геть від цього острова, що вже не схожий на рай, ані навіть на прихисток.
Я придивляюсь до супутників. Люди якісь щупляві, покалічені, бліді. Навіть у котів розкудлана шерсть, опущені хвости, випнуті ребра, сухі носи та стривожені погляди.
Багато поранених — наслідки прямої сутички з пацюками.
Такі вони — останні «вцілілі утопічної спільноти острова Сіте».
Анджело якийсь розбурканий. Негоже коту змалечку скуштувати жорстокості. Аби ж це не надто його травмувало. Хай там як, а погляд у нього бундючний та самовдоволений, аж інколи мені здається, наче він прикидається… мною. Втім, у лиху годину незле й носа задерти. Я розпитую далі:
— А матеріали з вантажівки?
— Романові вдалося перехопити її на південному березі. Коли ти була непритомна — ми перетягли на корабель усе необхідне для загороди й дирижабля.
Він веде вухом у бік накритої брезентом купи.
— Тепер ми маємо все для втечі й оборони, — додає Есмеральда.
Молодець Роман — ніколи не губиться.
— Що зі мною сталося? Чому я знепритомніла? — нарешті цікавлюся я.