Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 27)

— Там нікого нема?

— Я відчуваю присутність собак, — відповідає Піфагор, принюхуючись.

Я теж принюхуюсь і вловлюю запах ікол.

Ми обережно підходимо ближче. На такій відстані нюх дає мені нову інформацію. Ймовірно, тут мешкає зграя зі ста хижаків. Сліди на землі підтверджують мій здогад, до того ж, деякі собаки кульгають.

— Як будемо діяти?

— Ходімо, навідаємось туди, — ковтаючи страх, відповідає Піфагор.

— Знаєш, у мене шерсть стає дуба від наших пригод. Щоразу, коли ми приходили в міські зони, заселені зграями ворожих тварин, то потрапляли в якусь халепу. Якщо коти були готові здати нас ворогу, то собаки тим більше. Ми не знаємо, наскільки вони бояться щурів.

Сіамець зупиняється й мотає головою, ніби хоче потрусити мозком у черепі.

— Здається, у мене є план.

— Здається?

— У мене є план. Але я ним поділюся в останній момент. Довірся мені. Нам треба пустити у гру наші козирі. Ми бачимо в темряві, на відміну від собак. Тому пропоную піти в нічну розвідку.

— Ну, не знаю. В мене погане передчуття. Думаю, нам краще продовжити шлях у пошуках надійних союзників.

Він не звертає уваги на мої слова.

Ще б пак, якщо ідею пропонує самиця, то для мсьє «великого всевіда сіамця» вона апріорі погана. Він додає:

— Вони точно не будуть гірші за сфінксових котів.

— Дуже добре, — поступаюсь я. — Але підемо вдвох, ти і я. В Наталі занадто сильний запах, від неї багато шуму, а ще вона не бачить у темряві. З нею нас одразу помітять.

Піфагор говорить зі служницею. Я зауважила, що чим більше дивлюсь на неї, тим більше розумію її. Вона, як і решта людей, не знає справжньої природи собак, думає, що це слухняні й милі тварини, які охоче підуть назустріч. Вона забуває, що через крах людської цивілізації собаки були змушені переосмислити своє становище. Їм доводилось боротися з пацюками, і вони явно більше не потребують людської опіки.

Дочекавшись, поки зайде сонце і настане ніч, ми з Піфагором вирушаємо в собаче село. Коли ми наближаємось, мені стає моторошно. Через село проходить широка вулиця, всіяна старовинними будинками у стилі фахверк.

Собаки на місці, їх добре видно. Деякі лежать чи сплять на вулиці.

Гидкий сморід не котячої сечі висить у повітрі. Якщо сеча котів пахне свіжою травою, то собача тхне гнилим деревом. Дуже неприємний запах. Я ніби опинилась на території, яка всім своїм запахом наголошує, що я тут чужа і що краще забиратись геть.

Хай там як, ми з Піфагором скрадаємось тихими кроками до центру села. Сморід пронизує вулиці.

Я ніколи не розуміла, як хтось може бути настільки безсоромним, що навіть не завдасть собі труду приховати власний послід. Ми, коти, маємо сором і ховаємось від чужих очей, коли випорожнюємось, і запорпуємо все після себе, собаки ж зовсім нехтують порядністю та гігієною.

Я уважно приглядаюся до них. Вони тут недавно.

Ці пси прибули сюди вчора.

Випари екскрементів розпливаються в повітрі та приваблюють зграї мух, які набридливо дзижчать.

Раптом я підстрибую на місці від дивного звуку. Його причиною став пес, який пукнув уві сні, на що спершу відреагували мої органи слуху, а потім, на жаль, і нюху. Тварина з висячими щоками видає ланцюжок коротких пуків меншої звукової та ароматичної потужності.

У мене знову з’являється нестримне бажання сміятися. Піфагор одразу ж передбачає небезпеку та одним рухом штовхає мне в кут.

— Негайно припини! Нас помітять через тебе!

Єдиний ефект від цієї заборони — мені ще дужче хочеться сміятись. Однак я стримуюся.

— Та що зі мною таке? Я ж кицька, ми не вміємо сміятись! — трохи винувато кажу я.

— Ми вміємо сміятися, просто не робимо цього, бо звикли все сприймати серйозно. Але твоє нове вміння доводить, що тепер ти незвичайна кішка.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що в тобі з'являється дедалі більше людського.

Це правда. Я пишаюся своїми людськими якостями, тому не пригнічую чи майже не пригнічую їх. На щастя, мій сміх крізь зуби нікого не розбудив. Думаю, в собак міцніший сон, ніж у котів.

Здоровила навколо нас сплять. Наша внутрішня напруга спадає, ми йдемо собачим селом і спокійно балакаємо.

— Розкажеш мені історію собак?

— Колись у вовків та собак був спільний предок, більше вовк, ніж собака. Лише після контакту з людьми близько п’ятнадцяти тисяч років тому собаки почали змінюватись.

— Якщо не помиляюся, з нами, котами, це сталося ще пізніше. Коло десяти тисяч років тому, правильно?

— Мабуть, п’ять тисяч років різниці далися взнаки: їхня дружба з людьми давніша за нашу. До того ж, за цей час люди відбирали та розмножували собак із метою вивести таких, яких було би простіше одомашнити. Тому ці тварини більше не пристосовані до життя у природі, вони живуть винятково поруч з людьми.

Знов чути пукання. Піфагор користується ним для ілюстрації своєї розповіді:

— Наприклад, у цього французького бульдога дуже короткий травний тракт…

— Що і є причиною цих прикрих звуків?

— Так, і він ніколи не позбудеться їх. І проживе коротше життя, ніж його дикі предки.

Ще один пес праворуч теж видає крізь сон подібний звук.

— Якщо французький бульдог пукає на сі бемоль, ця короткошерста такса — на фа дієз, — серйозно заявляє мій компаньйон, завжди охочий похизуватися своїми знаннями.

Він показує на іншого сплячого пса.

— Це пекінес. У нього дуже коротка морда, тому він хропе.

Трохи далі помічаю дивакуватого пса, що солодко спить: його тіло лежить так, що лапи навіть не торкаються землі.

— Ще один людський витвір?

— Насправді деякі собаки набирають зайву вагу, бо не полюють, не бігають, а тільки лежать біля миски з їжею.

Мені знову кортить сміятись. Я вже не стримуюсь. Результат не забарився: один пес прокидається і біжить до нас. У нього тонка морда й чорне струнке тіло.

— Це доберман, — каже Піфагор.

Він гарчить і повільно наближається. Тут же з десяток інших, більших за нас, собак з’являється нізвідки. Вони підходять, показуючи ікла.

— Що в тебе там по плану, Піфагоре?

— Тікай!

За менш ніж секунду ми з Піфагором біжимо з усіх лап по головній вулиці села, доберман із компанією кинулись нам навздогін, розлючено гавкаючи. Врешті нас загнали в глухий кут, звідки не вибратись. Собаки оточили нас.

Знов мені доведеться імпровізувати, щоб якось врятувати наші шкури. Треба бути послідовною і ставити правильні питання:

Які в нас переваги над собаками? Ми бачимо в темряві. Що ще?

Ми вміємо лазити по деревах! Я мовчки показую супутникові на розлогий каштан:

— Мерщій на дерево!

Йому не треба двічі повторювати. Гострими кігтями ми легко спинаємось вгору по ніжній корі, а безжальні ікла запізніло клацають біля наших хвостів.

Собаки силкуються залізти на стовбур. Нехай! Ми видряпались на сам верх, на найтонші гілки, де нас не дістануть нізащо.

Гавкання внизу наростає. Це нагадує випадок, коли біля Булонського лісу нас врятував вуличний ліхтар.

У житті все повторюється. Змінюються лише декорації.

Піфагор нахиляється до мене й муркоче: