Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 28)
— І все ж поясни, чому ти переспала зі сфінксом?
— Тому що він гарний, — брешу я.
Я не збираюсь пояснювати йому, що ми створені не для того, щоб належати одне одному, а для того, щоб бути вільними — навіть якщо ми пара. Треба буде прищепити цю думку Анджело, щоб він не розчаровував майбутніх партнерок.
Гавкіт внизу не вщухає. Наше життя зараз висить на цьому тонкому гіллі.
— І як воно?
Зрештою, якщо він ненавидить мене, то моя смерть не завдасть йому болю.
— З лисим котом це по-іншому. Спочатку дивно, потім звикаєш.
Він ковтає слину.
— Ось як? То він був кращий за мене?
— Можливо, якщо б ти голився, то був би… такий самий гладенький. Ти ж так любиш бути схожим на людей, визнай, що чоловіки, які голяться, виглядають пристойніше.
Хоч я й відкрила для себе співчуття, у цю мить входжу в смак, сама не знаю чому, солодкої жорстокості. Я завжди вважала, що краще бути нападником, аніж жертвою, а Піфагор дратує мене своїми людськими ревнощами, і хоч зараз не найкращий момент, випустити на нього пару мені дуже корисно, допомагає зняти напругу цієї ситуації. Його явно зачепило, він невгаває:
— Ти ніколи не довіряла мені цілком і повністю, правда ж, Бастет? Чому? Тому що я зі своїм Третім Оком не такий, як усі, так?
Я намагаюсь поводитись благородно попри галас собак внизу.
— Замість того, щоб говорити дурниці, краще дай відповідь на питання: скільки, по-твоєму, ми протримаємось на цих гілках?
— Максимум день. Потім заснемо від втоми і впадемо на землю.
Я тремчу. Злі пси внизу наганяють холод.
— На нас чекали неймовірні пригоди попереду, — кажу я. — Шкода, що нам не вдалося врятувати друзів з острова Сіте.
Він теж шукає іншу тему для розмови.
— Думаю, нас визначають наші мрії.
— Так і є, Піфагоре. Для мене це спілкування, для тебе — знання.
— Для Есмеральди — це бути доброю матір’ю.
— Для Вольфганга — насолоджуватись вишуканими делікатесами.
— А для Ганнібала — щоб його сприймали як звичайного кота.
— Для Тамерлана — завоювати світ і встановити владу пацюків.
— Для сфінкса — спокійно жити у своїй водонапірній вежі.
— Для Наталі — відновити світ, що існував до Кризи.
— Патриція також хоче спілкуватися з іншими формами життя.
— Анджело — випускати пару через насильство.
Коли я вимовляю ці слова, то думками повертаюсь до свого дитяти. Я до останнього була дуже поганою матір’ю. Доведеться померти, так і не сказавши, що люблю його. Взагалі-то, я ніколи не казала найближчим, що люблю їх, ця ідея навіть ніколи не спадала мені на думку. Але нове почуття співчуття підказує, що я мушу заповнити цю прогалину.
Не буду поки що нічого казати Піфагору (не хочу робити йому таку приємність, та й зараз він не заслуговує на це), однак визнаю, що треба говорити про свої почуття.
Ті кілька людей, яких я бачила (завдяки Наталі та її негідному колишньому нареченому Тома), хоч вони й вели жалюгідне статеве життя, все ж піддавались емоціям. Це проявлялось у розмовах, обіймах, поглядах одне на одного чи навіть на мене. Як кішка, я відчувала це всіма органами чуття. Їхні зіниці розширювались, губи усміхались, і вони не відводили одне від одного очей.
Ми, коти, ніколи так не робимо.
Інколи вони впадають у такий стан і навіть не кохаються. І, здається, їх це цілком влаштовує.
Ми кажемо, що ми, коти, вважаємо себе розумнішими за них, хоча, можливо, ми помиляємось, і це вони розумніші за нас, а нам варто від них чогось навчитися. Навчитися співчуття, навчитися способів показувати свою любов.
Здається, я марю через страх.
Час минає, собаки не піддаються втомі. А я піддаюсь. Я боюся заснути і впасти у їхні слиняві пащі. Я намагаюсь не слухати розлюченого гавкоту. Знову пробуджується співчуття, на цей раз до Піфагора, єдиного, хто не дає мені заснути.
Я люблю його?
О ні! Бракувало ще закохатись у цього самозакоханого сіамця.
34. Наші крихітні мешканці
Американський біолог Річард Докінз, автор книжки «Егоїстичний ген», запропонував оригінальну теорію: віруси, бактерії, найпростіші чи гельмінти, які живуть у нашому тілі, впливають на нашу поведінку, про що ми навіть не здогадуємося. Сховавшись у нас чи в наших клітинах, ці крихітні істоти мають свої плани на нас, а ми їх беззаперечно слухаємо. Так, ми інколи робимо дивні речі, бо наші невидимі мешканці користуються нами у своїх цілях.
Докінз, до прикладу, помітив, що пацієнтів із сифілісом, який є бактерією, більше вабило до статевих стосунків, ніж здорових осіб. Він дійшов висновку, що метою сифілісу було максимальне поширення, чому сприяло збільшення сексуальних контактів його носіїв.
У мурах печінковий сисун, маленький черв, якого вони випадково з’їдають, починає контролювати мозок. Коли печінковий сисун опиняється в тілі мурахи, він будить свою жертву вночі й перетворює на зомбі, інколи до такої міри, що мураха вилазить на вершечок стебла й чекає, поки її з’їсть якась худобина. Завдяки цьому сисун і далі паразитує та розмножується у травній системі худоби.
У випадку з котами непрошений гість, який шукає середовище для розмноження, — це токсоплазма. Кіт є носієм цього найпростішого (Toxoplasma gondii), він залишає його в калі й сечі. Професор Ярослав Флеґр, знавець паразитів, довів, що у щурів є природна відраза до запаху котячої сечі, але якщо в їхнє тіло потрапляє паразит токсоплазма, їх, навпаки, приваблює цей запах, що дозволяє котам із легкістю ловити та поїдати інфікованих щурів, а паразитові — розмножуватися без перешкод.
У людей токсоплазмоз ніяк себе не виявляє, але може бути небезпечним для вагітних жінок, бо впливає на розвиток плоду. На сьогодні проти токсоплазмозу не існує ні вакцини, ні ліків.
Утім, дослідження професора Флеґра довели, що цей паразит впливає на людську поведінку. Як і в щурів, у людей, уражених токсоплазмозом (вважається, що це більше 30% населення планети), спостерігається зміна чутливості нюху: запах котячої сечі здається їм приємним, їм подобається котяча присутність і їм важко втриматися від котячих пестощів.
Ще один цікавий ефект: заражені токсоплазмозом більше схильні до ризику. Лише у 2002 році професор Флеґр довідався про це через експеримент із водіння: особи з токсоплазмозом люблять швидкість і втричі частіше потрапляють в аварії.
35. На дереві
Бувають такі дні, коли краще було б не прокидатись. Сьогодні власне такий, тільки я взагалі не спала, намагаючись втримати рівновагу на верхівці дерева.
Погодьтеся, існують кращі місця для сну. До того ж, під деревом досі чатує зграя собак, і вони безперестанку гавкають, як дурні.
— Давайте, ідіть спати! На місце! — нявчу я.
Піфагор зітхає.
— Прибережи слину, нам треба економити сили, щоб якомога довше протриматись. Глибоко дихай, щоб уникнути спазмів.
Гавкіт на тон підвищується. Намагаючись втримати рівновагу на кінчику каштанової гілки, я дивуюся:
— Вони що, ніколи не втомлюються?
— Вони чергуються. Поглянь, це не ті пси, які були вчора.
— Що б зробив твій людський тезко в такій ситуації?
— Ти запитуєш, що зробив би філософ Піфагор, якби опинився на дереві, втікаючи від собак, які хочуть розірвати його на шматки? Думаю, він би покликав на допомогу.
Здається, у мене в голові раптом щось дзеленькнуло.
— А може й нам покликати Наталі?
Але ж ми дурні. Я дурна. Можливо, страх і паніка завадили нам тверезо мислити. Ми обоє знову забули про мою служницю. Піфагор негайно зв’язується з Наталі та заспокійливо каже:
— Вона чекала на наш сигнал, переживала. Зараз вона прийде.
І справді, я помічаю, як наша улюблена людина йде вулицею, залитою ранковим промінням. Неймовірна поява. Собаки, здивовані двоногим силуетом, перестають гавкати і радісно обнюхують її, махаючи хвостами. Вона виглядає велично зі своїм темним волоссям, спокійно наближаючись до каштана. Яка ж вона гарна.
Здивовані собаки розгублено уступають їй дорогу. Роки покори перед господарями даються взнаки.