Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 26)
— Ні, — бреше він.
Гаразд, треба якось заспокоїти його.
— Колись ти читав мені уривок з Енциклопедії Абсолютного та Відносного Знання під назвою «Взаємодія — взаємність — пробачення», у якому йшлося про те, що найкращий спосіб співжиття з іншим — це регулярно пропонувати взаємодію: якщо поведінка іншого була незадовільною, далі робити своє, пробачити і знову пропонувати взаємодію. Отож, Піфагоре, пропоную тобі пробачити мене і знову стати командою.
Я кажу ці слова, прекрасно знаючи, що не маю за що просити пробачення, однак розумію, що з ним краще говорити його мовою.
Він далі сумнівається, тому я настрибую на нього та, як самець, змушую його до любощів. Бувають моменти, коли нам, самицям, необхідно брати ініціативу в свої лапи, інакше доведеться чекати, поки рак на горі свисне.
Він піддається, поступається мені, підкоряється. Здається, йому подобається, що я взяла гору.
Він хоче здаватися товстошкірим, але насправді — покірний пасив.
Ми обоє майже одночасно поринаємо в екстаз.
Лише одна дрібниця непокоїть мене: на піку оргазму в моїй уяві виникає химерна картина: лиса морда сфінкса з великими блакитними очима та рожевими великими, високими, майже прозорими вухами.
Чому в нас бувають різні фантазії про наших кривдників, а не про тих, хто нас любить? Велика загадка котячого розуму. Змушена зізнатись, мене збуджують самці, які відмовляють мені.
Так, я знаю, що це неправильно з точки зору моралі чи співчуття, але мені стало легше від того, що я зізналася собі у збоченні власної уяви. Ну ж бо, зізнайтесь, у вас теж так буває, еге ж?
Звісно, я не можу поділитися цим з Піфагором. Він же справжній самець, а ви ж їх знаєте, вони примітивні. Що вони тямлять у складній жіночій психології? Та ще й такої розвиненої самиці, як я!
Ми засинаємо з думкою, що все повернулось на свої місця.
Однак мені трохи страшно. Нове осягнення — співчуття, що так глибоко вразило мене, — не дає мені спокою. Мені не можна ставати надто м’якою, інакше перетворюся на пацифіста-Піфагора, стану лібералкою через лінь і страх, і мене перестануть поважати.
32. Взаємодія — взаємність — пробачення
У 1979 році Роберт Аксельрод, американський професор політичних наук, організував змагання між комп’ютерними програмами, які моделювали процес ухвалення рішення, застосовуючи різні стратегії.
Роберт Аксельрод отримав від університетських колег (математиків, фізиків, психологів і т. д.) чотирнадцять програм. Кожна з них пропонувала різні правила поведінки, переможець мав отримати найбільшу кількість балів. Деякі програми були «злі» і використовували своїх сусідів, переманювали бали, хитрістю чи силою відбирали їх та ніколи не вдавалися до взаємодії. Інші були «добрі» й намагалися впоратися самотужки, ревно охороняючи свої бали та уникаючи будь-якого контакту з підозрілими суперниками. Деякі були «божевільні»: вони то дурили інших, то взаємодіяли навмання.
Кожна програма увійшла в контакт із конкуренткою двісті разів. Беззаперечну перемогу здобула програма Анатолія Рапопорта.
Вона базувалась на трьох простих засадах:
1. Взаємодія.
2. Взаємність.
3. Пробачення.
При зустрічі з іншою програмою вона пропонувала насамперед об’єднати зусилля і взаємодіяти. Потім застосовувала правило взаємності: «послуга за послугу». Це стратегія короткої пам’яті: якщо інший допомагав, йому теж допомагали; якщо інший нападав, треба було завдати удару у відповідь. Ця програма зводилася до формули: «негайне покарання і безумовне пробачення».
Програма Взаємодія — взаємність — пробачення спершу програвала агресивним програмам, але врешті-решт перемагала в міру поширення. Ба більше, розуміючи, що цей спосіб ефективніший, інші програми переймали її поведінку. Вчені Рапопорт і Аксельрод обгрунтували відому аксіому «Любіть одне одного», не підозрюючи цього. Це завжди у ваших інтересах, якщо хочете грати на довгу дистанцію.
33. Собачий холод
Моя матуся завжди казала: «Що б ти не робила, природа все знає і винагородить або покарає тебе за твої вчинки».
Щиро кажучи, це гарна фраза, але я в неї не вірю. Думаю, ми все робимо лише заради себе, і якщо не чекаємо нічого взамін, то, швидше за все, будемо розчаровані чи роздратовані, а жодне з цих відчуттів не можна назвати приємним.
І хоч я вчора виявила великодушність завдяки тому, що переосмислила співчуття, але не буду цим пишатись, залишусь вірною своїй вродженій скромності та простоті.
Рано-вранці ми вирушили в дорогу — на щастя, погода нам сприяла. І хоч я й не чекаю ні від кого подяки за свою героїчну поведінку, проте мені здається, що наш зв’язок із природою зміцнився після пригоди з соколицею. Таке враження, ніби всі великі дерева й низька папороть дякують мені за збереження останнього яйця і допомогу пташці у смертельній скруті.
Вони знають. Вони напевне знають все.
Ми йдемо зруйнованими дорогами, звивистими, зарослими зеленню стежками. В якийсь момент ми застигаємо перед такою сценою: лисяча сім’я вигрівається на сонці. Мати вилизує своїх дітей.
У мене немає бажання ні битися з ними, ні втікати. Врешті-решт, лисиці — це щось середнє між вовками і котами, вони володіють природною грацією, якою хочеться просто… як сказати? Милуватися.
Я думаю про Наталі.
Більшість тварин настільки досконалі, що їм немає куди розвиватись. Наприклад, ці лисиці. А от у людей все по-іншому: вони не ідеальні і підсвідомо це відчувають, вони перебувають у вічному процесі самовдосконалення, тому так швидко і потужно розвинулись. Так вони відкрили для себе вогонь, а головне, славну тріаду, яка ніяк не дасть мені спокою: гумор, мистецтво і любов. Їм це вдалося завдяки ненаситній потребі ставити все під сумнів і ніколи не задовольнятись малим.
Наталі, моя улюблена жінка, мабуть зрозуміла, що я думаю про неї, вона гладить мені шию правою рукою.
Не зупиняйся, мені подобається.
Весь час ми були в дорозі, поки сонце не стало хилитися на захід.
— Як ти, Піфагоре? — запитую з плеча служниці.
Він не відповідає, далі крокує собі, тому я продовжую:
— Я врятувала соколицю, і мене осяяло: тепер я знаю, що таке співчуття.
Здається, його це не вражає.
— Було б добре, якби тебе осяяло не лише щодо необхідності допомагати іншим, але й просто поважати їх. Люди називають це «ввічливістю».
Він хоче мене розізлити?
— До чого ти хилиш?
— Я вважаю, що ти неґречна зі мною.
— Я знайома з поняттям ґречності і вважаю його суб’єктивним.
— Може, для початку варто спробувати казати «привіт» вранці та «добраніч» ввечері? А ще «будь ласка» і «дякую»?
Я злажу з плеча служниці й підбігаю до нього. На ходу тулюся до нього головою.
— Ми говоримо всі ці речі по-нашому, по-котячому, тобі це добре відомо, Піфагоре.
— Але не завжди. Та й тобі бракує добрих манер: прикро про це згадувати, але ти неохайно їси, Бастет. Ти занадто жадібно ковтаєш, занадто голосно плямкаєш і зовсім не пережовуєш їжу.
— І це ти мені говориш? Ну, раз ми вже обмінюємося люб’язностями, дозволь нагадати, що ти відригуєш після їжі. Це, по-твоєму, ґречно?
— Для кота — цілком. Це природно: випустити зайве повітря після їжі.
Ми ведемо дебати про необхідність людської ввічливості у котячому світі.
— Думаєш, треба казати «смачного», коли їси?
— Так, звичайно. Це означає: «Доброго відкриття травного тракту». А також варто питати «Як справи?».
— Що це означає?
— «Як там твоє травлення?», дослівно «Як почувається твоє тіло, у тебе нормальний послід чи закреп?»
— І це, по-твоєму, ввічливість?
— Аякже! Так спілкуються люди. А, і ще, коли хтось чхає, потрібно казати «Будьте здорові».
Дорога здається не такою довгою, за розмовою час летить непомітно. Наша людина, здається, зраділа, що більше не треба нести мене на плечах. Невдовзі перед нами виростають будинки.
Ми ховаємося в кущах і спостерігаємо. Наталі дає мені бінокль.
Я заглядаю в окуляри і знову бачу все зблизька, ніби я там.
Я бачу містечко з десятка білих будівель. Людей не видно. Котів теж немає. Щурів теж.