Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 22)
— Як лідер зграї я маю обов’язок передбачати майбутнє та захищати мою спільноту від можливих небезпек.
— Але…
— Мені шкода. Якщо подивитися правді у вічі, то варто визнати, що я вірю не у «наше, котяче», а «їхнє, пацюче» майбутнє.
— Але ж протистояти їм було б…
— Даремно. Навіть якщо припустити, що ми виграємо одну битву, то нас не стане на майбутні. Бастет, ми не зможемо виграти війну проти щурів. Нас просто недостатньо.
Я рефлекторно починаю випускати і втягувати кігті, а це означає лише одне — глибоке занепокоєння.
Зараз він мене виведе з рівноваги.
Не знаю, як ви, а я терпіти не можу, коли зі мною не погоджуються.
— То що?
— Ми вам не допоможемо, — відрізає сфінкс.
— Шкода, але тут нічого не вдієш, — каже Піфагор, — ходімо звідси, Бастет. Нам не можна гаяти часу.
Коти навколо нас виглядають вороже, деякі перекривають нам шлях, щоб не дати втекти єдиними сходами. Сфінкс перестає жувати, гидливо відкидає тіло наполовину згризеного горобця.
Мені більше аніскілечки не смішно. Гумор таки залежить від ситуації.
— Проте, якщо я добре зрозумів, опір острова не до вподоби королю пацюків, — веде далі він.
Сфінкс розкручує рожевий хвіст, кінчиком його ляскає по своєму трону.
— Якщо ми здамо вас Тамерланові, можливо, він подякує і захоче співпрацювати з нами.
— Ви ж не збираєтеся здати нас ворогам? — здивовано кажу я.
— Зрозумійте мене: я ставлю наші інтереси на перше місце. Я — лідер своєї зграї. Ви — своєї. Тут немає нічого особистого; можливо, ви б зробили те саме на моєму місці.
— Мені б ніколи не спало на думку зрадити свій вид! Це аморально.
— Ви розповідаєте мені про «мораль»? Це поняття, яким оперують люди. У котів головне лише виживання. Тому, я думаю, наші шанси на виживання будуть значно вищі, якщо ми віддамо вас «вашим» ворогам пацюкам.
Я обводжу поглядом всю зграю, зазираю кожному в очі. Тут зібралися різні породи, Піфагор навчив мене розрізняти їх і я запам’ятала точні назви: тибетець, абісинка, бірманська кішка, шартрез, девон-рекс, японський бобтейл, британська довгошерста, яванез, норвезький кіт, перс, шотландська висловуха…
Вони всі опускають очі.
Які вони ниці!
Якщо самці й далі будуть мене так розчаровувати, то я перейду на самиць.
Зізнаюсь, мені вже доводилось пережити різні цікаві відчуття. Із самками довші прелюдії, тоді як самці завжди поспішають і не вміють підготувати тебе.
Проте зараз не час на сексуальні фантазії.
Нунур підходить і дає знак іти за ним. Сфінкс нявчить з трону:
— Я хочу, щоб ви знали: в цьому рішенні немає нічого особистого. Знаєте, чим я керуюсь? Зізнаюсь: нам страшно.
Піфагор не витримує.
— Ви не тільки боягузи, а й колабораціоністи. Скажу вам те саме, що сказав Вінстон Черчилль, коли міністр Чемберлен підписав Мюнхенську угоду, за якою Чехословаччина переходила до рук нацистів: «У вас був вибір між війною і безчестям. Ви вибрали безчестя і отримаєте війну!»
Ніхто не розуміє, про що він говорить, що це речення означає, але всі відчувають, що для сіамця це пекуча образа. Проте, схоже, сфінкса його слова не дуже зачепили:
— Я знав ангорського кота, який увесь час спав. Його звали Вінстон. Коли не спав, то думав про їжу. Якщо ваш Вінстон схожий на цього, то він не найвідчайдушніший герой.
Моє перше негативне враження про сфінкса цілком справдилося. Та й користі з нього ніякої. Це змушує мене переглянути свою позицію щодо нашого виду. Виявляється, не всі коти благородні.
Не встигли ми й подумати про втечу, як уже опинились у міцних лапах двадцяти найбільших та найсильніших котів, які штовхають нас сходами вгору.
Ми чуємо ревіння. Це не Ганнібал, а гроза. На мить яскраве світло пронизує діри в даху резервуару, й починається дощ. Жаби й ропухи квакають від радості. Вода в озері вкривається маленькими цятками від крапель, сфінкс втікає у схованку, а коти далі штовхають нас до гвинтових сходів.
Вони ж не збираються виставити нас на вулицю в такий дощ!
Знаю, що вже казала про свою ненависть до дощу, але не казала, що можу почати линяти жмутами шерсті від самої думки про те, що змокну. Боюся, що сфінкс не змилується, якщо почує це. Думаю, я йому байдужа.
Тому наступного разу, коли зустріну сфінкса, він не отримає ні моєї довіри, ні мого тіла, навіть якщо наполягатиме.
28. Кіт сфінкс
Кіт сфінкс — дивовижна тварина. Насамперед через відсутність шерсті, що робить його «голим» котом.
Окрім того, він походить не від схрещування: його безшерста шкіра з’явилась не внаслідок генетичної мутації чи людського втручання. Сфінкси завжди були такі, їхні зображення трапляються на єгипетських і ацтекських малюнках віком більш ніж три тисячі років.
Із плином часу популяція сфінксів зменшилась. Вони офіційно знову з’явились на карті, коли їх привезли з Канади в Париж у 1983 році. Ця порода була представлена на виставці котячих у павільйоні Бальтара, де було встановлено стандарт породи з назвою «сфінкс».
Голова сфінкса трикутної форми, у нього високі вилиці, плаский череп, великі гострі вуха, круглі очі, роздутий живіт, а хвіст такий тонкий, що його часто порівнюють зі щупальцями восьминога.
У нього набагато грубша шкіра, ніж в інших котів, ніби луска, часто вкрита зморшками. Все тіло сфінкса виділяє багато поту, на відміну від решти котів, у яких пітніють лише подушечки. Через відсутність шерсті його тіло чутливе до сонячних променів.
Сфінкси не люблять самотності й більш товариські, ніж інші породи. Вони часто стають лідерами у групі з різних порід. Через гострий розум їм не складно домінувати над іншими.
З людьми сфінкси дуже привітні. Якщо більшість котів задовольняється тим, що сидить на колінах, то сфінкси часто залазять на плечі, щоб притулитися до голови чи навіть облизати її. Сфінкси ніколи не бувають агресивними. Коли більшість котів демонструє свою незалежність, сфінкси зберігають людям вірність.
Іще одна особливість: сфінкси люблять попоїсти. Через відсутність шерсті їм потрібно багато їжі, щоб зігрітися й запастись калоріями, особливо взимку.
29. В полоні у котів
Усі ми носимо в собі страх. Моя матуся боялась порохотягів, Фелікс — павуків. У Піфагора холоне кров від собак та конфліктів.
Що ж до мене, я вам вже казала, що не зношу води та дурості всіх навколо. І ось на мене звалилося все відразу. Кожна крапля, що падає на шерсть, обпікає мені шкіру. Я ненавиджу цю воду так само, як котів, що збираються здати мене щурам…
Ми вийшли з маленького водяного замку. В супроводі двадцяти великих котів, що корчать із себе наглядачів, ми йдемо до Версалю, лігва брунатної орди Тамерлана.
Небо все ще пронизують блискавки, земля трясеться від грому. Вся природа завмерла. Ні птахів, ні комах, ні живих звуків. Кожна блискавка засліплює мене.
Хто тягнув мене сюди?
Треба було слухати матусю, вона завжди казала: «Перш ніж щось робити — думай, Бастет, думай. Коли інтуїція каже робити одне, роби протилежне, часто це найкраще рішення.»
Дощ раптово перестає. Я зупиняюся струсити воду, але кіт-наглядач підштовхує мене вперед. Тепер, коли дощ більше не заважає, мені краще чути, що відбувається навколо. Мої вібриси відчули чиюсь присутність.
Я намагаюсь визначити, хто це. Мої ніздрі лоскоче запах, що йде зі схованки. Запах поту Наталі!
Чорт забирай, я зовсім забула про неї.
Хоробра жінка чекала на нас надворі, помітила, коли ми вийшли, і пішла за нами. Я тихо запитую Піфагора:
— У тебе ще є радіозв’язок з моєю слугою?
— За кого ти мене маєш, Бастет? Я був із нею на зв’язку весь цей час.
— Вона тут недалеко.
— Я знаю.
— Чому ти не попросив її допомогти нам?