Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 23)

— Я просив, але вона чекала слушного моменту, щоб усе пройшло гладко.

— І як вона визначить слушний момент?

Аби ж тільки не було пізно. Якщо вона почне діяти, коли ми опинимось у Версальському замку, буде нелегко вибратись.

Я нетерпляче питаю Піфагора:

— Чого вона чекає?

— Вона боїться мейн-куна.

Ось тобі, маєш! Тепер моя служниця боїться котів. Нечувано.

— Вона каже, що їх багато. Побоюється, що вони накинуться з пазурами.

— Але ж… але… вона жила з нами на острові, повному котів.

— Вона каже, що це були доброзичливі коти… а не ці розбійники.

— Кажи їй, хай негайно нападає, хай здійснить диверсію і визволить нас. ЦЕ НАКАЗ.

Ми йдемо стежками, проходимо ліс, як раптом Піфагор каже:

— Будь напоготові, зараз будемо діяти. Або пан, або пропав.

З’являється моя служниця з підпаленою палицею. Несподіванка та інстинктивний страх перед вогнем спрацьовують на нашу користь. Ми з Піфагором не марнуємо нагоди, вириваємося з лап наших наглядачів, розвертаємось і тікаємо щодуху.

Уявіть собі таку ситуацію: по дорозі біжить Наталі з підпаленим патиком в руці, Піфагор і я, а за нами женеться Нунур, здоровенний норвезький кіт, і ще двадцять таких самих кицьланів.

Ніколи б не повірила, що колись мене переслідуватиме котяча банда!

Наші вороги набирають швидкості. У моєї служниці з’являється ідея, яку я вважаю провальною. Ми вибігаємо до річки — і Наталі пірнає в неї. Піфагор кидається слідом за нею і швидко пливе, намагаючись її наздогнати.

Ні, тільки не це!

Вороги зараз впіймають мене. Що б ви зробили на моєму місці? Я зціплюю зуби та заплющую очі. У пам’яті виринає болючий, мабуть, найгірший, спогад з дитинства, яким я вже з вами ділилась: колись моя служниця хотіла скупати мене.

Я ніяк не могла відбитися, вона передбачила мою реакцію і вдягнула кухонні рукавиці, такі товсті, що я не могла проколоти їх ні кігтями, ні зубами. Вона намочила мене всю під душем, моя шерсть стала липкою і важкою. Дурненька не знала, що котів не треба купати, бо ми постійно вмиваємось язиком.

Я була збезчещена. Але їй цього було не досить, вона вирішила на додачу ще й намилити мене. Я опинились по вуха в мильних бульбашках та ще більшій ганьбі. На завершення цих тортур мене сполоснули в холодній воді.

Не зичу вам такої долі. Не зичу такого принизливого досвіду нікому, навіть найлютішому ворогу.

Потім вона висушила мене рушником і феном для волосся. Аби помститися, я нацюркала їй під ліжко, покакала в її черевики та роздерла її подушку на шматки, що аж пух літав.

Через цю дитячу травму я боюся стрибати у річку.

— Поспіши! — здалека гукає Піфагор.

Мейн-кун із норвежцем все ближче. І я роблю неможливе: заплющую очі, набираю в легені повітря та пірнаю у воду.

У житті бувають моменти, які хочеться забути. Це один з них. Я занурююсь у холодну воду. В мене намокли лапи, живіт, підборіддя. Жах. Щоб не втопитись, я махаю лапами в різні боки.

Рефлекси не підвели, бо я виринаю на поверхню, і навіть якщо відкриваю рота, набираю води і кашляю, мені все ж вдається вдихнути трохи свіжого життєдайного повітря.

Яке ж це відчуття холоду та вологи неприємне і негідне мене! Волога льодяна маса стискає моє тіло зусібіч. Я пробую рухатись у воді і помічаю, що, коли слухаюся свого тіла, то залишаюсь на поверхні.

Я стараюся наздогнати служницю, коли ззаду лунає гучний «хлюп». Його спровокував мейн-кун, він кинувся у воду в надії наздогнати мене. На відміну від мене, його ця стихія не лякає. Інші коти теж стрибають у воду, але відстають. Нунур відчайдушно намагається зловити мене. Проте довга шерсть йому заважає.

Потік несе нас усіх. Наталі з Піфагором на плечах пливе брасом, її техніка схожа на техніку плавання жаб, яких ми їли. Я позаду вигадую новий вид плавання.

Я помічаю, що коли рухаю у воді задніми й передніми лапами водночас, то швидше пересуваюсь. Хвіст, який я до того тримала у воді, служить мені штурвалом.

Після хмар у повітряній кулі я відкриваю для себе нову стихію: воду. Дві стихії, зустрічі з якими я ніколи не сподівалась.

Насправді плавати не так страшно і складно, як я думала.

Якщо ви ніколи не плавали, ось вам порада: після першого моменту цілковитої паніки потрібно дихати, добре витягнути шию над водою та глибоко вдихати в такт із рухом лап.

Я звикаю до ситуації та запевняю себе, ще переможу цю фобію, аж раптом хтось чіпає мене за хвіст. Нунурові вдалося наздогнати мене. Двоє інших котів позаду також швидко наближаються.

О ні, водна битва котів!

Я занадто зосереджена на плавбі, щоб відповісти йому ударом, мене вистачає лише на те, щоб хлюпнути йому водою в очі. Але цей маневр сповільнює моє просування вперед, я помічаю, що Піфагор і Наталі віддаляються.

Мейн-кун вже зовсім поруч.

Зненацька стається негадане: перед нами у воді з’являється вир. Водяна спіраль набирає обертів та перетворюється на довгий темний язик.

Спочатку я не звертаю на нього уваги. Але в міру того, як я наближаюся, вир затягує і починає засмоктувати мене.

Мої зусилля віддалитись даремні, я потрапляю в полон водяної стихії, що забирає мене у свої глибини.

Саме в такі моменти ми по-справжньому розуміємо, чи боїмося чогось, можливо, тому, що глибоко в душі відчуваємо, що ця річ збіса небезпечна.

Я ніколи не любила воду. І мала рацію. Я хибно вважала, нібито можу примиритися з цією стихією. Холодна вода проникає мені в легені. Я пробую боротись, але знаю, що надії нема.

Річка входить у мене, а я в неї.

Ну що ж, настав мій час. Зараз я помру.

Не знаю, чи вам колись доводилось помирати, але досвід не дуже приємний, його важко описати.

Я уявляю, як моя душа піднімається світляним тунелем високо в небо. Там на мене чекають батьки.

— Привіт, мамо (батько ніколи не відігравав важливої ролі в моєму житті).

— Ти хочеш залишитися з нами чи повернутись на землю? — чомусь запитує батько.

— А в мене є вибір?

— У нас завжди є вибір. Запитай себе, це життя закінчилось чи ти ще маєш незавершені справи?

— Ну… В цьому житті ще є важливі для мене речі: моя спільнота на острові Сіте, Піфагор, Анджело, навіть моя служниця.

— Правильно думати про близьких, — схвально муркоче мати. — Але наскільки вони важливі?

— Не знаю.

— Подумай: чи готова ти повернутись до них?

— Так.

— Доцю, ми зараз говоримо про долю твоєї душі. Добре обміркуй відповідь. Ти хочеш сказати «так, можливо» чи твердо: «так!»?

— Мамо, я втомилась. Ти завжди краще знаєш, що робити. Будь ласка, зроби вибір за мене.

— Життя і смерть можемо вибирати лише ми самі. Зроби вибір і візьми відповідальність за нього, не оглядаючись назад.

30. Фаталізм

Слово «фаталізм» походить від латинського fatum, що означає «доля».

Фаталісти вірять, що у виборі немає потреби, бо все, що з нами відбувається, йде за написаним сценарієм, кожен етап якого передбачений вищою системою: чи то Природою, чи богами, Богом, залежно від історичного контексту.

Таким чином, жоден досвід не можна вважати негативним, це лише несподіваний поворот поряд з іншими, які ми переживаємо в межах заздалегідь прописаного сценарію.

Фаталісти заперечують поняття несправедливості, вбачаючи у ній лише певний ланцюжок подій, краще чи гірше прожитий кожним.