Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 24)
Немає сенсу нарікати.
Немає сенсу боротися.
Потрібно приймати світ таким, який він є, не прагнучи змінити його. Потрібно терпіти страждання, ворожнечу, нещастя, вони випробовують наш характер.
У своєму трактаті «Про долю» Цицерон написав: «Якщо долею тобі передбачено видужати від хвороби, то ти видужаєш, звернешся до лікаря чи ні; так само, якщо тобі не судилося видужати, то ти не видужаєш, звернешся до лікаря чи ні».
Один із шести буддійских мудреців Маккхалі Госала, що народився у 484 році до нашої ери, називав фаталізм «ніятівада». Він стверджував, що «жодна дія, добра чи погана, не принесе результату, жодна релігійна практика, жодне поклоніння нічого не змінять. Ми всі чекаємо на суджене долею, коли наше існування вичерпане». Будда Сіддхартха Гаутама, своєю чергою, заперечував це твердження, він вважав, що наші рішення мають прямий вплив на нашу карму.
Фаталізм заперечує свободу вибору. Фаталізм вчить, що людина не несе відповідальності за свої вчинки, а свобода спонукає думати над кожною своєю дією.
31. Розбити шкаралупу
Я розплющую очі
Я ще жива!
Тепер я знаю, що можна втопитись, зустрітися з покійними батьками і… воскреснути. Це нагадує мені Піфагорові слова про котячі дев’ять життів. Здається, я щойно втратила одне. Сподіваюсь, це життя не буде останнім.
Друга ідея, що крутиться в голові після повернення до свідомості, — у мене в тілі є щось важке і неприємне. Я задихаюся, шукаю в собі сил, щоб виплюнути його, і блюю сумішшю води з мокротинням. Я кашляю, намагаючись випустити цілу річку, яка перемогла мене.
Повітря виганяє воду. Я звільняю легені. І розумію, що опинилась на протилежному березі річки. Тут інший краєвид. Мене викинуло на поверхню, подібну до невеличкого пляжу з чорним піском.
Трохи далі лежить якесь тіло. Все ще липка, я стаю на лапи й обережно наближаюсь до нього.
Це Нунур. Мейн-кун лежить за кілька метрів від мене. Я підходжу, готова битись, але розумію, що він не рухається, його паща відкрита, з неї витікає іржава слина.
Він вже не дихає. Навколо кружляють голодні мухи. Намагаюся зрозуміти, чому я вижила, а він — ні. Думаю, цьому є природне пояснення: довга шерсть тягла його донизу і тримала під водою, а я тільки втратила свідомість, моє тіло трималось на поверхні, поки вода не викинула його на берег.
Хіба що… Можливо, він також зустрів предків і вирішив залишитися з ними.
Комахи дзижчать дедалі дужче, кілька мух сідає йому на очі. Я не можу не помітити в цьому знак: так закінчують ті, хто перечить мені чи виступає проти моїх проектів: тіло, роздуте водою, роззявлений рот, мухи на очах.
Згадалася приказка, яку мені колись сказав Піфагор: «Якщо хтось скривдив тебе, не варто мститися, просто сядь на березі річки і почекай. Згодом ти побачиш, як труп твого кривдника пропливе повз тебе.»
Мені не довелось довго чекати. Хай там як, я рада, що ми не побилися. Від самої думки, що зараз я була б мертвою, якби вирішила залишитися з духами батьків, — у мене мурашки по тілу.
Окрім того, тепер я сама. Піфагора й Наталі більше немає поруч, лише я, мокра, виснажена, загублена невідь-де.
Я починаю з найважливішого: вмивання. Не знаю, як вмиваєтесь ви, а я рухаю лапою за годинниковою стрілкою від шиї аж до хвоста, щоб добре очистити все тіло. Потім я ще довго вилизуюся, збираючи кожну краплю цієї огидної річкової води.
Коли нарешті відновила свою котячу гідність, то думаю, куди податись. Оскільки я не можу піднятися проти течії вгору по річці через ризик натрапити на котів, то вирішую йти на південь.
В дорогу! Після пережитого в товаристві дивно бути самій серед дикої природи. Ну, добре, не зовсім самій: ось повзе гадюка. Я повертаю в другий бік і тицяюсь мордою в павутину.
Я вже й забула, що в дикій природі повно такої живності. Цей світ відрізняється від міського, він інший: всюди жалять комахи, дряпає терня, ростуть отруйні гриби.
Я хочу їсти. Я хочу пити. Згадую про свій план розширити свідомість, щоб під’єднатися до всього живого навколо. Це здається єдиним способом вижити у цьому недоброзичливому місці. Я пробую влитись у потік життєвої енергії, але мені заважають неконтрольовані думки.
Піфагор.
Дивно, але в цю мить мені здається, що Піфагор — можливо, тому, що його немає поруч… — надзвичайний. Особливо в порівнянні з тим негідником лисим сфінксом та ще гіршим волохатим мейн-куном. Ось у Піфагора шерсті якраз стільки, скільки треба.
Чим більше я думаю про Піфагора, тим привабливішим він мені здається. Це «мій» самець. Хоч у нас і були незгоди, я знаю, що він повернеться. Хто зможе встояти перед моїм природним чаром?
Ми, самиці, добре знаємо самців. Якщо вони хоч раз потрапили в наші лапи, то ми зможемо повернути їх до себе в будь-який момент. Самці просто нездатні зрозуміти, що це ми вибираємо партнерів, ми контролюємо ситуацію в парі. Потім, щоб полоскотати їхнє самолюбство, ми створюємо ілюзію, нібито це вони господарі.
Я не належу Піфагорові, але він належить мені. І я знову буду вірною йому… поки не знайду когось кращого.
Я йду вперед і думаю про красу. Можливо, я не завжди здатна розпізнати гарне, але огидне тепер розпізнаю безпомилково: сфінкс став взірцем котячої потворності.
Я хочу їсти. Хочу їсти. Хочу їсти. Ще й моєї служниці з кормом немає поруч! Тим часом треба роздобути їжу. Я помічаю слимаків, але не люблю їх ні на смак, ні на дотик.
В животі починає бурчати, язик дрібно тремтить. Плавання в річці виснажило мене.
ЇСТИ. Я МУШУ ЩОСЬ З’ЇСТИ.
Ось пташине гніздо, повне білих яєць, високо на дереві. Я обожнюю яйця. Завдяки природній спритності я легко видряпуюсь на дерево, добираюся до гнізда, до омріяної їжі. Я сідаю навпроти свого обіду на гілці. Проколюю кігтем правої лапи одне з чотирьох яєць, вибираю уламки шкаралупи і мачаю кінчик носа в апетитну жовту рідину.
Язик оживає. Яка смакота!
У другому яйці зародок пташеняти, я з задоволенням ковтаю його: це багата на протеїни їжа, ніжна та хрустка водночас, тим паче для такої голодної істоти, як я. Мене не засмучує, що я не можу визначити вид птаха, якого їм. Ледве відкривши третє яйце, я відкриваю цю таємницю, бо прилітає мати пташенят. Виявляється, це сокіл. Тобто соколиця.
Вона кидається на мене, і я відчуваю, як пазурі та гострий дзьоб впиваються мені в тіло. Я теж випускаю пазурі та відкидаю її вправним ударом лапи. Ми починаємо битись на гілці, я ледве тримаю рівновагу.
Моя теорія тільки підтверджується: природа — це війна. Доказ: зустріч незнайомих тварин часто починається з бійки.
Суперниця атакує довгими крилами й не дає на себе напасти. В якусь мить удар крила забиває мені памороки і я падаю з дерева. Тричі перевертаюся в повітрі (хух, непарне число) та елегантно приземляюся на лапи.
Нічого не зламала, все добре.
Я більше не хочу битися. Я наситилась досхочу, це головне. Тож пора іти далі, на пошуки своїх супутників.
Але соколицю не влаштовує такий розвиток подій. Вона обурена тим, що я вбила трьох із чотирьох її дітей. Вона заступає мені шлях і загрозливо наближається, нагостривши дзьоба. Ще й розпростерла крила, щоб здаватися більшою.
Я задкую, спотикаюся, далі задкую.
Аж раптом стається негадане. Троє щурів вискакують із заростей папороті й нападають на соколицю. Я навіть не помітила їх, це, мабуть, патрульні.
Наскільки ця пташка спритна в небі, настільки незграбна на землі.
Вона старається злетіти, але один пацюк вже вискочив їй на спину та вп’явся зубами в шию, поки двоє інших тримають жертву за крила. Соколиця повертає голову, пробує дзьобнути нападника, проте не дотягується.
Ця сцена змушує мене задуматись. Врешті-решт, я теж мати, в якої залишилася тільки одна дитина після того, як решту жорстоко вбили, я вам розповідала — наречений моєї служниці втопив усіх кошенят, окрім Анджело.
Тому я кажу собі, що треба допомогти цій матері, навіть якщо мені з того ніякої користі. Я знаю, що ця думка з’явилась через шкідливий вплив гуманіста-Піфагора. Він розповів мені про почуття «співчуття». Це означає чуйність до страждань іншого.
Я підходжу до місця, де відбувається бійка, та приймаю свою найстрашнішу позу: округлена спина, випущені пазурі, широко відкрита паща з іклами. Моя диверсія спрацьовує. Троє пацюків побачили мене, відпустили жертву та накинулись на мене.
Давно вже поява кота не лякає щурів. Але я не та, кого налякає троє миршавих пацючків: Ганнібал навчив мене кітвондо. Я реву, може, не як лев, але цього достатньо, щоб нападники завмерли на місці. Мій рев не вбиває, але знерухомлює.
Користуючись паузою, я нападаю на того, що стоїть найближче, і запускаю кігті йому в очі. Вони вибухають, ніби стиглий виноград.
Оце по-моєму, можете любити чи ненавидіти.
Потім, не встиг іще другий щур вп’ястись у мене зубами, як я розтяла йому горло випущеним кігтем правої лапи, найдовшим та найгострішим, я ще називаю його кіготь-шабля.
Останній пацюк зрозумів, що краще зі мною не зв’язуватись, і вибрав іншу тактику: використовує довгий хвіст, як батіг, крутить ним та викидає вперед так, що той ляскає. Він боляче вдаряє мене по щоці, але, на щастя, шерсть захищає.
Він б’є хвостом об землю, щоб налякати мене. На заняттях із кітвондо ми не дійшли до прийому хвіст-батіг проти кігтя-шаблі, тому мені доводиться імпровізувати.