Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 20)

— Вони доповнюють один одного: з одного боку лисий сфінкс, а з іншого — мейн-кун із такою довгою шерстю, що він її жмутами з вух виймає!

Ми дивимось на озеро. Коти повільно прогулюються навколо нього.

— Не треба нікого судити за зовнішнім виглядом, — озивається Піфагор.

— Гадаєш, вони нам допоможуть?

— Якщо вони відмовляться, на них так само рано чи пізно нападуть. Вони не зможуть вічно жити в цій водонапірній вежі.

— Нам це зрозуміло, а от їм — навряд.

— Вони не знають ні наших військ, ні наших можливостей.

— Треба було їм розповісти про непереможного Ганнібала, це б переконало їх у наших шансах на перемогу, — кажу я.

— Думаю, вони навіть не знають, що воно таке — лев.

Я поринаю в роздуми. Як же важко завжди бути правою і зіштовхуватися з нерозумінням менш розвинених істот. Думаю, мені доведеться докласти ще багато зусиль, щоб спокійно сприймати світ, здебільшого населений дурним народцем, чиї думки відрізняються від моїх.

— То ми ризикуємо програти через те, що вони заперечують очевидне, що союз — наш єдиний вихід, — підсумовую я.

Піфагор чухає за вухом задньою лапою.

— Під час Другої світової війни у 1940 році Сполучені Штати теж не хотіли воювати з німцями. Були навіть такі, як Джон Кеннеді (батько майбутнього президента Джона Фіцджеральда Кеннеді), який агітував за підтримку Гітлера Америкою. Відомі актори, політичні діячі, американські журналісти теж виступали на підтримку нацистів. Ліві інтелектуали підтримували невтручання в ім’я миру. Знадобився несподіваний напад японців, союзників німців, на Перл-Харбор, щоб американці врешті прокинулись і відповіли на атаку; якби не це, можливо, вони б до кінця зберігали нейтралітет.

— Чому?

— Заради спокою та збагачення за рахунок продажу зброї двом ворожим сторонам. А якщо б вони залишились осторонь, то світ був би завойований нацистами… Зокрема і Сполучені Штати, звісно. Партію розіграли за декілька днів.

Не впевнена, що він має на увазі під «нападом на Перл-Харбор» та своїми «нацистами», своїм «Гітлером» та своїми «японцями», але головну ідею я, здається, зрозуміла: боягузтво не скуповується.

— Ходімо їсти, я голодний, — каже Піфагор та пірнає у воду, щоб позбутися негативних думок.

Мій супутник не боїться води, йому вдається зловити кілька менш зграбних за нього жаб.

Ми порівнюємо смак жаб і ропух; особисто мені здається, що і в тих, і в інших гидкий післясмак басейну. Але після всіх наших пригод я зголодніла, тому не дуже капризую. Наситившись, я вирішила повернутися до справ:

— Нам потрібно знайти спосіб переконати тих, хто ще не на нашому боці. Як казала моя матуся: «Кожна проблема має вирішення: все залежить від уяви».

— Я не знав твоєї матусі, але тримаюсь осторонь від усіх, хто цитує інших. Вони не мають достатньо уяви, щоб вигадати власні афоризми.

Він ображає мою матусю? Він принижує мене? Він кепкує з мене?

Я не відповідаю, а лиш чухаю вухо задньою лапкою, далі починаю вмиватись. Задня ліва лапа над головою, я вилизую живіт. Це допомагає мені зосередитись. Піфагор повторює за мною. Глибоко зітхнувши, він каже:

— Ходімо спати, завтра побачимо, що скаже сфінкс.

Він заплющує очі й солодко муркоче.

Ось, самці завжди такі: щойно бачать, що більше не потрібні, — йдуть спати.

Що ж до мене, то я знаю, що не засну, поки не вигадаю рішення. Я не зношу, коли мене змушують чекати та сподіватися. Моя матуся завжди казала: «Якщо твоє щастя залежить від інших, готуйся до нещастя».

НЕХАЙ ВАМ ЦЕ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ, МСЬЄ ПІФАГОРЕ, АЛЕ МОЯ МАМА БУЛА ПРАВА, І Я МАЮ ПОВНЕ ПРАВО її ЦИТУВАТИ!

Ця фраза дуже сильна і завжди ставала мені в пригоді. Моя доля не повинна залежати від інших, ніколи. Я повинна знайти спосіб переконати сфінкса. Не буду покладатись на везіння чи поблажливість інших. Це вони мають побоюватись моїх рішень.

Піфагора поглинуло сонне царство. Він бачить сон, його очі бігають під тонкою плівкою повік. Його хвіст струшують легкі спазми.

Він точно бачить мене уві сні.

Я чекаю, доки всі заснуть (через життя з людьми більшість котів забули, що вони нічні тварини, тому сплять уночі). Коли сотні котів під дахом водонапірної вежі починають хропіти, я крадькома вислизаю з нашої схованки.

Я прямую до ніші сфінкса.

Він спить на своєму троні. Біля його лап лежать самиці із заплющеними очима. Я дивлюсь на них і бачу, що я краща за всіх.

Я підкрадаюся до сфінкса та ніжно буджу його, облизавши внутрішнє вухо. (Зізнаюсь, я люблю робити з іншими те, чого не зичу собі). Він відкриває одне зі своїх блакитних очей. Я виймаю козир, незрівнянний прийом для зваблення самців, запатентований мною. Я повертаюсь, трохи кручу задом і поволі піднімаю хвіст та оголюю задок. Я знаю, що мої залози виділяють усі можливі сексуальні феромони, які сповіщають йому про мій святковий настрій. Я ніби квітка, що виділяє пилок для зваблення бджоли.

Та він усе ще вагається. Це підтверджує мої сумніви: хоча сфінкси й славляться своїм давнім походженням та кмітливістю, це спрацьовує проти них, бо заважає швидко реагувати.

Я торкаюсь його кінчика носа своїм та солодко муркочу:

— Ходи сюди, рожевий красеню.

Він вагається, чи вступати у війну, чи кохатись.

— Ну ж бо, я знаю, що ти хочеш, — наполягаю я.

У дію вступає моя наступна стратегія зваблення. Я кінчиком кігтя легенько дряпаю його по носі й запихаю кігтик вказівного пальця у його рожеву ніздрю. Проливається крапля крові, майже в тон його рожевої шкіри. Він дивиться здивовано.

Потім я опускаю очі, щоб вибачитись і продемонструвати покірність. Поранити, а тоді приголубити: немає нічого кращого, щоб вивести з рівноваги і підкорити. Моя маленька сценка спрацювала: він принюхується до мене й дає знак іти за ним, мабуть, щоб відійти від його самиць.

Ми піднімаємось на вершину водонапірної вежі та виходимо назовні, там, у світлі місяця, він вирішує залізти на мене. Скажу чітко: я роблю це суто зі стратегічних міркувань, я вважаю цього типа огидним, але якщо треба пройти через це заради нашої спільноти, я готова принести в жертву власне тіло. Така я мучениця-дипломатка.

На моє превелике здивування, коли він увійшов у мене, то я відчула, що в нього дуже тонкий прутень без гострих шпичаків, які є в інших котів (як я вам вже казала, для видалення залишків сперми попереднього партнера). Гладенький пеніс у гладенькому тілі. Ніби… маленька спаржа.

Я знову ледь не пирскаю зо сміху, але стримуюсь, розуміючи стратегічне значення моменту. Я зосереджуюся. Щоб зберегти серйозний вигляд, я думаю про Тамерлана. Однак мене відволікають непристойні думки. Замість його пеніса я уявляю, що він проникає в мене своїм тонким пацючим хвостом з кількома волосинками на кінчику. Ця фантазія викликає в мене негативні відчуття, а слідом — нестримне бажання вибухнути сміхом.

Але необхідно бути серйозною. Я помічаю, що любов і гумор — непоєднувані явища. Або сміятись, або насолоджуватись.

Я намагаюсь відволіктись від дискомфорту мріями та пробую з допомогою техніки регресивного гіпнозу, про яку мені розповідав Піфагор, зануритись в одне зі своїх дев’яти попередніх життів. За його словами, потрібно уявити коридор із дев’ятьма пронумерованими дверми з дверцятами для котів.

Я заходжу в перші дверцята: бачу бездомного кота, найімовірніше, з минулого століття, мабуть, він — це я. Потім я пролажу в інші дверцята, тепер я кошеня в будинку. За наступними — я дикий кіт у горах. Потім гепард у савані. Зайшовши в останні дверцята, я опиняюсь у Стародавньому Єгипті.

У мене на грудях намисто у формі трикутника, оздоблене блакитним дорогоцінним камінням. Навколо мене тлум людей, переодягнених у котів, вони стоять навколішки й повторюють моє ім’я.

— Бастет! Бастет! Бастет!

Я мовчу, я просто насолоджуюсь. Потім усі починають танцювати під ритмічну музику. Чоловіки та жінки разом із котами й кішками. Вони всі щасливі, в радості поклоняються мені.

— Бастет! Бастет! Бастет!

Це надзвичайне відчуття, на жаль, не тривало довго. Щойно сфінкс увійшов у мої нутрощі, він дав мені зрозуміти, що бажає залишитись там і не втомлювати себе другим проникненням.

Ох ці чоловіки! Вони такі егоїсти! Моє задоволення байдуже йому. Він думає лише про своє. Варто було б знову вдарити його, але я собі нагадую, що все це заради порятунку мешканців острова Сіте, а не для розваги.

Я придушила свою гордість і без нарікань повернулась до виділеної нам ніші. Там розбудила Піфагора і дала йому зрозуміти, що хочу його. Тут і зараз. Замість того, щоб задовольнити мене, він запитує:

— Де ти була?

— Там, де могла посприяти рішенню на нашу користь.

— Ти пішла до сфінкса? Тільки не кажи, що переспала з цим типом!

— А що, ти заздриш?

Його вуха загинаються назад — і це його відповідь.

Я обурено переконую:

— Ревнощі — не для котів, це людське почуття. Я не чиясь власність. Це нечувано! Поживши з людьми, ти став таким же ревнивим, як вони!

— Але ж ми з тобою разом подорожуємо, разом живемо, ми все робимо разом!

— То й що? Тепер це означає, що ти маєш ексклюзивні права на мене? Чому я повинна обмежуватись тобою, якщо я так люблю все нове та різноманітне? Ти мій основний партнер, але я дивлюся ширше і маю право розпоряджатися своїм сексуальним життям не лише задля задоволення власних бажань, а й у колективних інтересах.

— Та цей сфінкс, він… огидний! Без шерсті, з купою зморшок, він бридкий!