Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 19)

На цей раз сфінкс подає знак киці, що вилизує йому спину своїм рапатим язиком, зупинитись. Він випрямляє хвіст, я не можу приховати здивування. Він рожевий та гладкий, схожий на пацючий, лиш на кінчику стирчить кілька срібних волосин.

Цей вигляд викликає у мене дивне відчуття. Мені хочеться послухати його, але я намагаюсь ігнорувати, проте це наче хвиля, що піднімається по жилах до мозку та спричиняє нестримне тремтіння у верхній щелепі. Мені щипає в горлі, кортить широко відкрити рот і голосно дихати.

Ні, тільки не зараз.

Я стримую, як тільки можу, цей тиск, тому що відчуваю: не можна давати собі волю. Але це бажання непереборне, в мене просто закипає мозок.

НІ, НЕ МОЖНА! ТІЛЬКИ НЕ ЗАРАЗ.

Але я більше не можу стримувати себе і здаюсь. Це повне вивільнення. Я починаю голосно видихати повітря, клацати язиком, кашляти, плювати.

Це я зараз… сміюся!

Сфінкс здивовано спостерігає за мною. Він, мабуть, думає, що я хвора. Але, оскільки він помічає, що мої очі не можуть відірватися від його хвоста й пучка з десятьма довгими волосками, він, мабуть, зрозумів, що я насміхаюся з нього.

Всі зацікавлено дивляться на мене. Лише Піфагор справді зрозумів, що сталось, і дає мені знак зупинитися. На диво, чим більше я відчуваю його сум’яття та сором, тим більше мені хочеться сміятись. Іншими словами, чим краще я розумію, що треба припинити, тим менші мої успіхи.

Я нічого не можу вдіяти.

Усьому виною сміх.

Здається, я щойно отримала третій урок людства після любові та мистецтва, а саме гумор, і він дає змогу побачити істинну абсурдність деяких ситуацій, що веде за собою нестримне бажання сміятися. Шкода, що воно приходить у найбільш недоречні моменти.

Я кашляю і плююся.

— Дозвольте поцікавитись, якого біса? — запитує сфінкс.

— Я (мені важко нявчати і тамувати сміх водночас) я… я…

Я мушу відірвати погляд від його хвоста!

— Вибачте, — втручається Піфагор. — Це така… алергія. Тут, мабуть, пилок або порох. У неї явно алергічний напад.

— Так, розумію, просто я вперше таке бачу, — відповідає безбородий кіт.

— Я… я…

Я далі затинаюсь і нездатна нявкнути нічого іншого.

Піфагор приходить мені на допомогу, поки я дивно кашляю.

— Вона говорила про те, що нам потрібна ваша поміч, щоб розбити облогу острова Сіте в Парижі. Вистачить сотні котів, щоб прорвати блокаду. Ви нам допоможете?

Тепер у мене спазми, тому я встаю за сіамцем, щоб перестати дивитись на той кумедний хвіст, чиє нервове посіпування ще дужче смішить мене.

— А якщо я відмовлюся? — сухим тоном запитує сфінкс.

— Усі жителі нашого острова загинуть, — відповідає сіамець.

Ситуація погіршується і стає критичною, бо я починаю сміятися ще сильніше.

ПОТРІБНО НЕГАЙНО ЗУПИНИТИСЬ. ГУМОР БЕЗГЛУЗДИЙ ТА НЕБЕЗПЕЧНИЙ.

Однак мені не вдається. Я проти цього безсила.

— Якщо все, що ви розповіли, — правда, то мені треба подумати… — нявчить сфінкс.

Він знову нервово б’є своїм лисим хвостом об землю.

— Ви маєте сумніви? — обурюється Піфагор.

— А хто б не мав? Як-не-як, пацюки — це грізні суперники.

— Так, їх багато, але вони менші, до того ж не мають гострих кігтів та ікол.

Кіт із рожевою гладкою шкірою закручує хвіст у спіраль, це має означати, що він поринув у роздуми. Його хвіст нарешті зник з мого поля зору, тому я перестаю сміятись.

На хвилину запала тиша. Він веде далі:

— Ну гаразд, якщо ми вам допоможемо, що далі? Щури швидко розмножуються. У них частіші вагітності, цього ви не заперечите.

Піфагор відповідає:

— Це тому, що ми недостатньо часто кохаємось. Якби всі коти частіше злягались, то в нас би було більше кошенят і ми б швидко створили армію, яка…

— Вбити швидше, ніж народити.

— Це правда. Але якщо ми об’єднаємось, то зможемо перешкодити їм завоювати світ. Наша котяча сила у єднанні. Однак, щоб перемогти, ми маємо відмовитись від деяких вроджених рис, як індивідуалізм чи егоїзм.

— Завтра я повідомлю вам про своє рішення. А поки — ви наші гості, почувайтесь як вдома. Відпочиньте. Нунур покаже, де можна примоститися, щоб набратися сил.

Сфінкс подає знак, і тут же прибігає великий коричневий пухнастий кіт.

— Мене звати Нунур, — каже новоприбулий.

— Люди так називають іграшки, якщо не помиляюсь, — каже Піфагор.

— Я був іграшкою для людей, коли жив у багатодітній сім’ї. Тому я люблю сімейну атмосферу і ненавиджу війну.

В одній істоті зібралися всі риси, через які люди приймають нас за плюшеві іграшки. Нунур веде нас до нашого місця. Він іде попереду владною ходою.

І нащо бути таким великим, таким товстим і ще й, мабуть, таким сильним, якщо не любиш битися і сприймаєш себе як потіху для розбещених людських дітей?

Не те щоб я любила війну, на відміну від мого сина, для якого насилля — це розвага, але я точно знаю, що одним із законів природи є боротьба видів: коти їдять мишей. Буває навіть, що рослини пожирають одна одну, наприклад, плющ душить оливкові дерева довгими стеблами.

А ще інколи коти поступаються силою собакам чи пацюкам. Тому не завжди всі добрі та привітні, інколи треба вміти захищатися та вбивати, щоб не вбили тебе. Нунур стверджує, що його жахає війна, але боятись війни — це як боятися грози: ненавидіти частину природного циклу. Без грози немає дощу, без дощу немає рослин, без рослин немає травоїдних, без травоїдних немає м’ясоїдних. Піфагор розповів мені це, і я йому дуже вдячна.

У нашому світі закон боротьби править стосунками між усіма істотами. Ігнорувати його — означає бути безумцем, а не пацифістом. Принаймні така моя скромна думка. «Спочатку війна, а мир і любов прийдуть разом з перемогою», — це мій девіз на сьогодні. Однак я не дозволяю собі починати дебати на цю філософську тему в гостях.

Коли ми йдемо вздовж коридору, я бачу сотні котів, може навіть тисячу, вони зручно прилаштувались на лежаках і багаторівневих полицях.

— Саме це я мріяв знайти: місто котів, без пацюків, без людей, — нявчить сіамець.

— Але я не почуваюсь як вдома. Щось мені тут не подобається. Таке відчуття, ніби вони приховують якусь таємницю.

— Ти завжди все ставиш під сумнів, Бастет! Це наші потенційні союзники, вони можуть допомогти врятувати нашу спільноту, а це єдине, що зараз має значення.

Нунур показує нам нішу у стіні водонапірної вежі.

— Їсти ви можете хіба що з озера. Раджу брати ропух, вони смачніші за жаб.

Коли він іде, Піфагор зітхає.

— Ти мало все не зіпсувала.

— Повір, я старалася стримуватись! Коли я побачила його рожевий лисий хвіст зі срібними волосками, то мало не вмерла зо сміху!

— Твоя поведінка могла нам дуже дорого обійтись.

— Думаєш, сфінкс образився?

— Він не зрозумів твого сміху, бо не знав, що це таке. Але він відчув твоє сум’яття і неодмінно подумав, що твоїй дивній поведінці мусить бути якесь пояснення.

Я змінюю тему.

— Якої породи Нунур?

— Це мейн-кун. Мейн-куни — найбільші у світі коти. Деякі з них можуть важити 15 кілограмів та сягати зросту 1,20 метра. Серед домашніх котів саме вони найбільше схожі на наших предків рисей.