Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 9)
— Двісті срібняків, вісім волів, два мішки солоду й посріблений ріг — ось яку ціну правили за мене, — бадьоро розповів Ґутред.
— І Ґельґілль погодився на таке? — вражено перепитав я.
— Ні. Заплатили попи. Ґельґілль лише вів перемовини.
— За тебе заплатили попи?
— Мабуть, забрали з Кумбраленду все срібло, яке там було, — гордовито відказав Ґутред.
— І Йокейд погодився продати тебе?
— За такий статок? Ще б пак! А чого б він відмовлявся?
— Бо вбив твого батька, тож тепер твій обов’язок — вбити його. Він мусив би це знати.
— Я йому подобався, — відказав Ґутред.
І я охоче повірив йому, бо він дійсно вмів подобатися людям. Кожен день він зустрічав з такою радістю, наче той не ніс нічого, крім веселощів, і в його компанії життя здавалося трохи бадьорішим.
— Хоч він однаково змушував мене мити нужник, — зізнався Ґутред, продовжуючи оповідь про своє життя в Йокейда, — зате перестав бити кожного разу, як я це робив. Та й побазікати зі мною полюбляв.
— Про що?
— Про все на світі: про богів і погоду, як ловити рибу і робити добрий сир, про жінок — про все. А ще він розумів, що я не воїн, і це правда. От тільки тепер я король, тож мушу зробитися й воїном, а це мені не дуже до вподоби. Йокейд змусив мене присягнутися, що я ніколи не піду на нього війною.
— І ти дав йому слово?
— Авжеж! Він мені подобається. Ясна річ, я крастиму його худобу і вбиватиму всіх, кого він пришле в Кумбраленд, але ж це не війна, еге ж?
Отже, Йокейд отримав купу церковного срібла, і Ґельґілль привіз Ґутреда на південь, у Нортумбрію, тільки замість віддавати його попам — повів на схід, розваживши, що з продажу Ґутреда К’яртанові заробить більше, ніж виконавши угоду зі святими отцями. Попи й ченці плелися за ним, благаючи звільнити Ґутреда, і якраз тоді на дорозі їм трапився Свен, котрий побачив у Ґутреді власну вигоду. Звільнений раб був Гардекнутовим сином, отже — спадкоємцем Кумбраленду, а це означало, що за нього можна правити чималий мішок срібла. Свен планував забрати його в Дангольм, де, безсумнівно, вбив би всіх сімох церковників, проте втрутився я, і Ґельґілль лежав мертвий, від Свена тхнуло сечею, а Ґутред здобув свободу.
Все це я розумів, але не міг второпати одного: чого сімом церковникам з Кайр-Ліґуаліда платити цілий статок за Ґутреда — данського поганина?
— Бо я їхній король — ось чого, — відказав Ґутред, немовби відповідь очевидна. — Щоправда, ніколи б не подумав, що буду королем, після того як потрапив у полон до Йокейда. Але так захотів християнський бог, а хто я такий, щоб сперечатися?
— Ти потрібен їхньому богові? — перепитав я, витріщившись на попів, котрі прийшли з такої далечіні, щоби врятувати його.
— Потрібен їхньому богові, бо я обраний, — серйозно пояснив Ґутред. — Гадаєш, мені варто прийняти християнство?
— Ні, — відказав я.
— Бо я думаю, це треба зробити, — продовжив він, не слухаючи мене. — На знак вдячності. Боги не люблять невдячності.
— Що боги дійсно люблять — це хаос, — кинув я.
І вони мали б бути задоволені.
Кайр-Ліґуалід виявився безрадісним місцем. За два роки до того, одразу після загибелі Ґутредового батька від рук шотландців, місто розграбували і спалили нормани, й відтоді його не встигли відбудувати і наполовину. Те, що вціліло, стояло на південному березі річки Геден, завдяки якій поселення й існувало, адже було воно на першій переправі через річку, яка надавала певний захист від набігів шотландців. От тільки не врятувала вона від флоту вікінгів, котрі піднялися нею, викрали що могли, зґвалтували кого хотіли, а кого не хотіли — вбили, вцілілих продали в рабство. Прибули ті вікінги з Ірландії, й були вони ворогами саксів, ірландців, шотландців, а іноді навіть інших данів, тому не пощадили і своїх братів, що жили в Кайр-Ліґуаліді. Тож через повалену браму в поруйнованій стіні ми в’їхали на руїни міста. Вечоріло, нарешті вщух дощ, що лив цілий день, і з-за хмар на заході пробивалися промені багряного сонця. Ми в’їхали просто в його сяйво, яке замерехтіло на моєму шоломі з вовчою головою на верхівці, кольчузі, браслетах і руків’ях моїх клинків, і з натовпу почувся викрик, що я — король. І справді, одягнений у розкішний обладунок і їдучи верхи на Вітнері, котрий велично ступав із високо піднятою головою, я нагадував короля.
У Кайр-Ліґуаліді було людно. Тут і там стояли відбудовані хати, проте більшість народу разом з худобою жили в таборах серед обгорілих руїн. Було їх якось підозріло багато як на вцілілих у норманських набігах. Виявилось, що все це кумбралендці, котрих у місто привели їхні попи й лорди, пообіцявши, що туди до них прийде їхній король. А зараз зі сходу в блискучих латах, що відбивали яскраве сонце, верхи на чорному коні їм явився славетний воїн.
— Король! — почувся звідкілясь іще один викрик, який підхопила решта голосів, і з розвалених халуп і наметів подивитися на мене висипали люди.
Віллібальд намагався вгамувати їх, проте його вессекський голос губився серед їхнього гамору. Я думав, Ґутред скаже щось, але він лише натяг на голову каптур, через що став схожий на одного з церковників, котрі з останніх сил намагалися не відставати від нас у тисняві. Коли ми минали, люди ставали навколішки, тоді зривалися на рівні й бігли за нами далі. Гільда засміялась, і я взяв її за руку й повів біля себе як свою королеву. Дедалі зростаючи всю дорогу, юрма провела нас під гірку, на вершині якої стояв новозбудований палац. Наблизившись до нього, я побачив, що то ніякий не палац, а церква, з дверей якої назустріч нам бігли ченці та священники.
У Кайр-Ліґуаліді творилося безумство — не таке, через яке в Еофервіку пролилася кров, але дуже подібне. Жінки ридали, чоловіки кричали, діти зачудовано дивилися на нас. Матері тягнули до мене немовлят, немовби я міг зцілити їх дотиком.
— Зупиніть їх! — гукнув до мене Віллібальд, котрий спромігся-таки догнати мене і вчепився за праве стремено.
— Чого б то?
— Бо вони помиляються! Справжній король — Ґутред!
Я всміхнувся до нього.
— Можливо, — неквапно протягнув я, немовби замишляючи щось, — можливо, мені варто посісти престол замість нього?
— Утреде! — вирячився на мене Віллібальд.
— А чого ні? — перепитав я. — Мої пращури були королями.
— Король — Ґутред! — заперечив святий отець. — Так сказав абат!
З цього й почалося кайр-ліґуалідське божевілля. У місті не жив ніхто, крім лисиць і птахів, коли з-за пагорбів до нього прибув ліндісфаренський абат Едред. Ліндісфарена — це монастир біля самого Беббанбурґа, лежить він на східному узбережжі Нортумбрії, тоді як Кайр-Ліґуалід — на її західному краї. Рятуючись від данської навали, абат приїхав з Ліндісфарени аж туди і збудував там нову церкву, до якої ми оце й піднялись. Едред стверджував, що бачив Ґутреда вві сні. Звичайно, в наші дні всі у Нортумбрії знають історію про те, як святий Кутберт явився абату Едреду вві сні й розповів про Ґутреда, проте тоді, коли Ґутред тільки-но прибув у Кайр-Ліґуалід, та легенда здалася мені черговою дурнуватою байкою, сотні яких вирували в ті божевільні часи. Народ кричав до мене, називаючи королем, а Віллібальд обернувся і погукав до Ґутреда:
— Накажіть їм припинити!
— Народ хоче бачити короля — відказав Ґутред, — а Утред на нього схожий. Хай помилуються на нього.
Кілька молодих ченців, озброївшись ломаками, відганяли збуджених людей від дверей у храм. Едред пообіцяв народу диво, вже багато днів вони чекали, коли прибуде їхній король, і нарешті зі сходу явився я в подобі славного воїна, яким завжди й був. Усе життя я йшов за мечем. Коли мав вибір — а він траплявся нерідко, — я волів дістати меча, а не намагатися владнати суперечку словами, бо саме так належно чинити воїну. Однак більшість людей — не воїни, вони прагнуть миру. Їм не треба в житті нічого, тільки б дивитися, як зростають їхні діти; засівати поля, а тоді чекати врожаю; шанувати свого бога, любити родину й жити спокійно. Однак на нашу долю випало народитися в буремні часи. Прийшли дани і загарбали нашу землю. Щоб грабувати і вбивати, до наших берегів причалили їхні довгасті кораблі з гострими носами. У Кумбраленді, найдикішій із саксонських земель, зібралися дани, нормани й шотландці, і ніхто там не міг жити в мирі. Я ж переконаний, що коли руйнувати людські мрії, нищити будинки й поля, ґвалтувати дочок і неволити синів — неодмінно буде безум. У кінці світу розпочнеться війна між богами, яка знищить усе людство; спояться кров’ю ріки, сповняться криками небеса, а дерево життя Іґґдрасілль упаде зі страшним гуркотом, чутним аж до далеких зір. Та до того ще ой як далеко, і в ті дні 878 року, коли я був ще молодий, божевілля, що вирувало в Кайр-Ліґуаліді, було меншого розмаху і спричинене надією на те, що король, котрий явився абату вві сні, покладе край стражданням народу.
Абат Едред стояв за оточенням ченців, а коли мій кінь наблизився — здійняв руки до неба. Високий, літній, сивий і сухорлявий, він мав хижі, як у сокола, очі й — що особливо дивно для попа — меч на поясі.
Спершу старий не бачив мого обличчя, закритого бічними пластинами шолома, та навіть коли я зняв його, він однаково думав, що король — я. Не відриваючи від мене погляду, абат скинув до неба тонкі руки, немовби дякуючи за моє прибуття, а тоді низько вклонився.