Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 10)

— Мілорде королю! — проревів він громовим голосом.

Монахи попадали ниць і звели погляди до мене.

— Мілорде королю! — повторив абат. — Вітаємо вас!

— Мілорде королю, вітаємо вас! — вторували йому ченці.

А оце вже було цікаво. Пригадайте, що Едред обрав королем Ґутреда, бо святий Кутберт явив Гардекнутового сина йому вві сні. Проте в ту мить він чомусь сприйняв за короля мене — цебто або Кутберт показав йому не того короля, або ж Едред був звичайним брехлом. Чи, може, брехло — святий Кутберт? Хай воно що, а як на диво — а нині Едредів сон згадують не інакше як диво — виглядало все це страшенно підозріло.

Якось я розповів цю історію одному попу, через що він зашипів на мене, перехрестився й побіг молитися. Подальше Ґутредове життя визначалося тим, що святий Кутберт явив його лик абатові Едреду, а той навіть не впізнав його.

Втім, сьогодні мені ніхто не вірить. Ясна річ, що Віллібальд одразу кинувся витанцьовувати перед абатом, наче в штани йому залетіли дві оси, і намагався вказати йому на помилку, тож довелося відважити святому отцю доброго потиличника, щоб заткати його. Відтак, показавши на Ґутреда, котрий зняв капюшон з голови, я промовив:

— Ось ваш король.

На якусь мить Едред не повірив мені, а коли нарешті второпав, його лице спалахнуло гнівом. На відміну від свого почту, він прекрасно розумів, що мусив би впізнати Ґутреда зі свого сну.

Погамувавши гнів, абат уклонився Ґутреду і повторив привітання, на яке молодик відповів зі своєю зичливістю. Взяти його коня підбігли двоє ченців, він спішився і рушив до церкви. Ми попхалися за ним. Я наказав кільком монахам забрати ще й Вітнера та Гільдину кобилу. Вони відмовилися, бо хотіли поскоріше потрапити в церкву, та коли я пригрозив розтрощити їхні голені макітри, якщо наші коні загубляться, вони послухалися.

В церкві було темно. На вівтарі горіло кілька свічок, трохи більше — в нефі, де навколішках співала чимала група ченців, проте щоб розігнати морок, світла однаково не вистачало. Та й церква не становила собою нічого особливого.

Була велика, навіть більша, ніж та, що Альфред будував у Вінтанчестері, проте звели її поспіхом з необтесаних колод, а коли мої очі призвичаїлися до темряви, я побачив, що дах її частково критий грубою соломою. Всередині товпилося п’ять-шість десятків церковників і вдвічі менше танів, якщо такий титул взагалі існував у Кумбраленді. Словом, були це представники знаті, що зібралися там зі своїм почтом. З цікавістю я відмітив, що в декого на шиях висіли хрести, в інших — молоти. Отже, в церкві зібралися дани і сакси, але ворогами вони не були, а прийшли всі разом до Едреда, котрий пообіцяв показати їм їхнього Богом даного короля.

Була там і Ґізела.

Її я помітив майже одразу. Вона була висока, чорнява і мала врочисте довгасте обличчя. Була в сірому плащі й рясі, тому спершу я сприйняв її за черницю, але невдовзі помітив срібні браслети і важку брошку, яка защібала плащ. Її великі очі блищали від сліз — сліз радості. Побачивши її, Ґутред підбіг та обійняв її. Міцно притиснув до себе, тоді відступив, узяв за руки, і я побачив, що вона одночасно плаче і сміється. Відтак він підвів її до мене.

— Це моя сестра Ґізела, — представив він, не відпускаючи її рук. Тоді повернувся до неї: — Завдяки лордові Утреду я вільний.

— Я дуже вам вдячна, — сказала вона, але я не відповів.

Я відчував Гільду біля себе, але не міг відвести очей від Ґізели. Вона мала приблизно п’ятнадцять-шістнадцять років, та досі була незаміжня: її чорне волосся було розпущене. Ґутред казав мені, що в неї лице як у коняки, проте я подумав, що це одне з тих облич, які являються в снах, здатні підпалити небеса і мучити чоловіка. Навіть сьогодні, через багато років, я досі бачу те обличчя. Довгасте, з довгим носом і темними очима, котрі іноді дивилися вдалину, а іноді палахкотіли непокірним вогником. Коли вона вперше подивилася на мене, я розгубився. Її прислали прялі, що тчуть долю, і я зрозумів, що життя моє більше не буде таким, як доти.

— Ти ж досі незаміжня? — стурбовано спитав у неї брат.

Вона торкнулася свого волосся, розпущеного, як у дівчини. Після заміжжя його перев’язували.

— Авжеж, — відказала вона, дивлячись на мене, тоді повернулася до брата: — А ти ще не одружився?

— Ні, — мовив він.

Ґізела оглянула Гільду, потім ще раз зиркнула на мене, а тоді надійшов абат Едред, забрав Ґутреда, й вона пішла назад до жінки, котра опікувалася нею. Дорогою ще раз озирнулася на мене, і той погляд я запам’ятав навіки: приспущені повіки, легка усмішка.

— Гарненька дівчина, — сказала Гільда.

— Мені б краще добру жінку, — відказав я.

— Тобі треба одружитися, — заперечила черниця.

— Я вже одружений, — нагадав я їй.

Це була правда. У Вессексі я мав дружину, котра мене ненавиділа. Одначе Мілдріт пішла в монастир, тому чи вважала вона себе дружиною моєю, а чи Христовою — я не знав, та й не дуже хотілося думати.

— Вона тобі сподобалась, — мовила Гільда.

— Мені подобаються всі молоді дівчата, — відповів я ухильно.

Я загубив Ґізелу з очей, коли натовп притиснувся ближче до вівтаря, щоб бачити церемонію коронації. Абат Едред зняв з пояса меч і провів ним по Ґутредовому лахміттю. Потім надів на нового короля зелену мантію, підшиту хутром, а на голову — срібний вінчик. Монахи не припиняли співати весь цей час і не замовкли, коли Едред провів Ґутреда церквою, аби всі могли подивитись на нього. Абат підняв правицю короля, і, не маю сумніву, багато кому здалося дивним, що їхній король стоїть у невільницьких кайданах. Народ приклонився. Ґутред знав багатьох присутніх данів, котрі служили ще його батькові, тому радісно привітав їх. Розумний, товариський, він чудово розігрував роль короля, проте я помітив, що з лиця його не сходило подивування. Невже він сам не вірив, що став королем? Я вважаю, що в усьому цьому дійстві він вбачав чергову пригоду, тільки значно веселішу від чистки Йокейдового нужника.

Потім Едред прочитав проповідь — навдивовижу коротку, навіть попри те, що вів її як англійською, так і данською мовами. Данською він володів так собі, але йому цілком вистачало слів, щоб пояснити Ґутредовим землякам: Господь і святий Кутберт обрали нового короля, котрий тепер стоїть перед ними і неодмінно принесе їхній землі славу. Закінчивши, абат повів Ґутреда до свічок, що мерехтіли посеред церкви, а ченці, які стовпилися довкола них, розійшлися перед новим королем. Я помітив, що стоять вони всі довкола трьох скринь, навколо кожної з яких розставлено свічки.

— А зараз король складе присягу! — проголосив Едред, і всі присутні християни попадали на коліна, а деякі з данів-язичників повторили за ними.

Це мав би бути врочистий момент, але Ґутред зіпсував усе, повернувшись і погукавши до мене:

— Утреде, тобі місце біля мене! Ходи сюди!

Едред обурився, але Ґутред прагнув, щоб я був поруч, бо остерігався трьох скринь. Вони були позолочені, з кришками на великих металевих петлях, а навколо палахкотіли свічки.

Все це наштовхувало його на думку, що зараз має відбутися християнське чародійство, тому він хотів, щоб я був поруч і розділив ризик. Абат Едред подивився на мене.

— Він назвав тебе Утредом? — спитав він підозріло.

— Лорд Утред — командир моєї варти, — велично проказав Ґутред. Це означало, що під моїм командуванням не було нічого, та я змовчав. — Якщо я мушу скласти присягу, — провадив король, — він зробить це разом зі мною.

— Утред, — задумливо повторив Едред.

Безсумнівно, моє ім’я він знав, адже прибув із Ліндісфарени, якою правив мій рід, тому в його тоні вчувалося невдоволення.

— Я Утред Беббанбурзький! — проголосив я так, щоб чули всі присутні, й мої слова викликали осуд серед ченців. Одні кинулися хреститись, інші ж зиркали на мене з неприхованою ненавистю.

— Він супроводжує вас? — запитав Едред у Ґутреда.

— Він врятував мене, — відповів юнак, — і став моїм другом.

Едред перехрестився. Я не сподобався йому від самого початку, коли він сприйняв мене за богоявленого короля, однак тепер старий своєї неприязні навіть не приховував. Він ненавидів мене, бо мій рід мав би обороняти ліндісфаренський монастир, котрий нині лежав у руїнах, а сам абат мусив рятуватися втечею.

— Тебе прислав Ельфрік? — звернувся він до мене.

— Ельфрік — божевільний узурпатор і злодій, — промовив я з огидою. — Настане день, коли я з радістю розпорю його брехливе черево й відправлю душу до дерева Іґґдрасілль, де нею поласує Нідгьоґґ.

— Ти син лорда Утреда, — здогадався нарешті Едред. Оглянувши мої браслети, кольчугу, меч і молот на шиї, він додав: — Той малий, якого виховали дани.

— Я той малий, котрий убив Уббу Лотброксона на південному узбережжі, — відказав я смішкувато.

— Він мій друг, — втрутився Ґутред.

Абат Едред стрепенувся на такі слова, але таки кивнув легенько, виказуючи цим прийняття мене як Ґутредового компаньйона.

— У такому разі присягни вірно служити королю Ґутреду, — заявив він мені.

Я ступив на пів кроку назад. Присяга — це не іграшки. Присягнувши цьому королю, котрий досі був рабом, я сам втрачу свободу і стану Ґутредовим служником, зобов’язаним померти за нього, слухатися його і служити йому до скону. Це мене обурило. Помітивши моє спантеличення, Ґутред усміхнувся мені.

— Я звільню тебе, — шепнув він мені данською, і мені стало ясно, що, як і я, всю цю церемонію він сприймає за фарс.