Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 12)

Я поклав руки на пальці святого Кутберта і, відчувши перстень з рубіном, нишком смикнув його, щоб перевірити, чи не хитається він, бува, одначе той сидів міцно.

— Присягаюся служити тобі, — промовив я до трупа, — й вірно справляти свій обов’язок. — Спробував смикнути перстень ще раз, проте мертві пальці задубіли, й він не ворухнувся.

— Присягаєшся власним життям? — суворо спитав Едред.

Я сіпнув перстень ще раз, однак він уперто не зрушав з місця.

— Присягаюся власним життям, — сказав я високоповажно і ще ніколи в житті не давав присяги так легко, бо хіба може зобов’язувати присяга, дана мертвякові?

— І присягаєшся вірно служити королю Ґутреду?

— Присягаюсь, — промовив я.

— І бути ворогом його ворогам?

— Присягаюся.

— У такому разі поцілуй блаженного Кутберта, — наказав Едред.

Я нахилився до краю труни поцілувати складені руки.

— Ні! — заперечив абат. — В уста!

Я перемнувся на колінах, тоді нахилився і цмокнув мерця в сухі шорсткі губи.

— Славімо Господа, — прорік Едред.

Потому він змусив Ґутреда заприсягнутися на вірну службу Кутберту, і під пильним поглядом присутніх король-невільник пригнув коліна і поцілував труп. Заспівали ченці, а прихожанам дозволили подивитися на мощі Кутберта зблизька. Підійшовши до гроба, Гільда задрижала, впала навколішки й заридала, так що мені довелося силою підняти її і вивести.

Віллібільд вразився не менше, але його обличчя тільки просвітилося радістю. А от Ґізела не вклонилася праху святого. Подивилася з цікавістю, проте мені було ясно, що це для неї нічого не значить, — отже, вона від своєї віри не відступила. Піднявши очі від мертвяка, вона зиркнула на мене, всміхнулась, і мені здалося, що очі її сяють куди яскравіше, ніж рубін на пальці мертвого святого.

Так Ґутред опинився в Кайр-Ліґуаліді. Тоді я ще подумав — і досі так вважаю, — що все це маячня. Проте це була чарівна маячня: воїн із потойбіччя став васалом покійника, а на трон сів раб. Боги в той день, напевне, реготалися донесхочу.

 

Вже значно пізніше я збагнув, що роблю те, чого хотів від мене Альфред: допомагаю християнам. У ті роки точилося дві війни. Явна велася між саксами і данами, проте в той же час не вщухала битва між язичництвом і християнством.

Оскільки більшість данів були поганами, а саксів — християнами, дві війни могли здатись однією, проте в Нортумбрії, завдяки кмітливості абата Едреда, все перемішалось.

Едред мав на меті покласти край війні між кумбралендськими саксами і данами, для цього йому знадобився Ґутред. Хлопець був даном, тому тамтешні дани радо пішли за ним, а позаяк на престол його посадив саксонський абат, сакси підтримали його з не меншою охотою. Так об’єдналися два найбільших ворожих племені Кумбраленду, сакси і дани, тоді як брити, котрих досі чимало мешкало в тих краях, також були християнами, і їхні священники наказали їм підтримати вибір Едреда, що вони й зробили.

Називатися королем — одна річ, а от правити — зовсім інша, однак Едред зробив хитромудрий вибір, адже Ґутред був не просто хорошою людиною, а й сином Гардекнута, котрий називав себе королем Нортумбрії, що давало його синові право претендувати на престол, а жоден з кумбралендських танів не мав достатньо впливу, щоб оспорити його право.

Король був їм потрібен, бо занадто довго вони чубилися між собою і потерпали від набігів ірландських норманів і страт-клотських дикунів. Об’єднавши саксів з данами, Ґутред отримав сильне військо для опору ворогам. У ті дні лише один чоловік міг би кинути йому виклик. Його звали Ульф. Він був данським землевласником, котрому належали угіддя на південь від Кайр-Ліґуаліда, і більших статків, ніж у нього, не мав ніхто в усьому Кумбраленді. Однак він був уже старий, кволий і не мав синів, через що погодився присягнути на вірність Ґутредові.

Приклад Ульфа переконав інших данів прийняти Едредового ставленика, і так один по одному вони стали перед ним на коліна, а він привітав кожного на ім’я, підняв з долівки та обійняв.

— Мені б теж слід прийняти християнство, — сказав мені Ґутред на другий день після нашого приїзду.

— Нащо?

— Як прояв вдячності, я ж тобі казав. І чи не маєш ти називати мене мілордом?

— Так, мілорде.

— Це боляче?

— Називати вас мілордом, мілорде?

— Ні! — засміявся він. — Приймати християнство.

— А чого це має бути боляче?

— Не знаю. Хіба для хрещення тебе не прибивають до хреста?

— Авжеж ні, — пхикнув я. — Тебе просто скупають.

— Я й так купаюся, — відповів він і насупився. — А чого сакси не миються? Тебе це не стосується, бо ти купаєшся, але більшість саксів ходять немиті. Не те що дани. Чи їм до вподоби бути брудними?

— Бо купаючись можна застудитися.

— Маячня, — відказав він. — То це все? Мене просто скупають?

— Це називається хрещенням.

— І після того доведеться зректися інших богів?

— Цього від вас очікують.

— І мати тільки одну дружину?

— Тільки одну. В християн із цим дуже суворо.

Він замислився.

— Все одно мушу зробити це, — промовив зрештою. — Едредів бог дійсно має силу. Згадай того мерця! Це диво, що його тіло не згнило!

Едредові реліквії заворожували данів. І хоч більшість із них не розуміли, навіщо гурт монахів носить по всій Нортумбрії труп, голову колишнього короля й оздоблену коштовностями книгу, проте знали, що речі ті священні, й це їх вражало. Священні речі мають силу. Вони слугують дверима з нашого світу в потойбічний, і ще навіть до повернення Ґутреда в Кайр-Ліґуалід деякі з тамтешніх данів прийняли хрещення, аби й собі отримати трохи сили тих реліквій.

Щодо мене, то я не християнин. Щоправда, в наші дні говорити про це не заведено, бо єпископи й абати мають величезний вплив, тому легше вдавати, ніби віриш, аніж боротися з їхніми дурними забобонами.

Мене виховували як християнина, проте в десять років я потрапив до Раґнара, де побачив, що старі саксонські боги — такі ж, як і ті, яких шанують дани і всі нормани, і в поклонінні їм я завжди вбачав більше сенсу, ніж у розбиванні лоба перед богом, котрий прийшов до нас із настільки далеких земель, що я не знаю нікого, хто б колись там бував. Тор і Одін блукали серед наших гір, спали в наших долинах, кохали наших жінок і пили з наших водойм, і це все робить їх нашими сусідами. Ще одна річ, яка подобається мені в наших богах: вони не зациклені на нас. Серед них вирують власні чвари й інтриги, тому більшість часу їм не до нас — на відміну від християнського бога, котрий, схоже, не має іншого заняття, крім як вигадувати нам все нові й нові правила. Він ніби весь час тільки те й робить, що створює правила, заборони, заповіді, для виконання яких йому необхідна ціла армія ченців і попів у чорних рясах. Як на мене, це дуже суворий бог, хай попи й твердять, ніби він безмежно нас любить.

Не можу уявити собі більшої дурості, аніж вважати, буцім Тор, Одін або Гед мене люблять, хоч інколи я й сподіваюся на їхню прихильність.

Ґутред хотів мати на своєму боці силу святих реліквій, тому, на превелику радість Едреда, попросив охрестити його. Церемонію провели надворі біля церкви, де його занурили у велике барило річкової води, а монахи замахали руками в небеса і заявили, що їм любо бачити Господні діяння. Відтак Ґутреда замотали в рясу, й Едред коронував його ще раз: надів на мокре волосся вінчик з відрізаної голови короля Освальда, змастив чоло олією, дав меч та щит і наказав поцілувати ліндісфаренський молитовник і уста Кутбертового трупа, якого винесли на огляд натовпу. Ґутред виглядав так, ніби це все дійство йому до вподоби, що настільки зворушило абата Едреда, аж він узяв оздоблений гранатами хрест із рук небіжчика й повісив на шию новому королю. Хоч і ненадовго: хрест повернувся до покійника, як тільки Ґутреда вивели на руїни міста показати обдертому наброду.

Увечері влаштували бенкет. Наїдків було небагато: копчена риба, тушкована баранина й черствий хліб, зате елю — вдосталь. На ранок із хворою головою я пошкандибав на перший Ґутредів вітанґемот. Як дан, він не звик до того, що поради йому даватимуть усі його тани і старше духовенство, однак Едред наполіг на проведенні вітану, і Ґутред послухався.

Зібрання проводилося в церкві. Вночі пішов дощ, і крізь грубу дранку зі стелі всередину стікала вода, так що люди постійно совалися, намагаючись уникнути крапель. Стільців і лавок було недостатньо, тож ми сіли просто на підлозі, великим колом оточивши Едреда й Ґутреда, що возсідали біля відкритої домовини святого Кутберта. На раду зібралося сорок шість осіб. Одна половина складалася з духівництва, друга — з найбільших землевласників Кумбраленду, данів і саксів, однак порівняно з вессекським вітанґемотом ці збори не являли собою нічого особливого. Тут не було помітно великих багатств. Дехто з данів мав браслети, а кілька саксів — коштовні броші, проте все дійство нагадувало скоріше сільські збори, а не державну раду.

Та Едред зберігав величний вигляд. Почав він із новин про те, що діється в решті Нортумбрії. Він знав усе, бо з усіх усюд отримував повідомлення від церковників, котрі стверджували, що Іварр досі перебуває в долині річки Твід, де веде уривчасту, але кровопролитну війну з шотландським королем Аедом.

— К’яртан Жорстокий засів у своїй твердині й не збирається битися, — сказав абат. — Отже, слабкий Еґберт Еофервікський лишається без допомоги.