Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 13)
— А Ельфрік? — спитав я.
— Ельфрік Беббанбурзький присягнувся обороняти святого Кутберта, — відказав Едред, — тому не виступить проти нього.
Може, він і казав правду, та я не мав сумніву, що дядько попросить мою голову в обмін на недоторканість мертвяка. Більше я не казав нічого, тільки слухав Едредову пропозицію зібрати військо, перейти гори й захопити Еофервік. Його слова викликали нерозуміння присутніх, котрі почали перезиратись, однак Едрікова впевненість була настільки велика, що ніхто не насмілювався питати. Вони очікували наказу надати свої війська для боротьби з ірландськими вікінгами чи протистояння Йокейду Страт-Клотському, а натомість абат наказував їм покинути місто і виступити проти короля Еґберта.
Зрештою втрутився Ульф, найбагатший кумбралендський дан. Він був уже в літах, приблизно сорока років, і мав численні каліцтва та шрами, залишені частими міжусобицями, що вирували в Кумбраленді. Він міг би запросто привести Ґутреду чотири-п’ять десятків своїх вояків, і хоч за британськими мірками це зовсім небагато, для Кумбраленду це була велика сила. Старий хотів знати, нащо йому відправляти своїх людей аж за гори.
— У нас немає ворогів в Еофервіку, — заявив він, — проте купа недругів одразу кинуться на наші землі, щойно відбудемо.
Більшість данів згідливо загули. Та Едред прекрасно знав своїх слухачів.
— В Еофервіку є великі багатства, — проголосив він.
Із цим Ульф погодився, однак не відступився:
— Які саме?
— Срібло, золото, коштовності, — відповів Едред.
— А жінки? — кинув хтось із присутніх.
— Еофервік — лігво розпусти! — прогримів Едред. — Це пристанище гріха й розпусних жінок!
Дани загомоніли на згадку про розпусних жінок і більше не виступали проти походу на Еофервік. А щойно захопимо місто, в чому Едред не мав сумніву, вирушимо далі на північ, підсиливши свої ряди еофервікськими вояками.
— К’яртан Жорстокий не наважиться виступити проти нас, — прорік піп, — бо він боягуз. Він засяде у своїй фортеці, як павук у павутинні, а ми моритимемо його там, доки настане час для удару. А Ельфрік Беббанбурзький не битиметься з нами, бо він християнин.
— На того виродка не можна покладатися, — буркнув я, але мене ніхто не послухав.
— Ми здолаємо Іварра, — продовжив Едред, і я задумався, яким чином наша зграйка прорве його стіну щитів, однак абат був переконаний у нашій перемозі. — На нашому боці битимуться Господь і святий Кутберт. А коли вся Нортумбрія стане нашою і волею Господа постане Галіверфолькланд, ми спорудимо святому Кутберту усипальницю, котра буде новим дивом світу.
Це й було те, чого насправді хотів Едред, — гробниця. От чого зчинився весь цей безлад: щоб збудувати усипальницю для мертвого святого. Для того Едред і коронував Ґутреда, і хотів іти війною на Нортумбрію. А на другий день до нас прибуло восьмеро чорних вершників.
У нас було триста п’ятдесят чотири чоловіки військового віку, з яких менше двадцяти мали кольчуги і тільки сотня — сякі-такі шкіряні лати. Ті, в кого був обладунок, переважно мали шоломи та справжню зброю — мечі й списи, тоді як решта були озброєні сокирами, стругами, серпами й мотиками. Нашому збіговиську Едред дав гучну назву Військо Святого Праведника, та на місці святого я б повернувся на небо чекати, коли в мене з’явиться щось краще.
Третину нашої армії складали дани, решта були сакси й невелика групка бритів, озброєних довгими мисливськими луками, котрі можуть бути страшною зброєю. Їхній загін я назвав Гвардією Святого Праведника і наказав стерегти мощі святого Кутберта, котрі мали супроводжувати нас у поході. Щоправда, почати виправу одразу ми не могли, бо спершу мусили зібрати провізію для людей і корм для коней, яких у нас було лише вісімдесят сім.
Власне, тому ми радо привітали чорних вершників. Їх було восьмеро, приїхали вони на чорних і гнідих конях і мали ще чотирьох про запас. Четверо з них були в кольчугах, решта — у шкіряних латах, але всі мали чорні плащі й щити. В Кайр-Ліґуалід вони заїхали зі сходу, пройшовши вздовж римського муру, що тягнувся до дальнього берега річки, яку верхівці перейшли вбрід, бо старий міст зруйнували нормани.
Восьмеро вершників були не єдині, хто приєднався до нас. Щогодини в місто сходилися нові й нові люди, серед яких було чимало ченців, однак з гір спускалися й вояки, озброєні сокирами та киями. Мало хто з них мав обладунок або коней, проте вісімка чорних вершників прибула в повному спорядженні. Вони були данами і сказали Ґутредові, що приїхали з маєтку Герґіста, котрий володів землями в Геґостельдсі. Через похилий вік їхній володар не зміг прибути особисто, зате відрядив найкращих своїх вояків. Їхнього ватажка звали Текіль, і він справляв враження вправного воїна, бо мав чотири браслети, довгий меч і твердий, упевнений погляд. Зовні йому було близько тридцяти, як і всім його супутникам, крім одного, зовсім хлопчиська, котрий єдиний не мав жодного браслета.
— Для чого Герґіст відправив нам своїх вояків аж із Геґостельдсу? — спитав у Текіля Ґутред.
— Бо його володіння перебувають біля самого Дангольма, володарю, — відповів той, — а Герґіст прагне зруйнувати те осине гніздо.
— У такому разі ми вам раді, — промовив Ґутред, дозволивши вісімці стати перед собою навколішки й присягнути на вірність.
— Введи Текілевих вояків у королівську варту, — наказав він мені пізніше того дня.
Ми були в полі на південь від Кайр-Ліґуаліда, де проводили навчання королівських вартових. Я відібрав навмання тридцятьох молодиків, половина з яких були данами, половина — саксами, і вчив їх утворювати стіну щитів, у якій би поруч із кожним даном стояв сакс. Того дня я саме навчав їх битися, потайки молячи своїх богів, щоб їм ніколи не довелося цього робити, бо були вони геть нетямущі. Звісно, дани справлялися трохи краще, оскільки їх змалечку вчать орудувати мечем і щитом, однак жоден з них не міг добрати дисципліни бою в стіні щитів.
— Щити мають накладатись один на одного! — кричав я їм. — Інакше вам кінець. Чи ви хочете загинути? Хочете шпортатись у власних кишках? Зімкнути щити! Та не так, ти, дупоголовий! Правий край твого щита повинен перекривати лівий край його. Второпав? — повторивши те саме данською, я повернувся до Ґутреда: — Я не хочу, щоб Текілеві люди були у варті.
— Чому?
— Бо я їх не знаю.
— Цих ти також не знаєш, — показав він на свою варту.
— Зате чудово бачу, що всі вони бовдури, — відказав я, — і розумію, що краще б їхні матері не розтуляли ніг. Агов, Клапо, що це ти робиш? — крикнув я до молодого дана.
Його справжнього імені я не пам’ятав, проте всі називали його Клапою, себто незграбою. Це був кремезний селюк, що мав силу двох чоловіків, але далеко не найспритніший розум. Коли я підійшов до ряду, він глипнув на мене тупими очиськами.
— Клапо, що ти повинен робити?
— Не відходити від короля, пане, — спантеличено відказав він.
— Правильно! — сказав я, бо це був найперший і найважливіший урок, який я втокмачив у голови цим молодикам: вони — королівська варта, тому не можна відходити від короля ні на крок. Щоправда, від Клапи я сподівався почути зовсім не це. — У стіні щитів, бовдуре! — гаркнув я, гупаючи його в м’язисті груди. — Що ти повинен робити у стіні щитів?
Він замислився, та згадав:
— Тримати щита піднятим, пане.
— Правильно, — мовив я, підтягуючи його щит угору. — Не волочи його по землі! А ти чого шкіришся, Райпере?
Райпер був саксом, худющим, на противагу здорованеві Клапі, ще й хитрим, як тхір.
Це також було не справжнє його ім’я, а прізвисько, що означало «злодій», бо саме цим промислом він заробляв на життя, і якби в нас діяло правосуддя, його б уже давно таврували і відшмагали. Та попри все мені подобався його пронозуватий погляд: я розумів, що з нього вийде добрий убивця.
— Знаєш, хто ти, Райпере? — звернувся я до нього, штовхаючи щита просто йому в груди. — Ти дупоголовий. Клапо, як це — дупоголовий?
— Дурний, пане.
— Атож, дурний! Щити вгору! Вгору! — прикрикнув я. — Чи ви хочете, щоб вони з вас сміялися? — я показав на інших вояків, котрі тренувалися в долині. Були там і Текілеві люди, але вони сиділи в затінку, всім виглядом показуючи, що тренування їм не потрібне. Я повернувся до Ґутреда:
— Не можна брати в королівську варту всіх найкращих вояків.
— Чому?
— Бо коли всі розбіжаться, вас оточать і ви загинете. А це недобре.
— Так поліг мій батько в бою з Йокейдом, — зізнався він.
— Того й не можна ставити у вашу варту всіх найкращих, — сказав я. — Поставимо Текіля на один фланг, а на другий — Ульфових вояків.
Натхненний мрією про незчисленні багатства і розпусних жінок, Ульф тепер ратував за похід на Еофервік. В день, коли до нас приєдналися чорні вершники, його не було в Кайр-Ліґуаліді: разом зі своїми людьми він поїхав збирати провізію.
Я розбив вартових на дві групи й наказав битися — щоправда, спершу загорнувши мечі в ганчір’я, щоб не перерізали один одного.
Билися вони завзято, але безглуздо. Я прорвав обидві стіни щитів, не встигли вони й оком змигнути, та принаймні ці нездари навчилися битися. Втім, Іваррове військо однаково запросто розбило б їх. Коли всі вони зморились і як слід упріли, я дозволив їм відпочити. Відмітивши про себе, що дани посідали з іншими данами, а сакси — з саксами, я подумав, що це явище тимчасове і з часом вони навчаться довіряти одні одним. Могли вони вже навіть більш-менш спілкуватися, бо я також простежив, що в Нортумбрії мови данів та саксів почали потроху переплітатися. Данська й англійська подібні між собою, і якщо раніше сакс міг розібрати, що каже дан, коли той говорив достатньо гучно, зараз говірки злилися ще тісніше. Скажімо, говорячи про вміння управлятися з мечем, сакси з Ґутредової варти використовували слово