Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 15)
— Але ж він воїн, законодавець…
— Ніякий не воїн! — грубо урвав я Ґутреда. — Він не терпить війни! Мусить воювати, але ненавидить це. Для стіни щитів він занадто кволий. А от щодо законодавства — це правда. Закони він обожнює і вважає, що коли навигадує побільше їх, то зробить рай на землі.
— Але чому ж тоді всі кажуть, що він хороший? — спантеличено спитав Ґутред.
Я поглянув на орла, що ширяв у синій височині.
— Бо в Альфреда є одна риса, якої не відняти, — відповів я, намагаючись говорити якомога чесніше. — Він справедливий і добре ставиться до свого народу. Принаймні до більшості. Його слову можна довіряти.
— Це добре, — сказав Ґутред.
— Але разом з тим він побожний, бундючний і обережний покидьок, — додав я. — Ось хто.
— Тож я мушу бути справедливим, — промовив Ґутред. — Треба, щоб народ любив мене.
— Вас і так люблять, — відказав я. — Однак крім цього мусять ще й боятися.
— Для чого людям мене боятися? — не сподобалося йому це.
— Бо ви король.
— Я буду хорошим королем! — сказав він пристрасно.
І саме в ту мить на нас напали Текіль та його посіпаки.
Я мусив би здогадатись раніше, що восьмеро добре озброєних вояків не пхатимуться в глухомань, аби пристати до ватаги голодранців. До нас їх прислав зовсім не Герґільд з Геґостельдсу.
Розлючений приниженням сина, К’яртан Жорстокий відправив своїх людей вистежити воїна з потойбіччя, і їм знадобилося небагато часу, аби розвідати, що ми рухалися вздовж римського валу.
Дочекавшись, коли ми з Ґутредом відійдемо подалі від міста на дно долини, вони помчали на нас крутим берегом із мечами наголо.
Я спромігся дістати Подих Змія, але Текіль миттю вибив його в мене з руки, а двоє інших звалили мене у струмок. Я відбивався, проте не міг вивільнити робочу руку з клинком. Один чоловік притиснув коліном мені груди, інший тримав голову під водою. У горлянку мені затекла вода, і я відчув жах. В очах потемніло, захотілося кричати, але я не міг. Подих Змія забрали мені з руки, і я знепритомнів.
Отямився я на кам’яному острівці. Навколо нас із Ґутредом стояла вісімка вояків, наставивши на нас мечі. Широко усміхаючись, Текіль прибрав лезо від моєї горлянки і присів біля мене.
— Утреде Раґнарсон, — привітався він, — здається, ти нещодавно зустрічався зі Свеном Однооким. Він переказував тобі вітання. — Не дочекавшись відповіді, він усміхнувся. — Кажуть, у тебе в торбі є Скідбладнір. То може, на ньому ти попливеш від нас у Ніфльгейм?
Я не відповів. У горлі дерло, я досі викашлював воду. Хотілося дати їм відсіч, але на живіт мені наставили вістря меча.
Текіль відправив двох своїх вояків за кіньми, та навіть так наглядати за нами лишилось аж шестеро.
— Шкода, що не вдалося злапати твою хвойду, — промовив Текіль. — К’яртан її дуже хотів.
Я спробував зібрати всі свої сили, щоб піднятися, та нападник тиснув на меч. Засміявшись, Текіль нахилився до мене, розщібнув і витягнув з-під мене пояс. Почувши брязкіт монет у калитці, зашкірився.
— На нас чекає довга дорога, Утреде Раґнарсон, тому не можна допустити, щоб ти втік. Сітріку!
До нього підійшов хлопчисько — єдиний серед них, хто не мав браслетів. Вигляд він мав стривожений.
— Пане? — озвався він до Текіля.
— Кайдани! — наказав той, і зі шкіряної торби Сітрік дістав дві пари невільницьких оков.
— Його залиште тут, — сказав я, киваючи на Ґутреда.
— К’яртан бажає познайомитися з ним, — відповів Текіль, — хоч і не так сильно, як відновити вашу стару дружбу.
Усміхнувшись на власний жарт, чоловік вийняв з-за пояса кинджал. Той мав тонке лезо і був настільки гострий, аж краї здавалися зазубреними.
— К’яртан казав підрізати тобі жили на ногах, бо так ти нікуди не дременеш. Спершу я зроблю це, а тоді заберу в тебе око. Свен просив залишити одне, щоб було з чим погратися, проте казав, що можу виколоти і я, якщо так ти будеш слухнянішим. А я хочу, щоб ти слухався. То яке око краще виколоти, Утреде Раґнарсон: ліве чи праве?
Я знову нічого не сказав і не приховую, що не на жарт перелякався. Ще раз спробував вивільнитися, та він притискав мою правицю коліном, а інший чолов’яга тримав лівицю. Приставивши лезо мені під ліве око, Текіль знову всміхнувся.
— Попрощайся з оком, Утреде Раґнарсон, — промовив він.
Світило сонце, і його відблиск на лезі був такий яскравий, що аж сліпив мені ліве око. Той сліпучий блиск я бачу й сьогодні, через багато літ.
І досі чую крик.
Розділ третій
То був Клапин крик. Молодик пронизливо горлав, наче кабан на кастрації. Мені його галас був схожий скоріше на переляканий, ніж войовничий, і не дивно, бо хлопець іще ніколи в житті не бився. Женучи донизу схилом, він навіть не розумів, що кричить. З ним мчала решта Ґутредової варти, проте попереду всіх біг саме Клапа — втілення неприборканої сили. Хоч і забув зняти ганчірку зі свого меча, та був він настільки здоровий і дужий, що й загорнутий клинок у його руках був як добрий костур. З Текілем було всього п’ятеро людей, на яких берегом неслося аж тридцятеро. Відсахуючись від мене, нападник ненароком порізав мені щоку. Я спробував схопити його за руку, але він вправно вивернувся. У ту ж мить Клапа торохнув його по голові, й він звалився на землю. Побачивши, що Райпер готується перерізати йому горлянку, я крикнув:
— Залиште їх живими! Не вбивайте нікого!
Попри мій заклик, двоє Текілевих людей уже загинули. Одного проштрикнув щонайменше десяток клинків, він упав у потічок, забившись у конвульсіях, і вода почервоніла від його крові. Клапа покинув меч, звалив Текіля на кам’янистий берег і притиснув усією своєю нелюдською силою.
— Гарна робота, Клапо! — сказав я, плескаючи здорованя по плечу.
Він усміхнувся у відповідь і забрав у Текіля меч та ніж.
Райпер добив чоловіка, що борсався у воді. Одного з моїх хлопців поранили в ногу, проте решта не зазнали ушкоджень і стояли у воді, широко усміхаючись до мене, немов цуценята, що чекають похвали за першу зарвану лисицю.
— Добра робота, — похвалив я їх, і це була правда, бо в полон до нас потрапили Текіль і трійця його посіпак. Сітрік, наймолодший з них, досі стояв, тримаючи окови, які я сердито видер у нього з рук і торохнув його по голові. — Мені потрібні решта двоє, — сказав я Райперу.
— Які двоє, пане?
— Він відправив їх по коней, — пояснив я. — Знайдіть їх.
Відтак я ще раз огрів Сітріка по голові, бажаючи почути його крик, але він стерпів біль навіть попри кров, що цівкою текла зі скроні. Ґутред досі сидів на землі, ошелешено дивлячись на все це.
— Я загубив чоботи, — тільки й промовив він, наче це непокоїло його більше за те, що сталося допіру.
— Вони далі на березі, — сказав я.
— Мої чоботи?
— Вони залишились далі на березі, — повторив я і буцнув Текіля, забивши собі ногу більше, ніж йому ребра, сховані за кольчугою, але я страшенно сердився, бо повівся як останній дурень і тепер відчував приниження.
Начепивши свої клинки на пояс, я нахилився й забрав у Текіля його чотири браслети. Він мовчки подивився на мене. Либонь, знав, що на нього чекає, однак не показав цього. Відвівши полонених назад у місто, ми побачили, що інші двоє Текілевих вояків, які пішли по коней, почули гамір і дременули на схід. У нас пішло багацько часу, щоб осідлати своїх коней і поїхати за втікачами. Я лаяв себе, бо не хотів, щоб вони принесли К’яртану вість про мене. Були б утікачі розумніші, то перетнули б річку й чимдуж погнали б уздовж валу, однак вони, мабуть, розважили, що їхати через Кайр-Ліґуалід занадто небезпечно, тому рушили на південний схід. Крім того, їм було б доцільно покинути незадіяних коней, та через жадібність вони прихопили їх із собою, тому слід їхній було легко вистежити навіть на сухій землі. Двоє чоловіків у незнайомому краї, ще й відійшли задалеко на південь, дозволивши нам перекрити східні шляхи. До вечора на них полювало понад шість десятків наших людей, а вже на світанні ми знайшли їх у грабовому гайку.
На бій з нами вийшов старший. Він усвідомлював, що жити йому залишилось недовго, і мав намір вирушити в Одінів палац полеглих воїнів, а не у вічну мерзлоту Ніфльгейму, тому вискочив з-за дерев нам назустріч верхи на змореному коні, викликаючи нас на бій. Я вже був дав остроги Вітнеру, аж тут поперед мене вирвався Ґутред і, діставши меча з піхов, вигукнув:
— Він мій!
На тому його кінь стрілою помчав уперед — щоправда, це сталось тому, що Вітнер, розсерджений тим, що йому перекрили дорогу, вкусив суперника за огузок. Ґутред повівся як справжній король.
Хоч битися він не любив і бойового досвіду мав у рази менше від мене, зате розумів, що мусить убити чоловіка сам, інакше про нього говоритимуть: сховався за моїм мечем. І визнаю, що впорався він незле. Його кінь спіткнувся, проте це навіть зіграло йому на руку, адже так він збочив від противника, чий потужний удар пройшов повз нього; а сам Ґутред влучним ударом перебив чолов’язі руку, і йому лишилося тільки наздогнати того й зарубати на смерть.
Ґутреду не хотілося цього робити, та він знав, що мусить, аби згодом цей його вчинок перетворився на легенду. З часом з’явилися пісні про те, як Ґутред Нортумбрійський власноруч порішив шістьох лиходіїв у битві, хоча був там усього один противник, і то королю пощастило, що його кінь вчасно зашпортався. Одначе це добре для короля, бо без удачі йому не можна. Коли ми повернулися в Кайр-Ліґуалід, я віддав йому батьків шолом у винагороду за відвагу, і він лишився задоволений подарунком.