Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 14)

— Мені варто взяти шлюб із саксонкою, — сказав мені якось Ґутред.

Ми ішли край поля, на якому жінки мололи і змішували солому з вівсом, що ми збиралися взяти з собою в похід на корм коням.

— Нащо вам це? — спитав я.

— Показати, що Галіверфолькланд належить обом народам, — відказав він.

— Нортумбрія, — сердито поправив я його.

— Нортумбрія?

— Ця земля зветься Нортумбрія, а ніяк не Галіверфолькланд.

Він знизав плечима, немовби йому байдуже, як вона зветься.

— Однаково треба взяти собі за жінку саксонку, — мовив він. — Хотілося б гарненьку. Таку, як Гільда. От тільки вона вже занадто стара.

— Стара?

— Мені треба, щоб була не старша тринадцяти-чотирнадцяти — щоб могла народити багато дітей. — Він переступив через невисоку огорожу і крутим берегом попрямував до струмка, що тік на північ, до Гедена. — В Еофервіку є гарненькі саксонки?

— Але ж вам, мабуть, треба, щоб ваша жінка була ще й незаймана.

— Мабуть, так, — кивнув він.

— Таких там лишилось небагато, — сказав я.

— От якби не Гільда… — туманно промовив він.

— Про що ви?

— Не була б вона з тобою, — рішуче кинув він, — я віддав би Ґізелу за тебе.

— Ми з Гільдою дружимо, не більше, — відказав я і не збрехав.

Раніше ми з Гільдою любилися, проте відколи побачила мощі святого Кутберта, вона поринула в глибоку задуму. Я знав, що то дівчина відчула поклик свого бога, і спитав, чи не бажає вона знову вдягти черничу рясу, на що Гільда похитала головою і сказала, що поки не готова.

— Але Ґізелу, мабуть, краще видати за короля, — не слухаючи мене, провадив Ґутред. — Може, за Аеда Шотландського, щоб його вгамувати? Або навіть за Іваррового сина. Як гадаєш, вона гарна?

— Авжеж, гарна!

— Кобиляча морда! — бовкнув він і зареготався на старе прізвисько сестри. — В дитинстві ми ловили тут синявок, — додав Ґутред, тоді стягнув чоботи, поклав на березі, зайшов у воду і рушив проти течії.

Я брів за ним берегом, продираючись крізь чагарі попід вільхами. Навколо мене дзижчали мухи. Стояв теплий день.

— Бажаєте наловити синявок? — спитав я в нього, досі думаючи про Ґізелу.

— Хочу знайти острівець, — відповів він.

— Мабуть, він буде малий, — бовкнув я, бо потічок завширшки був не більший двох кроків і сягав хіба до литок.

— Для тринадцятирічного мене він був достатньо великий, — сказав він.

— Достатньо великий для чого? — перепитав я, прибив ґедзя й розмазав його по кольчузі.

Для важкої кольчуги було заспекотно, проте я знав, що до обладунку треба бути звиклим завжди, щоб він не обтяжував у бою, тому носив її щодня, доки вона не стала мені як друга шкіра. Коли знімав її, то почувався, ніби на ногах мені виросли крильця.

— Для мене й саксонки на ім’я Едіта, — усміхнувшись, мовив Ґутред. — Вона була моєю першою. Дуже мила дівчина була.

— І досі, мабуть, така.

Він похитав головою:

— Її буцнув бугай, і вона померла.

Так ми і йшли далі, доки за камінцями, порослими папоротями, Ґутред радісно не скрикнув, побачивши свій острівець, від вигляду якого мені одразу стало шкода сердешну Едіту. Це була всього лиш купа каміння, яке, певно, різало її кощаву спину ножами. Ґутред сів на землю й заходився кидати камінці у воду.

— В нас є надія на перемогу? — спитав він.

— Еофервік узяти нам до снаги, — відповів я, — але лише якщо там не буде Іварра.

— А якщо він прийде?

— Тоді нам кінець, мілорде.

Ґутред нахмурився.

— Можемо попросити в Іварра перемовини, — запропонував він.

— Так би вчинив Альфред.

— Чудово! — хлопець неабияк підбадьорився. — І я запропоную Ґізелу йому в невістки!

Ці слова я пустив повз вуха.

— Іварр не погодиться на переговори з вами. Він битиметься, бо він Лотброк. А перемовини йому потрібні лише щоб затягти час. Він вірить у меч, спис, щит, сокиру і смерть ворога. Тому з Іварром переговорів не вийде, з ним треба тільки битися, а для цього в нас немає вояків.

— Але якщо візьмемо Еофервік, — енергійно промовив Ґутред, — до нас приєднаються його мешканці. Наше військо зросте.

— По-вашому, це військо? — спитав я, хитаючи головою. — Під Іварровим проводом данські войовники, тому, коли вийдемо проти нього, мілорде, більшість наших людей перекинеться до нього.

Він приголомшено глипнув на мене наївними очима:

— Але ж вони присягнули мені на вірність!

— Це не завадить їм перекинутись до Іварра, — понуро проказав я.

— То що нам робити?

— Візьмемо Еофервік, розграбуємо його і повернемося сюди, — сказав я. — Іварр не піде за нами, Кумбраленд йому байдужий. А ви собі й далі правитимете цими землями, доки він про вас забуде.

— Едреду це не сподобається.

— А він чого хоче?

— Гробницю.

— То хай збудує її тут.

Ґутред похитав головою:

— Він хоче поставити її на східному узбережжі, бо більшість народу живе там.

Гадаю, Едред хотів побудувати усипальницю, до якої б тисячами протяглися прочани й засипали його церкву грішми. І хоч він міг збудувати її тут, у Кайр-Ліґуаліді, місто стояло в глушині, тому тисяч паломників очікувати тут намарно.

— Але ж король тут ви, тому й наказуєте також ви, а не Едред, — сказав я.

— Це правда, — понуро згодився він, кинув ще один камінець і повернувся до мене: — Що робить Альфреда хорошим королем?

— А хто каже, що він хороший?

— Всі. Отець Віллібальд твердить, що Альфред — найвидатніший король із часів Карла.

— Віллібальд говорить так, бо він бовдур дупоголовий.

— Ти не любиш Альфреда?

— Ненавиджу того мерзотника.