Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 16)

Я наказав Райперу вбити другого чоловіка, що молодик зробив з неабияким запалом. Та й це було зовсім не важко, адже другий виявився боягузом і захотів здатися. Він кинув меч, тремтячи став навколішки і прокричав, що здається, та я мав на нього інші плани.

— Вбити його! — наказав я Райперу, і той, по-вовчому посміхнувшись, зарубав неборака.

Ми забрали дванадцятьох коней, познімали з утікачів обладунок і зброю, а тіла залишили на поталу звірам, та спершу я наказав Клапі взяти меч і повідтинати їм голови. Парубок вибалушив на мене свої волячі очі:

— Повідтинати голови, пане?

— Так, відріж їх, Клапо, — повторив я. — А це тобі, — додав, простягаючи йому два Текілеві браслети.

Він прикипів до них поглядом, мовби зроду не бачив такого дива.

— Мені, пане?

— Ти врятував нас, Клапо.

— Але ж нас привів Райпер, — зізнався він. — Він сказав нам, що не можна відходити від короля. Ви пішли, то й ми рушили за ним.

Тож іншими двома браслетами я нагородив Райпера, після чого Клапа заходився рубати трупи. Так здоровань дізнався, як важко перерубати шию, а коли закінчив справу, ми повезли скривавлені голови назад до Кайр-Ліґуаліда. По поверненню в місто я наказав дістати зі струмка перші два тіла й також обезголовити.

Абат Едред хотів повісити решту чотирьох бранців, та я переконав його віддати Текіля мені бодай на ніч і наказав привести його в поруйновану стару будівлю, зведену ще римлянами. У високих стінах з обтесаного каменю було три великих вікна. Даху не було, підлогу вкривали крихітні чорно-білі плитки, котрі раніше складали візерунок, від якого нині не залишилось нічого. На найбільшому клаптику вцілілої плитки я розвів вогонь, що запалахкотів відсвітом на прадавніх стінах. Коли хмари розвіялися, крізь вікно в приміщення полилося світло блідого місяця. Текіля до мене привели Райпер і Клапа. Хлопці хотіли залишитися подивитися, що я з ним зроблю, але я відправив їх геть.

У Текіля забрали обладунок, тож він постав переді мною в самій брудній куртці. Обличчя побите, руки й ноги закуті в кайдани, які спершу призначались мені. Він сів у дальньому кутку, я — навпроти нього. Текіль мовчки подивився на мене. Він мав хороше лице сильної людини, і я подумав, що ми могли б подружитися, якби були заодно. Його ж мій пильний погляд, здається, потішив.

— Воїн із потойбіччя — то був ти, — промовив він урешті.

— Та невже?

— Я чув, що він був у шоломі з вовчою головою, і бачив такий на тобі. — знизав плечима чоловік. — Чи ти позичив у нього?

— Може, й позичив, — сказав я.

Він усміхнувся.

— Воїн із того світу до смерті налякав К’яртана з сином, але, гадаю, саме таким і був твій намір.

— Таким був намір мертвого воїна.

— А зараз ти обезголовив чотирьох моїх людей, щоб передати їхні голови К’яртанові, так?

— Так.

— Бо хочеш, щоб він боявся тебе ще дужче?

— Так, — підтвердив я.

— Проте голів має бути вісім, — продовжив він, — хіба ні?

— Так, — повторив я.

Скривившись, Текіль сперся на стіну й виглянув на хмари, що пропливали повз серпик місяця. Серед руїн міста завалували собаки, й він повернув голову на звук.

— К’яртан любить псів, — промовив він. — Тримає цілу зграю. Вони в нього дуже люті. Він ставить їх битися одне з одним і лишає найсильніших. Вони живуть у палаці, й він використовує їх для двох речей. — Він спинився й запитально поглянув на мене. — Це ж саме те, що ти хочеш почути? Хочеш, щоб я розповів тобі про Дангольм — його силу і слабкість, чисельність гарнізону і лазівки в укріпленнях?

— І це, і не тільки, — відповів я.

— Бо прагнеш помсти, хочеш покарати К’яртана за смерть ярла Раґнара?

— Ярл Раґнар виховав мене, я любив його як рідного батька, — сказав я.

— А його син?

— Заручник у Альфреда.

— Тож ти сповниш синівський обов’язок? — спитав він, а тоді знизав плечима, мовляв, відповідь і так очевидна. — Це буде складно, ще складніше — якщо натрапиш на К’яртанових псів. Для них він збудував палац. Вони живуть як королі, а під палацом тим К’яртан тримає свій скарб. У нього сила-силенна золота й срібла, яких він не чіпає. Але скарб той лежить закопаний під собаками.

— Хто стереже його? — спитав я.

— Це один з обов’язків собак, — відказав Текіль. — Інший — убивати його ворогів. Так він уб’є й тебе. Виколе очі, а тоді кине на розтерзання псам. Або повільно зніме шкіру. Я сам бачив, як він це робить.

— К’яртан Жорстокий, — промовив я.

— Це прізвисько він здобув не просто так.

— А ти чого йому служиш?

— Бо він щедрий, — сказав Текіль. — К’яртан любить лише чотири речі: собак, багатство, жінок і свого сина. З них мені до вподоби тільки дві, й він щедрий на обидві.

— А що з цього ти не любиш? — спитав я.

— Ненавиджу собацюр, — визнав він, — а син його боягуз.

— Свен? — здивувався я. — У дитинстві хоробрості йому не бракувало.

Текіль витяг ногу, скривившись, коли кайдан шкребнув його щиколотку.

— Втративши око, Одін здобув мудрість, — промовив він, — а Свен набрався страху. Йому не бракує сміливості битися зі слабшими, але виступати проти сильніших він не наважиться. А от його батько — не боягуз.

— Я запам’ятав К’яртана як мужнього чоловіка, — погодився я.

— Він мужній, жорстокий і нещадний, — сказав Текіль,— і тепер ти знаєш, що в нього є королівський палац, повний псюр, що розірвуть тебе на криваве шмаття. І це, Утреде Раґнарсон, усе, що я тобі скажу.

Я похитав головою:

— Ти скажеш більше.

Дивлячись, як я підкладаю колоду в вогонь, він промовив:

— Для чого мені казати тобі більше?

— Бо я можу дати саме те, що тобі потрібно, — відповів я.

— Моє життя?

— Вибір, як померти.

Зрозумівши, до чого я хилю, він кволо усміхнувся:

— Я чув, попи хочуть повісити мене?

— Так, — сказав я, — бо в них немає уяви. Але я їм не дозволю.

— І що ж ти зробиш? Віддаси мене шмаркачам, яких називаєш вояками, щоб вони повправлялися на мені?

— Це саме те, що я зроблю, якщо відмовишся говорити, — мовив я. — Їм треба тренуватися. А ще полегшу їм завдання: ти вийдеш без меча.

Без меча він нізащо не потрапить у палац померлих, тому це була велика погроза, яка розв’язала Текілю язика. Він розповів мені, що в Дангольмі у К’яртана три загони войовників — всього приблизно півтори сотні, — проте неподалік укріплення є й інші гарнізони, котрі в разі чого прийдуть на підмогу, тому за бажання К’яртан може зібрати чотириста добре підготованих вояків.

— І всі вони віддані йому, — додав Текіль.

— Бо він не жаліє для них срібла?

— Нам ніколи не бракує срібла і жінок. А чого ще треба воїну?

— Відправитися в Одінів палац, — сказав я, і Текіль кивнув, погодившись. — Звідки в нього невільники? — спитав я.

— Від торговців на кшталт того, що ти вбив. А деяких ми знаходимо самі.

— Їх усіх тримають у Дангольмі?