Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 18)
— Але якщо кинете їхніх співвітчизників на тортури, їм це не сподобається. Народ подумає, що ви прихильніші до саксів.
Ґутред стурбувався. Владою він завдячував Едреду, тому не втримав би її, коли б абат відвернувся від нього, проте не збереже він владу і втративши підтримку кумбралендських данів.
— Як би вчинив Альфред? — запитав він у мене.
— Він би молився, — відповів я, — а до молитви залучив би всіх своїх ченців з попами, але зрештою вчинив би так, як необхідно задля збереження престолу.
Ґутред здивовано подивився на мене.
— Він зробив би як вважає за необхідне, — повільно протягнув я.
Ґутред кивнув, насупився і подибав до Едреда.
— За день-два, — промовив він голосно, аби його всі чули, — ми висуваємося на схід і через гори понесемо мощі нашого блаженного святого в нову святу землю. Ми здолаємо ворогів, ким би вони не були, і збудуємо нове королівство.
Говорив він данською, але його слова тлумачили народу кілька англійських драгоманів.
— І можливим це стане, — прорік він з притиском, — бо моєму другові абату Едреду явилися вві сні Господь і святий Кутберт, тому через гори ми підемо з Божим благословенням і поміччю святого Кутберта і зведемо краще, святіше королівство, яке оберігатимуть християнські чари!
Едред насупився на слово «чари», але змовчав. Ґутредова прихильність до нової віри ще не встигла вкорінитись, але водночас він промовляв слова, які абат хотів від нього чути.
— І королівство наше буде засноване на справедливості! — провадив Ґутред. — У тому королівстві всі матимуть віру в Господа і короля, але шануватимуть різних богів.
Тепер уже його слухали всі.
Янберт та Іда зібралися були заперечити останні слова Ґутреда, але він продовжив:
— І я не хочу правити землею, на якій одним нав’язують звичаї інших, а звичаєм цих людей, — показав він на бранців, — є полягти в битві з мечем у руці, тому ми дамо їм це право. Хай зглянеться Господь на їхні душі.
Запала тиша. Ґутред повернувся до Едреда.
— Дехто вважає, що нам не під силу здолати данів у бою, — промовив він тихо до абата англійською. — Тож хай побачать, що це не так.
Едред напружився, але таки змусив себе кивнути.
— Як накажете, мілорде королю, — буркнув він.
Принесли ліщинові прути.
Усі дани знають правила бою на майданчику, позначеному обструганими ліщиновими прутами. З поєдинку живим вийде тільки один, тому якщо хтось вирішить утекти, його може вбити хто завгодно, адже так він стає ніким. Ґутред викликався порішити Текіля самотужки, але я розумів, що він пропонує це лише тому, що таке від нього очікується, а насправді не хоче виходити проти досвідченого воїна. Ну і я не мав настрою на пусті балачки.
— Я розберуся з усіма сам, — сказав я, і він не став сперечатися.
Сьогодні я старий. Такий старий, що часом втрачаю лік своїм літам, але припускаю, що відколи моя мати померла, народжуючи мене, спливло вже приблизно вісімдесят років. Небагато людей живуть так довго, а серед тих, кому доводилося битися в стіні щитів, більшість не проживає й половини мого віку. Я бачу, як люди навколо дивляться на мене, очікуючи моєї смерті, й не маю сумніву, що вже зовсім скоро справджу їхні сподівання. Коли я поруч, люди говорять тихіше, щоб не турбувати мене, і це несказанно дратує, бо чую я вже не так добре, як колись, та й бачу гірше. Цілу ніч я бігаю до вітру, кості мені ломить, старі рани болять, а кожного вечора, лягаючи в ліжко, я кладу біля себе Подих Змія й решту своїх клинків, щоб, коли по мене прийде смерть, я міг схопитися за руків’я котрогось із них. Лежачи в темряві й слухаючи шарудіння моря на піску та шелест вітру в соломі, я згадую, як це — бути молодим, високим, дужим і спритним. А ще — пихатим.
Таким був я, Утред, вбивця Убби. У році 878-му, коли Альфред здолав Ґутрума, а Ґутред сів на нортумбрійський трон, мені був усього двадцять один рік, та ім’я моє знали скрізь, де вміли гострити клинки. Бо я був воїном, мечоносцем і пишався цим. Текіль це знав. Він був майстерним вояком, пройшов безліч битв, але, ступаючи у квадрат, знав, що йому кінець.
Не скажу, що я не переживав. Народ бачив мене в битвах по всьому Британському острову й чудувався, що страх мені невідомий. Однак я знав страх. Усім нам відомо, що це таке. Він заповзає в душу, стискає нутрощі, забирає силу з м’язів, ослаблює кишки і змушує тебе стиснутись і заридати. Але треба струсити його з себе, дати волю майстерності, й тоді на поверхню вирине нестримна лють. Хоч скільки людей намагалися заробити славу вбивці Утреда, завдяки цій люті я живий і досі, хоча зараз уже надто старий для смерті в бою і потроху розчиняюся в небутті. «
У той день Текілю судилося загинути, і він вийшов проти мене зі своїми мечем і щитом. До того ж я повернув йому кольчугу, а щоб ніхто не казав, буцімто в мене є якась перевага над ним, сам бився без обладунку і щита. Мною керувала пиха, і ще я знав, що на мене дивиться Ґізела, тому подумки присвятив Текілеву смерть їй. На те, щоб розібратися з ним, у мене пішов короткий час навіть попри те, що я накульгував. Кульгати я почав, відколи при Етандуні дістав поранення списом у ногу, але це ніколи мене не сповільнювало. Текіль кинувся був на мене поспіхом, сподіваючись звалити на землю щитом, а тоді зарубати, але я вправно ухилився і закружляв довкола нього. В цьому запорука перемоги у бою на мечах: не припиняти руху, танцювати. У стіні щитів це неможливо, там лишається тільки махати мечем, рубати ворога і не опускати щита, але в квадраті з прутів рух означає життя. Там необхідно дражнити противника, вибивати з рівноваги. Текіль рухався повільно через кольчугу, а я був легким, хоча навіть і в обладунку вправності мені б не забракло і суперник би нізащо не зрівнявся зі мною в спритності. Він іще раз кинувся на мене, я знов ухилився, а тоді швидко прикінчив його, коли він повертався до мене. Подихом Змія я поцілив у шию понад коміром кольчуги, а що шолома на ньому не було, лезо протнуло хребет. Він повалився в куряву, і я швидко добив його, відправивши в палац полеглих воїнів, де одного дня зустрінуся з ним знову.
Натовп заплескав у долоні. Гадаю, присутні там сакси воліли б подивитися, як полонених палять, топлять або топчуть конями, та вони все одно оцінили мою вправність із мечем і обдарували оплесками. Ґізела широко всміхалася. Гільда не дивилася. Вона стояла позаду з отцем Віллібальдом, з яким багато часу проводила за розмовами. Я знав, що обговорюють вони питання християнської віри, але не втручався, бо мене це не обходило.
Наступні двоє бранців не на жарт перелякалися. Текіль був їхнім ватажком, а вести інших за собою здатен тільки найкращий воїн. Уздрівши в його швидкій загибелі власну смерть, жоден з них не дав мені справжнього бою, бо вони оборонялись, а не нападали. Другий мав досить майстерності, щоб відбивати мої удари один по одному, аж доки я не замахнувся високо, примусив його підняти щита, поставив підніжку, й він загинув під вигуки юрби.
Лишився Сітрік, хлопчисько. Монахи, котрі досі прагнули повісити данів, страшенно розпалились виглядом їхньої почесної загибелі й виштовхали малого на середину майданчика. Я побачив, що Сітрік не вміє правильно тримати меча, а щит для нього — непідйомний тягар. Я порішив би його не змигнувши й оком, для мене це було не складніше, ніж прибити муху. Прекрасно усвідомлюючи це, хлопчина заридав.
Мені були потрібні вісім голів. Я мав уже сім. Подивився на парубійка, але він, не в змозі витримати мій погляд, відвів очі й, побачивши криваві сліди на землі від відтягнутих убитих, звалився на коліна. Натовп заревів, ченці закликали вбити його. Натомість я чекав, що зробить Сітрік. І він таки приборкав страх. Зробивши зусилля над собою, хлопець припинив рюмсати, опанував дихання й зіп’явся на тремтячі ноги. Підняв щита, шморгнув носом і глянув мені у вічі. Я показав на його меч, і він слухняно підняв його, готуючись загинути, як належить чоловікові. Його чоло було вкрите саднами від моїх ударів кайданами.
— Як звали твою матір? — спитав я в нього.
Він вирячився на мене, неспроможний вимовити й слова, а монахи загукали прикінчити його.
— Як звали твою матір? — повторив я.
— Ельфледа, — пропищав він так тихо, що я заледве розчув.
Я насупився, закликаючи його сказати ще раз, і він повторив:
— Ельфледа.
— Ельфледа, пане, — поправив я.
— Її звали Ельфледа, пане, — промовив він.
— Вона була саксонкою?
— Так, пане.
— І дійсно намагалась отруїти твого батька?
Він затнувся, а тоді, збагнувши, що правда не зробить шкоди, проказав:
— Так, пане.
— Як?
Щоб мене було чутно за ревом натовпу, доводилося мало не кричати.
— Чорними ягодами, пане.
— Вовчими?
— Так, пане.
— Скільки тобі років?
— Не знаю, пане.
На мій погляд, йому було чотирнадцять.
— Батько тебе любить? — продовжив я допит.
Питання його спантеличило:
— Любить?
— К’яртан. Це ж він твій батько?
— Я майже не знаю його, пане, — відказав Сітрік, і, скоріш за все, це була правда, бо таких байстрюків у К’яртана в Дангольмі було, мабуть, безліч.
— А мати? — спитав я.
— Я любив її, пане, — слізно промовив Сітрік.
Я підступив до нього на крок, і рука, в якій він стискав меч, здригнулась, але він миттю опанував себе.