Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 20)

Вона засміялася:

— Ти в доброму гуморі.

— Так.

— Чому?

— Бо біля мене нема Альфреда, — мовив я і збагнув, що це правда.

— Альфред хороший, — дорікнула Гільда.

— Це правда, — відповів я. — Але чи хочеться тобі його компанії? Чи вариш ти для нього особливий ель? Чи запам’ятовуєш кумедні байки, щоб переповісти потім йому? Чи сидять його люди з ним біля вогнища, забавляючись загадками або співаючи з ним пісень? Він тільки й знає, що весь час турбуватися тим, чого хоче його бог, а навіть коли й зробиш для нього щось, цього завжди мало, бо його триклятий бог постійно хоче більшого.

На образу її бога Гільда, як завжди, стримано всміхнулася.

— Альфред чекає твого повернення, — сказала вона.

— Йому потрібен не я, а мій меч, — відрізав я.

— Ти повернешся до нього?

— Ні, — твердо відказав я і спробував зазирнути в майбутнє, щоб перевірити цю відповідь. Проте що готують для мене прялі, які тчуть людські долі, я не знав. Невідь-чому сподівався за допомогою цього наброду знищити К’яртана й захопити Беббанбурґ, і хоча здоровий глузд казав мені, що це неможливо, але хто б міг собі уявити, що звільненого мною раба визнають королем над собою сакси й дани?

— Ніколи не повернешся? — запитала Гільда, не повіривши мені.

— Ніколи, — сказав я, чуючи тихенький сміх пряль і боячись, що доля прив’язала мене до Альфреда. Це мені не подобалося, бо означало, що я не володар собі. Можливо, я також був омелою, тільки такою, що має обов’язок: здійснити кревну помсту.

Через гори ми їхали римськими дорогами. Просувалися страшенно повільно — аж п’ять днів, — бо через ченців, що несли на плечах труп святого, не могли йти швидше. Щовечора вони читали молитви, а щодня до нас долучалося дедалі більше людей, так що в останній день походу рівниною до Еофервіка нас крокувало майже п’ять сотень. Ульф, котрий тепер величав себе ярлом Ульфом, вів наше військо під своїм орлоголовим стягом. Він заприязнився з Ґутредом, і ми з ним стали головними радниками короля. Звісна річ, близьким до нього був і абат Едред, хоч той і не тямив нічого у військовій справі. Як і більшість церковників, він вважав, що перемогу нам дарує його бог, у чому й полягав увесь його внесок у планування походу. Ми ж з Ульфом, на противагу, мали багато що сказати, проте якщо коротко, суть зводилась до того, що з п’ятьма сотнями кепсько підготованих вояків нам не взяти Еофервіка, якщо Еґберт вирішить стати на його захист.

Одначе Еґберт впав у відчай. У священній книзі християн є одна байка про короля, який побачив на стіні напис. Цю небилицю я чув кілька разів, але подробиць не пригадую — пам’ятаю лише, що там ішлося про короля і слова на стіні, які не на жарт перелякали його. Здається, те послання залишив християнський бог, хоч у цьому я не впевнений. Звісно, зараз я можу щомиті послати за попом дружини (бо сьогодні дозволяю їй тримати вдома такого улюбленця) і розпитати докладніше в нього, але він буде валятися в мене у ногах, ниючи збільшити видачу риби, елю і дров для його родини, чого я робити не бажаю, тому до подробиць зараз байдуже. Одне слово, був собі король, який прочитав на стіні певні слова й налякався.

Ту казку я вперше почув від Віллібальда. Коли ми зайшли в місто, він розридався сльозами радості, а коли почув, що Еґберт не чинитиме опору, почав гукати, що король уздрів слова на стіні. Він знай це повторював, а я нічого не розумів, зате тепер знаю, про що казав піп: він мав на увазі, що, навіть не розпочавши битви, Еґберт уже розумів, що програє.

Еофервік очікував на повернення Іварра, і багато городян повтікали з міста, боячись помсти данів. Звісно, в Еґберта була його варта, більша частина якої, однак, накивала п’ятами, так що боронити короля залишилося всього двадцять вісім чоловік, жоден з яких не бажав гинути за володаря, якому на стіні явилося послання, а решта еофервікців не мали наміру перекривати браму і стерегти мур, тому Ґутредове військо ввійшло до міста без найменшого опору. Ба більше, нас там радо привітали. Певне, народ вирішив, що ми прибули боронити його від Іварра, а не забирати в Еґберта корону, та навіть довідавшись, що над ними тепер новий король, люди все одно були щасливі. Найбільше їх тішили мощі святого Кутберта. Едред встановив гроб святого в архієпископському соборі, відкрив кришку, і помолитися мертвякові потягнувся люд.

Архієпископа Вільфгера не було в місті, одначе нікуди не зник отець Гротверд, котрий не припиняв молоти свою маячню і миттю пристав до Едреда. Мабуть, також уздрів напис на стіні, хоча єдине, що бачив я, — це хрести, вирізьблені на дверях домівок. Ними позначали оселі, в яких живуть християни, хоча більшість уцілілих данів також намалювали їх, щоб захиститися від грабунку — а саме такого прагнули Ґутредові люди.

Едред обіцяв їм розпусних жінок і гори срібла, проте зненацька кинув усі свої сили на захист тамтешніх християн від Ґутредових данів. Невелика веремія таки зчинилась, але ненадовго. Містянам не забракло розуму ділитися грошима й елем задля порятунку від грабування, до того ж Ґутред знайшов у палаці цілу скриню срібла й роздав його своїм воякам, а в шинках було повно елю, тож якийсь час кумбралендці були задоволені.

— Що б зробив Альфред? — спитав мене Ґутред у перший вечір в Еофервіку.

Я вже почав звикати до цього питання, бо Ґутред чомусь утовкмачив собі, ніби Альфред — король, гідний наслідування. Цього разу питання стосувалось Еґберта, якого знайшли в покоях. Його витягли в залу, де він упав навколішки й присягнув Ґутредові на вірність. Дуже дивно було дивитись, як один король схиляє коліна перед іншим у прадавньому римському палаці, високі крокви якого коптив дим із жаровень. За Еґбертом зібралася його свита, котра також стала навколішки й поклялася вірно служити Ґутредові. Еґберт був старий, хворий і нещасний, а новий король Ґутред сяяв молодістю. Я відшукав Едредову кольчугу й віддав її Ґутредові, котрий одягнув її, бо вона надала йому величного вигляду. До скинутого правителя він поставився приязно, підняв його з колін, розцілував в обидві щоки й великодушно запросив сісти побіля себе.

— Убийте старого мерзотника, — сказав Ульф.

— Я схильний до милосердя, — високоповажно проказав Ґутред.

— Ви схильні до глупства, — буркнув Ульф.

Він був не в гуморі, бо в Еофервіку не знайшлося й дрібки від тих багатств, на які він сподівався. Щоправда, йому перепало двійко дівчат-близнючок, і це трохи вдовольнило його й утримало від зайвих нарікань.

Коли скінчилися всі церемонії й Едред прочитав довжелезну молитву, ми з Ґутредом пройшлися містом. Прагнучи показатися в новому обладунку або просто провітрити голову після курного палацу, він пив ель у кожній таверні, жартував зі своїми людьми англійською і данською, перецілував щонайменше п’ятдесят дівчат і аж тоді повів мене до муру. Якийсь час ми крокували в тиші, доки не дійшли до східного краю міста, і я зупинився подивитись на долину, де під серпом місяця сріблясто виблискувала річка.

— Тут поліг мій батько, — промовив я.

— З мечем у руках?

— Так.

— Це добре, — сказав він, забувши, що віднедавна став християнином. — Але для тебе це був скорботний день.

— Це був чудовий день, — відповів я. — Тоді я зустрів ярла Раґнара. Та й батька свого я ніколи особливо не любив.

— Не любив? — здивувався Ґутред. — Чому?

— Бо він був сердитий буркотун, — пояснив я. — Люди хотіли його прихильності, та замість неї отримували наганяй.

— Отже, ти весь у нього, — промовив він, і настала моя черга дивуватись.

— Я?

— Мій любий Утреде Буркотливий, — сказав він, — ти сама лють і загроза. Тож скажи мені, що зробити з Еґбертом?

— Аякже. Зробіть, як пропонує Ульф.

— Ульфу тільки б убивати, — мовив Ґутред, — бо так менше клопоту. А як би вчинив Альфред?

— Байдуже, як би вчинив він.

— Ні, не байдуже, — терпляче наполіг він. — Скажи.

В особі Ґутреда було щось, що постійно змушувало мене говорити йому правду чи бодай майже правду, тому, хоч мені й кортіло сказати, що Альфред витяг би старого короля на ринок і відрубав голову, я усвідомлював, що це не так. Після Етандуна Альфред зберіг життя своєму двоюрідному братові-зраднику, пощадив свого небожа Етельреда, хоча той мав більше право на престол, ніж сам Альфред. Тож я просто зітхнув:

— Він би дарував йому життя. Але Альфред — побожний дурень.

— Ні, не дурень, — заперечив Ґутред.

— Він боїться несхвалення свого бога, — сказав я.

— І дуже мудро, — зауважив він.

— Убийте Еґберта, мілорде, — промовив я пристрасно. — А як не зробите цього, він спробує повернути собі престол. На південь від міста в нього є угіддя, з яких він може призвати людей. Якщо помилуєте його, він поведе їх до Іварра, а тому на троні потрібен саме він. Еґберт — ворог!

— Він старий, хворий і наляканий, — терпляче промовив Ґутред.

— То позбавте його страждань, — закликав я. — Або я зроблю це за вас. Королів я ще не вбивав.

— А хотів би?

— Цього я вб’ю за вас, — сказав я. — Він дозволив саксам різати данів! Він не настільки жалюгідний, як ви вважаєте.

Ґутред несхвально зиркнув на мене:

— Я знаю тебе, Утреде. Ти любиш вихвалятися тим, що здолав Уббу біля моря і скинув Свейна Білокінного з коня, а тепер ще й хочеш зажити слави чоловіка, який відправив у могилу Еґберта Еофервікського.