Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 21)
— А ще вбив К’яртана Жорстокого, — додав я, — і зарізав Ельфріка, загарбника Беббанбурґа.
— Я радий, що ми з тобою не вороги, — промовив він з полегкістю, а тоді нахмурився: — Ель тут кислий.
— Бо його тут готують по-іншому, — сказав я. — А що каже абат Едред?
— Те саме, що й ви з Ульфом: вбити Еґберта.
— Ну хоч колись Едред каже діло.
— От тільки Альфред не вбивав би його, — твердо промовив він.
— Альфред — король Вессексу, — мовив я, — йому не загрожує Іварр, і він не має такого суперника, як Еґберт.
— Але він хороший король, — не відступався Ґутред.
Спересердя я буцнув стіну:
— Для чого дарувати Еґбертові життя? Щоб народ полюбив вас?
— Я хочу, щоб люди мене любили, — підтвердив він.
— А мали б боятися! — гаркнув я. — Ви — король! Ви маєте бути безжалісним, наганяти страх.
— Альфред наганяє страх на своїх підданих?
— Так, — сказав я і сам здивувався тому, що кажу правду.
— Бо він нещадний?
Я похитав головою:
— Люди бояться його несхвалення.
Цього я раніше не усвідомлював, проте в ту мить ясно збагнув. Альфред не був безжальний і мав схильність до милосердя, але його все одно боялися. Припускаю, це тому, що люди бачили: над ним панує дисципліна, так само як він — над ними. І дисципліна його — страх Господнього несхвалення. Цього уникнути він не міг. Не мав снаги стати таким, як хотів, та не полишав спроб досягнути мети. Щодо мене, я давно змирився з тим, що маю свої вади, а от Альфред собі того не пробачав.
— Я б хотів, аби піддані боялися мого несхвалення, — м’яко зізнався Ґутред.
— Тоді дайте мені вбити Еґберта, — сказав я, не бажаючи більше сперечатись, але Ґутред, натхненний Альфредовим милосердям, таки вирішив пощадити колишнього короля, і незабаром виявилося, що не помилився.
Він відправив старого в монастир на південь від річки, наказавши тамтешнім ченцям пильнувати, аби Еґберт не полишав його стін. Монахи виконали наказ, і вже менш як за рік Еґберт сконав сам від якоїсь болячки, що лишила від нього самі шкіру та кості. Поховали його у великій церкві в Еофервіку, хоча похорону я не бачив.
На той час у розпалі було літо, і я кожного дня боявся уздріти на півдні Іваррове військо. Однак замість того до нас тільки доходили чутки про велику битву між ним і шотландцями. Подібні чутки ходили завжди, і здебільшого це була брехня, тому я не зважав, а от Ґутред вирішив повірити й дозволив основній частині вояків повернутися в Кумбраленд збирати врожай. Через це обороняти Еофервік лишилося зовсім мало людей. Однак Ґутредова особиста варта зосталася, тому кожен ранок я змушував їх управлятися з мечами, списами й щитами, а вдень — лагодити міський мур, котрий у багатьох місцях сипався. Ґутреда за те, що відпустив більшу частину війська, я вважав йолопом, та він твердив, що без збіжжя народ голодуватиме, і був певен, що вояки повернуться. І вкотре виявився правим. Люди повернулися. З Кумбраленду їх привів Ульф, котрий захотів знати, куди військо рушить далі.
— Підемо на К’яртана, — сказав Ґутред.
— І Ельфріка, — докинув я.
— Аякже, — погодився Ґутред.
— У К’яртана велике багатство? — допитувався Ульф.
— Незліченні скарби, — відповів я, пригадуючи слова Текіля. Щоправда, про злючих псів, які стережуть золото і срібло, не сказав. — К’яртан казково багатий.
— Час гострити мечі, — мовив Ульф.
— А в Ельфріка добра ще більше, — додав я, хоч насправді й гадки не мав.
Однак я щиро вірив, що ми здатні захопити Беббанбурґ. Ще жодного разу його не брав ворог, та це не означало, що його неможливо взяти взагалі. Усе залежало від Іварра, бо як нам вдасться здолати його, Ґутред стане наймогутнішим правителем Нортумбрії, а оскільки він мій друг, я сподівався, що він допоможе мені не тільки вбити К’яртана і помстити смерть Раґнара Старшого, а й повернути мої землі та фортецю біля моря. Ось про що я мріяв того літа, вважаючи, що на мене чекає радісне майбутнє, якщо допоможу Ґутредові закріпити його владу. Однак я зовсім забув про підступність трьох пряль, які тчуть людські долі під світовим деревом.
Отець Віллібальд захотів повернутись у Вессекс, за що я не міг його винуватити. Він був західним саксом, і йому не подобалося в Нортумбрії. Пригадую, якось на вечерю нам подали варене коров’яче вим’я. Я кинувся наминати його з превеликим апетитом, приказуючи, що такої смакоти не їв ще з дитинства, а сердега Віллібальд не міг проковтнути й шматочка, сидячи з такою мармизою, ніби його зараз знудить, що неабияк потішило мене, і я назвав його південним слабаком. Сітрік, тепер мій слуга, приніс йому хліба з сиром, а ми з Гільдою охоче доїли порцію святого отця. Дівчина хоч і була також із півдня, але, на відміну від Віллібальда, харчами не перебирала. Саме того вечора, кривлячись над тарілкою, він і оголосив, що хоче повернутись до Альфреда.
Новин із Вессексу до нас доходило небагато, тому ми знали тільки те, що там панує мир. Після поразки Ґутрум, за мирною угодою, охрестився і взяв собі християнське ім’я Етельстан, що означає «благородний камінь». Альфред став його хрещеним батьком, і вісті з півдня казали, що Ґутрум — чи як його там тепер — дотримується миру. Сам Альфред був живий, і більше ми нічого не знали.
Ґутред вирішив відправити до Альфреда послів. Для поїздки на південь він обрав чотирьох данів і чотирьох саксів, розваживши, що такій групі буде безпечно і на данських, і на саксонських землях. Нести послання довірив Віллібальду, котрий записав його слова, завзято шкребучи пером по чистому пергаменту.
— З Божою поміччю взяв я собі королівство Нортумбрія… — почав Ґутред.
— Яке нині зветься Галіверфолькландом, — втрутився Едред.
Ввічливо кивнувши, мовляв, нехай Віллібальд сам вирішує, додавати ту фразу чи ні, Ґутред продовжив:
— І його ласкою я маю намір правити цією землею в мирі та справедливості…
— Не так швидко, мілорде, — промовив Віллібальд.
— І навчити їх правильно варити ель, — додав Ґутред.
— І навчити їх… — промимрив Віллібальд.
— Ні, ні, отче! Цього не пишіть! — засміявся Ґутред.
Бідний Віллібальд. Той лист був настільки довгим, що довелося здерти, вичинити й постригти ще одну овечу шкуру. Нескінченно довго йшлося там про святого Кутберта, про те, як він привів святу армію під стіни Еофервіка, де Ґутред планує збудувати йому гробницю. Згадувалося в листі й про ворогів, котрі можуть завадити тому задуму, проте правитель не розглядав їх як серйозну загрозу, ніби К’яртан та Іварр — лише дрібна перепона.
Просилося там про Альфредові молитви й запевнялося, що християнський народ Галіверфолькланду щоденно молиться за короля Вессексу.
— Треба надіслати Альфредові подарунок, — сказав Ґутред. — Що б йому сподобалося?
— Реліквія, — сердито буркнув я.
Ідея була добра, оскільки Альфред понад усе на світі любив святі реліквії, одначе в Еофервіку майже нічого не лишилося. В архієпископовій церкві було безліч скарбів, зокрема губка, з якої Христу перед смертю підносили вино, а також уздечка з Валаамової ослиці. Правда, хто такий Валаам, я не знаю, а що святого було в його ослиці — ще більша загадка для мене. У церкві зберігалася ціла купа подібних речей, проте архієпископ забрав їх усі з собою, й ніхто не знав, де тепер Вульфгер, хоч я припускав, що він пристав до Іварра. Гротверд заявив, що має насінину платана, про який згадується в молитовнику, та коли ми відчинили срібну скриньку, в якій зберігалося те зерня, не знайшли нічого, крім пилюки. Тоді я запропонував висмикнути два з трьох зубів святого Освальда. Спершу Едред обурився, та зрештою вирішив, що це слушна думка, й наказав принести кліщі. Скриню відчинили, і двоє ченців висмикнули два жовтих ікла з рота мертвого короля й поклали в прегарний срібний горщик, у якому Едред тримав копчених устриць.
Посланці висунулись у путь наприкінці серпня. Ґутред відвів Віллібальда вбік і передав йому останнє послання для Альфреда, в якому запевняв, що хоч він, Ґутред, і дан, зате християнської віри, і закликав у разі загрози Нортумбрії надати йому військо для оборони королівства Божого. Як на мене, то це було однаково що сцяти проти вітру, адже Вессекс мав удосталь власних ворогів, аби перейматися долею Нортумбрії.
Я також відвів Віллібальда вбік. Мені було шкода, що він іде, бо ж був він добрим чоловіком і подобався мені, але я бачив, що йому не терпиться знову побачити Вессекс.
— Зробіть для мене дещо, отче, — звернувся я до нього.
— Якщо зможу, — обачливо відказав він.
— Передайте королю мої вітання, — продовжив я.
Віллібалльду відлягло: він-бо очікував, що я попрошу про щось напрочуд складне. Власне, моє прохання таким і було, але це він побачить згодом.
— Я хочу, щоб ви відшукали ярла Раґнара, — сказав я.
Його очі округлилися.
— Заручника? — перепитав він.
— Знайдіть його й передайте послання від мене, — промовив я.
— Якщо зможу, — відповів він знову обачно.
Я схопив його за плечі, аби краще дійшло, і він скривився від сили моїх рук.
— Ви його знайдете, — проказав я погрозливо, — і передасте звістку від мене. Скажете, що я вирушаю на північ убити К’яртана. А ще — що його сестра жива. Передайте, що я докладу всіх зусиль, аби знайти й повернути її. Скажіть йому, що в цьому я присягаюся власним життям. І як тільки його звільнять, нехай мчить сюди.
Відтак я змусив його повторити все і присягнутися на розп’ятті, що він передасть мої слова Раґнарові. Віллібальд не дуже хотів давати таку присягу, та боявся мого гніву, тому схопився за хрест і урочисто пообіцяв.