Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 23)
Тільки-но вона міцно обійняла мене, як почулися крики. Стиснувши Ґізелу в руках, я прислухався. Кричали в таборі, й крізь гілля я бачив, як повз багаття в бік дороги біжать люди.
— Біда, — сказав я, схопив дівчину за руку й побіг до монастиря, де Клапа і вартові стояли з мечами наголо. Заштовхавши Ґізелу за браму, я дістав Подих Змія.
Однак це не була біда. Принаймні не для нас. Приваблені світлом з нашого табору, до нас прийшло троє тяжко зранених незнайомців, що принесли звістку. Вже за годину довкола монастирської церковки засвітились яскраві вогні, а монахи затягли хвалу Господу.
Звістка, яку принесли з півночі мандрівники, миттю облетіла табір, і до монастиря потяглися люди, аби переконатися, що це правда.
— Це диво Господнє! — заволав у натовп Гротверд.
Драбиною він здерся на дах монастиря. Було темно, але багато хто прийшов зі смолоскипами, у світлі яких Гротверд здавався велетнем. Він здійняв руки, закликаючи натовп до тиші. Коли всі вгамувалися, він обвів поглядом їхні підняті обличчя. З-за спини в нього лунав спів ченців, десь у темряві пугукала сова.
Зчепивши кулаки, він підніс руки, немов намагаючись торкнутися неба, і проголосив:
— Іварра подолано! Славімо Господа і святих його за поразку тирана Іварра Іварсона! Він втратив своє військо!
І народ Галіверфолькланду, котрий боявся виступати проти могутнього Іварра, заревів аж до хрипу, позаяк найбільшу перепону на шляху Ґутреда до влади в Нортумбрії було усунуто. Тепер він міг не лише називати себе королем, а й бути ним — королем Ґутредом.
Розділ четвертий
Нам розповіли про страшну, кровопролитну битву, від якої вся долина почервоніла, й Іварра Іварсона, наймогутнішого дана Нортумбрії, в ній розбило військо Аеда Шотландського.
Втрати з обох боків були значні. Більше ми довідалися на другий ранок, коли до нас пристало ще кілька вцілілих у тому побоїщі. Їхня група була малою, К’яртан її не помітив, і вони досі здригалися на згадку про бійню, через яку пройшли. Чоловіки розповіли нам, що Іварра заманили у видолинок по той бік річки, де, як він вважав, заховався Аед, однак це виявилося пасткою. На пагорбах з обох її боків виринула ціла армія шотландців і з криками понеслася на данську стіну щитів.
— Їх було кілька тисяч, — сказав один з новоприбулих, досі тремтячи.
Іваррова стіна щитів витримала навалу, та я легко уявив жорстокість тієї битви. Мій батько багато воював з шотландцями і розповідав, що вони справжні чортяки — божевільні, нестримні, гучні. Іваррові дани розказали нам, як утримали першу навалу, як мечами і списами рубали тих чортів, а ззаду, перелазячи через убитих, валили все нові й нові вояки з червоним від крові волоссям і гострими клинками. Іварр спробував вибратися з долини на узвишшя, а це означало, що він мусив прорубувати собі шлях крізь стіну плоті. У нього нічого не вийшло, бо на найкращих його вояків Аед кинув свою особисту варту. Загуркотіли щити, задзвеніли клинки, й один по одному полягли данські войовники. За словами втікачів, Іварр бився як лев, доки груди йому не протнув меч, а ногу — спис, і вартові витягли його із заслону. Він лаявся на вояків, вимагаючи, щоб вони дали йому загинути в бою сам на сам з ворогом, але ті лише забрали його й продовжили відбивати наступ. Тим часом стало поночіти.
Дальній край данської колони досі тримав оборону, і вцілілі, майже всі поранені, потягли свого ватажка на південь, до річки. Іваррів син Івар, шістнадцятирічний юнак, зібрав найменш поранених вояків і з ними прорвав оточення шотландців, проте, поки дани переходили річку в темряві, загинуло ще кількадесят чоловік. Одні потонули під вагою власних кольчуг, інших порубали на підході до води, одначе бодай шоста частина Іваррового війська перейшла річку вбрід і стала на південному березі, слухаючи крики поранених і шалений рев шотландців. На світанку утворили стіну щитів, очікуючи, що противник перейде річку добити їх, та Аедові люди були майже такі ж побиті та стомлені, як і дани.
— Ми вбили кількасот їхніх, — отупіло промовив чоловік, і пізніше ми довідалися, що це правда і що Аед посунув назад на північ зализувати рани.
Ярл Іварр вижив. Поранення були тяжкі, але він не помер. Подейкували, що, остерігаючись нападу К’яртана, він сховався серед пагорбів, тому Ґутред відрядив на його пошуки сотню вершників, котрі розвідали, що на півночі вирискують К’яртанові загони.
Розуміючи, що його однаково знайдуть, Іварр вирішив, що краще вже бути заручником Ґутреда, ніж полоненим у К’яртана, і здався Ульфовому загону, що надвечір привіз до нас у табір пораненого ярла. Верхи їхати він не міг, тому його несли на щиті. Супроводжували його син Івар і три десятки інших уцілілих, багато з яких були поранені так само важко, як і їхній ватажок. Дізнавшись, що мусить присягнути чоловікові, який захопив нортумбрійський престол, Іварр наполіг зробити це стоячи і пішов до Ґутреда. Не знаю, звідки в нього взялися сили на те, бо біль його був явно нестерпний, та він змусив себе прошкутильгати до нового правителя, хоч і кожні кілька кроків зупинявся перепочити, обпершись на списа. Я чітко бачив його біль, а ще — неосяжну гордість, яка не давала йому погодитися піднести себе до Ґутреда.
Він дибав до нас, кривлячись із кожним кроком, та не втрачав сердитого, непокірного погляду. Раніше ми з ним не зустрічалися, бо зростав він в Ірландії, однак виглядав достоту як батько: так само схожий на скелет, як Івар Безкостий, таке саме череповидне лице із запалими очима, таке саме зібране у хвіст біляве волосся, така сама понура загрозливість. Він мав таку ж силу.
Ґутред чекав перед входом у монастир; його варта утворила коридор, яким мав пройти Іварр. Обабіч від Ґутреда стояли його командири, а також абат Едред, отець Гротверд і решта церковників. За кілька кроків до короля Іварр спинився, обперся на списа й окинув нас усіх зневажливим поглядом. Певне, сприйняв мене за короля, бо обладунок мій був куди кращим від Ґутредового.
— Це ти той хлопчисько, що зве себе королем? — гаркнув дан.
— Я той хлопчисько, що вбив Уббу Лотброксона, — відповів я.
Убба був Іваррові дядьком, тому від моїх слів данський ватажок здивовано підняв голову, і я побачив у його очах дивне зелене мерехтіння. Це були зміїні очі в очницях черепа. Іварр був весь зранений, втратив свою владу, але в ту мить не прагнув нічого іншого, тільки вбити мене.
— Як тебе звуть? — прогарчав він до мене.
— Тобі відоме моє ім’я, — зневажливо кинув я, бо ж молодим воїном керує не що інше як пиха.
Ґутред стиснув мені руку, щоб погамувати, і виступив наперед сам.
— Володарю Іварре, — промовив він, — мені шкода бачити твої рани.
Іварр тільки пхикнув на таке:
— Ти мусив би радіти цьому, а шкодувати — що я не мертвий. Ти Ґутред?
— Я оплакую твої рани, володарю, — повторив Ґутред, — і людей, яких ти втратив, але водночас радію кількості вбитих тобою ворогів. Ми в боргу перед тобою. — Він повернувся на своє місце й подивився за спину Іваррові, де при дорозі стояло наше військо. — Ми в боргу перед Іварром Іварсоном! — прокричав Ґутред. — Він прибрав загрозу з нашого північного кордону! Король Аед поплентався додому оплакувати вбитих і втішати шотландських вдів!
Ясна річ, заледве волочив ноги тут Іварр, тоді як Аед вийшов з битви переможцем, однак Ґутредові слова викликали схвалення, що неабияк спантеличило Іварра. Він очікував, що Ґутред його вб’є, а не виставлятиме героєм.
— Вбийте покидька, — шепнув я Ґутреду.
Він приголомшено глипнув на мене, мовби й на мить не задумувався про подібне.
— Для чого? — спитав у мене.
— Просто вбийте його чимскоріше, — натиснув я. — А з ним порішіть його сина-байстрюка.
— Тобі аби тільки вбивати, — пожартував Ґутред, і я спіймав погляд Іварра, котрий пильно стежив за нами, безсумнівно, розуміючи, що я кажу. — Тобі тут щиро раді, володарю Іварре, — відвернувшись від мене, звернувся Ґутред до Іварра. — Нортумбрії потрібні хороші воїни, а тобі, пане, потрібен відпочинок.
Дивлячись в Іваррові гадючі очі, я побачив у них подив, а ще — що він також вважає Ґутреда дурнем. Проте водночас у ту мить я зрозумів, що доля прихильна до Ґутреда.
Ми зосталися в Онріпумі, хоч і не планували цього, але Ґутред наполіг зачекати, доки загояться Іваррові рани. Ярла гляділи ченці, й Ґутред охоче чекав на нього, даючи йому вдосталь їжі та елю. Більшість Іваррових людей також були поранені, й Гільда мила і перев’язувала їхні рани чистими ганчірками.
— Їм треба їжа, — сказала вона мені, але провізії в нас дедалі меншало, і кожного дня доводилося відряджати фуражирів усе далі на пошуки збіжжя й худоби.