Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 25)

— Може, нам дійсно варто поїхати звідси, — промовив я гірко.

— Куди?

— Куди завгодно.

Гільда усміхнулася:

— Назад у Вессекс?

— Ні!

— То куди?

Нікуди. Я покинув Вессекс і не мав наміру повертатись — хіба що забрати свій скарб, але це буде можливо, лише коли я знайду інший безпечний сховок для нього. Я перебував у руках долі, й вона наслала мені ворогів. По всіх усюдах.

 

Перейшовши Війр на захід від Дангольма, ми рушили до місця, яке тутешній люд називає Кункасестер. Лежить воно навскіс від римської дороги за п’ять миль на північ від Дангольма. В Кункасестері римляни збудували форт, стіни якого збереглися донині, щоправда, зараз вони нагадують радше горбики серед зеленого поля. Ґутред заявив, що військо мусить залишатися неподалік зруйнованого форту, але я наполіг, що треба прямувати на південь, до самого Дангольма. Через це між нами спалахнула перша суперечка, бо Ґутред не бажав змінювати думку.

— Мілорде, який сенс тримати військо аж за дві години ходу до ворожого укріплення? — спитав я.

— Едред каже, що ми маємо зупинитися тут.

— Абат Едред? Він тямить у штурмі фортець?

— Йому наснився сон, — відказав Ґутред.

— Сон?

— Святий Кутберт хоче, щоб його гробниця була тут, — пояснив він. — На цьому місці, — показав на крихітний пагорок, на якому навколо гроба святого молилися ченці.

Я не бачив у цьому ані найменшого сенсу. Те місце було нічим не примітне, окрім того, що там стояли руїни форту. Пагорби, поля, кілька угідь, річечка — словом, досить приємна місцина, але я не міг добрати, що робить її підхожим місцем для гробниці святого.

— Мілорде, перед нами стоїть завдання взяти Дангольм, — сказав я. — Будівництвом церкви ми цього не досягнемо.

— Але Едредові сни завжди справджуються, — переконано промовив Ґутред. — А святий Кутберт ще жодного разу мене не підвів.

Ту суперечку я програв. Навіть Іварр став на мій бік, переконуючи Ґутреда, що військо слід розмістити ближче до Дангольма, однак абат Едред почув у сні, що нам конче необхідно стати в Кункансестері, і не встигли ми як слід розвернутися — монахи взялися споруджувати церкву. Вирівняли верх пагорба, звалили дерева, а Едред кілками позначив, де повинні стояти стіни.

Фундамент храму він хотів побудувати з каміння, а для цього нам треба було знайти каменоломню чи бодай стару римську споруду, яку можна розібрати, та й мала вона бути великою, оскільки церква мусила перевищувати розмірами палаци багатьох королів.

На другий день того кінця літа попід високими кудлатими хмарами ми рушили на південь — до Дангольма. Їхали подражнити К’яртана, перевірити міцність його твердині. У дорогу вирушило півтори сотні чоловік. Іварр із сином їхали обабіч від Ґутреда, ми з Ульфом — позаду, духівники зосталися в Кункасестері. Ми були дани й сакси, мечоносці, списники, що виступили під новим знаменом Ґутреда, яке зображало святого Кутберта з однією рукою піднятою в благословенні й інкрустованим ліндісфаренським молитовником у другій. Цей стяг зовсім не надихав, принаймні мене, і я шкодував, що не додумався попрохати Гільду виготовити мені власний — з вовчою головою, символом Беббанбурґа. Ярл Ульф мав стяг з орлиною головою, Ґутред — свій, а Іварр їхав під своїм драним прапором з двома воронами, який дивом зберіг після поразки від шотландців. Я ж не мав власного штандарта.

Коли на обрії показався Дангольм, ярл Ульф вилаявся, бо побачив міцне укріплення на високій скелі, оперезаній рікою Війр. Скеля була не повністю прямовисна і мала хоч і круті, та все ж схили, порослі грабами та яворами. На її розчищеній вершині нам відкрився міцний оборонний частокіл, за яким містилися кілька великих палаців. На вході у форт стояла висока сторожка з валом, над якою віявся трикутний стяг із зображенням дракара — нагадування про те, що колись К’яртан був корабельним командиром. Під прапором стояли озброєні списами вартові, на частоколі в кілька рядів висіли щити.

Ульф мовчки задивився на укріплення. Ґутред з Іварром зупинились біля нього. Ми всі мовчали, бо казати було нічого. Фортеця виглядала неприступною — найгірший з варіантів. До її брами, попри пні й валуни, вела стежина, крута і вузька, для оборони якої треба було зовсім небагато людей. Ми могли б спробувати кинути всі сили на ту стежку, але подекуди вона була настільки вузька, що два десятки вартових з легкістю могли стримати ціле військо і на голови нам би сипались каміння й списи. Явно повіривши, що взяти Дангольм неможливо, Ґутред звернув до мене мовчазний питальний погляд.

— Сітріку! — гукнув я, і хлопець підбіг до мене. — Той частокіл, він оточує всю вершину?

— Так, пане, — відказав він, а тоді, повагавшись, додав: — Проте…

— Проте що?

— Проте з південного краю є стрімчак, не захищений частоколом. Туди скидають лайно.

— Стрімчак? — спитав я, і рукою він показав, що скеля там прямовисна. — На нього можна вилізти?

— Ні, пане.

— А що в них з водою? — продовжив я допит. — Колодязь є?

— Два, пане, але обидва за межами форту. Один — на заході. Ним користуються рідко. Інший — на сході, у густому гаю на схилі.

— І він за межами форту?

— Так, пане, за межами. Щоправда, за власним частоколом.

У винагороду я кинув хлопцеві монету, хоча відповідь мене зовсім не обнадіяла. Я ж вважав, що, коли К’яртанові люди беруть воду з річки, можна буде загородити їм дорогу лучниками.

Однак лучники не здатні стріляти наосліп через густий ліс і частокіл навколо колодязя.

— То що робитимемо? — спитав у мене Ґутред, і мені закортіло спитати, чому він не порадився про це зі своїми попами, котрі наполягли розбити табір так далеко звідсіля. Та я спромігся на стриману відповідь: — Висуньте йому умови, мілорде, а як не прийме — візьміть облогою.

— Але ж вони вже завезли збіжжя в укріплення, — зауважив Ґутред.

— Значить, нам знадобиться рік, — відрізав я. — Відгородимо перешийок стіною. Замкнемо його в пастці. Нехай побачить, що ми нікуди не підемо і на нього чекає голодна смерть. До того ж, збудувавши стіну, — продовжив я, пом’якшуючись на таку слушну думку, — можна обійтися без армії, адже для її охорони вистачить і шести десятків вартових.

— Шести десятків? — недовірливо перепитав Ґутред.

— Вони стерегтимуть стіну тут, — сказав я.

Клапоть землі з горою, на якій стояв Дангольм, формою нагадував грушу, вужча частина якої утворювала перешийок, з котрого ми спостерігали за високим валом навколо фортеці. Оббігаючи велетенський виступ праворуч і виринаючи ліворуч від нас, текла річка, і саме в цьому місці відстань між її берегами складала менше трьох сотень кроків. На очищення цієї місцевості від дерев піде тиждень, ще один — викопати рів і поставити частокіл, а на третій укріпимо стіну, аби на її оборону вистачило всього шістдесят вартових.

Перешийок був не рівний, а кам’янистою горбакою, тому огорожу доведеться будувати через неї. Шістдесяти чоловік не вистачило б для оборони загорожі в триста кроків, та більша частина перешийку була непрохідна через круті стрімчаки, атаку біля яких провести неможливо, тому нашим вартовим доведеться стерегти стіну лише в трьох-чотирьох місцях.

— Шість десятків. — Весь цей час Іварр мовчав, тому ці слова прозвучали як лайка. — Знадобиться більше. На ніч вартових треба змінювати, до того ж хтось муситиме тягати воду, пасти худобу й патрулювати берег. Може, шістдесят чоловік і здатні боронити стіну, але для їх підтримки знадобиться ще дві сотні.

На цих словах він презирливо зиркнув на мене. Він казав правду. Якщо при Дангольмі залишиться дві-три сотні душ, це означатиме, що в нас буде на дві-три сотні душ менше для оборони Еофервіка, патрулювання кордону і вирощування збіжжя.

— Але ж завдяки стіні ми зможемо взяти Дангольм, — втрутився Ґутред.

— Це правда, — неохоче погодився Іварр.

— Отже, мені потрібні ще люди, — сказав Ґутред.

Я повів Вітнера на схід перевірити, де можна поставити частокіл. Біля дангольмської брами за нами спостерігала варта.

— Може, на все в нас піде і не рік, — гукнув я до Ґутреда. — Подивіться сюди.

Він погнав коня до мене, і я подумав, що ще ніколи не бачив його настільки пригніченим. До цього часу все давалося йому легко: трон, Еофервік, Іваррова вірність, — але Дангольм являв собою неприступну твердиню, яка позбавила його всього завзяття.

— Що ти хочеш показати? — спитав він, не розуміючи, нащо я відвів його аж так далеко.

Озирнувшись, аби переконатися, що Іварр із сином нас не чують, я показав у бік річки, роблячи вигляд, ніби ми обговорюємо нагальні справи.

— Ми можемо взяти Дангольм, — шепнув я Ґутреду, — але це буде без толку, якщо ви віддасте його Іваррові.

Він здивовано зиркнув на мене, а тоді хитро зблиснув очима, і я зрозумів, що так він готується запевнити мене, що ніколи не обіцяв місто Іваррові.

— Іварр слабкий, — повів я далі, — тому лишатиметься вам другом, доки не посильнішає. Зміцнивши його, ви здобудете ворога.

— Але яка мені користь зі слабкого друга? — спитався він.

— В усякому разі її більше, ніж із сильного ворога, мілорде.

— Іварр не претендує на престол, — сказав Ґутред. — То для чого йому ставати моїм ворогом?

— Бо він хоче керувати королем, наче цуциком на повідці, — відповів я. — Чи ви цього захотіли? Бути його псом?

Він звів погляд на високу браму.

— Комусь доведеться управляти Дангольмом, — кинув він.