Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 27)

— Чаклуна? — спантеличився Іварр.

— Аед боїться древніх чарів, — пояснив К’яртан. — Він нізащо не виступить проти того, хто здатен ними забирати голови.

Не відповівши, Іварр повернувся до мене, тим самим виказавши К’яртанові, що воїн із потойбіччя — це я. Зрозумівши, що зіткнувся не з чарами, а зі старим ворогом, К’яртан заспокоївся, і я побачив на його обличчі полегшення. Ні з того ні з сього він зневажливо гигикнув, та на мене не поглянув. Замість того звернувся до Ґутреда:

— А ти хто такий?

— Твій король, — відповів Ґутред.

К’яртан знову засміявся. Нарешті він заспокоївся і мав упевненість, що ніяка нечиста сила йому не загрожує.

— Ти в Дангольмі, щеня, і тут над нами немає королів, — прогарчав він.

— Та все ж я тут, — мовив Ґутред, не зважаючи на образу, — і залишатимусь під муром, допоки дангольмське сонце не випалить твоїх кісток.

Це потішило К’яртана.

— Гадаєш, що можеш узяти мене на замору? Думаєш, я вмру з голоду, бо ти тут стоятимеш? Послухай мене, малий. У річці повно риби, а в небі — птахів, тому Дангольму голод не страшний. Можеш стирчати тут аж до кінця світу, та я однаково буду ситіший за тебе. Ярле Іварре, чому не сказав йому про це?

У відповідь Іварр тільки стенув плечима, неначе Ґутредова амбітність його не обходить.

— То як, малий, — повів далі К’яртан, закинувши сокиру на плече, аби показати, що не збирається використовувати її, — що маєш запропонувати мені?

— Можеш відвести своїх вояків до Джуруума, — сказав Ґутред. — Ми надамо вам кораблі, й ви попливете геть. Твої слуги можуть поїхати з тобою, крім тих, хто бажає зостатися в Нортумбрії.

— Ти ба, щеня вирішило побавитись у короля, — пхикнув К’яртан. Перевівши погляд на Іварра, додав: — І ти з ним заодно?

— Я його союзник, — із байдужістю в голосі проказав Іварр.

К’яртан повернувся назад до Ґутреда:

— Малий, мені тут добре й без тебе. Я люблю Дангольм і не прошу нічого, крім спокою. Мені не треба твої престол і землі, хіба що жінку твою я б забрав — це, звісно, якщо вона в тебе є і не дуже бридка. Тому пропоную угоду. Ти лишаєш мене в спокої, а я забуваю про твоє існування.

— Ти порушуєш мій мир, — сказав Ґутред.

— Срати я хотів на твій мир, якщо не облишиш мене, — проревів К’яртан із притиском, від якого Ґутред аж стрепенувся.

— Отже, ти не приймаєш моєї пропозиції? — спитав Ґутред.

Він програв у цій перепалці й чудово це розумів. К’яртан скрушно похитав головою, наче справи значно гірші, ніж він очікував.

— І це, по-твоєму, король? — спитав він в Іварра. — Якщо тобі треба короля, пошукай справжнього чоловіка.

— Я чув, що цьому королю не забракло мужності обісцяти твого сина, — вперше озвався я. — А ще мені казали, що Свен поповз від нього на колінах весь у сльозах. К’яртане, ти виростив боягуза.

К’яртан наставив сокиру на мене.

— У нас із тобою незавершена справа, — проказав він. — І хоча нині не той день, щоб змушувати тебе верещати, як баба, але він ще прийде.

Плюнувши в мій бік, він розвернув свого коня і, не кинувши й слова, поскакав назад до високої брами. За ним поїхали його вартові. Ґутред проводжав їх поглядом. Я повернувся до Іварра, котрий навмисне виказав мене, і здогадався, що хтось розповів йому про обіцянку віддати Дангольм мені, якщо фортеця впаде, тому він вирішив зробити все, аби вона вистояла. Зиркнувши на мене, він шепнув щось своєму синові, обидва зареготалися.

— За два дні розпочнеш будівництво стіни, — звернувся до мене Ґутред. — Для цього я виділю тобі дві сотні чоловік.

— Чом би не почати завтра? — спитався я.

— Бо завтра ми вирушаємо в Джуруум — ось чому. Їдемо на полювання!

Я знизав плечима. У королів свої примхи, і цьому заманулося пополювати. Ми повернулися в Кункасестер, де побачили, що ченці Янберт та Іда встигли повернутися з пошуків уцілілих Іваррових вояків.

— Знайшли когось? — спитав я в них, злазячи з коня.

Янберт вибалушився на мене, мовби не розуміючи питання, а Іда поспішно затрусив головою.

— Нікого, — відказав він.

— Отже, дарма їздили, — підсумував я.

На це Янберт чванливо залибився, чи то мені так здалося через його кривий рот, а тоді обох монахів викликали до Ґутреда звітувати про мандрівку. Я ж пішов до Гільди запитати, чи є у християн прокляття, і, коли це так, попросити її наслати кілька на Іварра.

— Нацькуй на нього свого диявола, — мовив я їй.

Увечері Ґутред спробував підбадьорити нас, влаштувавши бенкет. У долині під пагорбом, де абат Едред зводив свою церкву, він зайняв господу, запросив усіх, хто їздив із ним до К’яртана, і пригостив нас тушкованою ягнятиною, фореллю, елем і свіжим хлібом. Після трапези заграла арфа, а я розповів, як Альфред ходив у Сіппангам, замаскований під арфіста. Слухаючи, як дан відлупцював його за кепську гру, всі нареготалися донесхочу.

Був серед запрошених і абат Едред, котрий, щойно пішов Іварр, запропонував провести вечірню молитву. Християни зібралися з одного боку багаття, а біля дверей обійстя залишилися тільки ми з Ґізелою. На поясі в неї висіла торбина, яку вона відкрила, поки Едред читав молитву, і дістала перев’язані мотузком руни. Вони були білі й довгасті. Дівчина глянула на мене, немов питаючи дозволу кинути їх, і я кивнув. Вона простягла їх над землею, заплющила очі й відпустила.

Як завше, руни безладно розсипалися по долівці. Ґізела присіла біля них, і на її лице впала різка тінь. Вона довго дивилася на звалище паличок, кілька разів піднімаючи голову на мене, аж тут ні з того ні з сього заридала.

— Що трапилося? — спитав я.

Вона заверещала, задерла голову до закопчених крокв і натужно завила.

— Ні! — скрикнула вона, урвавши Едредове бубоніння. — Ні!

До нас підбігла Гільда і спробувала її обійняти, але Ґізела вирвалася з її рук і знову втупилася в руни.

— Ні! — скрикнула вона втретє.

— Ґізело! — Біля неї присів її брат. — Ґізело!

Повернувшись до нього, вона дала йому ляпаса, затим вліпила другого і тяжко задихала, немов їй забракло повітря. Розпашілий від ляпасів Ґутред сердито згріб руни.

— Мілорде, це поганські чари, — звернувся до нього Едред. — Вони богопротивні.

— Забери її, — наказав Ґутред Гільді, — відведи до хатини.

З допомогою двох служниць, які прибігли на Ґізелині крики, Гільда потягла дівчину надвір.

— Це диявол карає її за чаклунство, — промовив Едред.

— Що вона побачила? — спитав у мене Ґутред.

— Не сказала.

Він втупився в мене, і на якусь мить мені привиділось, ніби в його очах стоять сльози, а тоді він крутнувся і викинув руни у вогонь. Вони оглушливо затріскотіли, і до самого сволока з кострища пахнуло високе полум’я, яке тут же вгамувалось і продовжило мирно тріскотіти на обвуглених головешках.

— Якого птаха ти обереш: сокола чи яструба? — спитав у мене Ґутред. На мій спантеличений погляд він додав: — Завтра, на полюванні?

— Сокола, — відповів я.

— Отже, завтра візьмеш собі Швидкокрила, — сказав він.

— Ґізела нездужає, — пізніше повідомила мені Гільда. — У неї жар. Не варто було їй їсти м’ясо.

На ранок в одного з Ульфових людей я купив нові руни. Вони були чорні, довші за ті білі, які спалили минулого вечора, і за них довелося заплатити чимало. Їх я поніс до хати Ґізели, але служниця сказала мені, що та злягла з жіночою недугою і мені не можна її бачити. Я залишив руни їй. Вони передбачають майбутнє, і краще б я кинув їх тоді сам. Але натомість я поїхав на полювання.

 

День видався жарким. Темні хмари досі купчилися на заході, але не наближалися, сонце палило нещадно, тому лише частина вартових, що супроводжували нас, були в кольчугах. Зустріти ворогів ми не очікували. Нас вів Ґутред, за яким їхали Іварр із сином та Ульф, а ще з нами були двоє монахів, Янберт та Іда, котрі вирушили помолитися за ченців, загиблих при Джуруумі. Я не розповідав їм, що був присутній на тій різанині, вчиненій Раґнаром Старшим. Він мав для того підставу. Ченці вбили данів, і Раґнар прийшов їх покарати, хоча нині легенда каже, буцімто монахи загинули мученицькою смертю в час мирної молитви. Направду ж вони були нещадними вбивцями жінок та дітей, але кому потрібна правда, коли свої небилиці оповідають попи?

Того дня Ґутред був гарячково веселий. Він балакав без угаву, сміявся з власних жартів і навіть пробував викликати усмішку на хижому обличчі Іварра. Той же майже нічого не говорив, лише давав синові поради щодо полювання. Ґутред дав мені свого сокола, однак перший час ми їхали лісами, де звичайний сокіл не міг літати високо, тому його яструб скористався перевагою і приніс двох граків, радісно скрикуючи з кожним убивством. Лише коли ми виїхали на рівнину, я зміг пустити свого сокола високо, і він кинувся на качку, але промахнувся, і та втекла у вільхи.

— Не щастить тобі сьогодні, — сказав мені Ґутред.

— Незабаром усім нам може не пощастити, — відповів я, показуючи на захід, де продовжували збиратися хмари. — Насувається буря.

— Може, й буде щось надвечір, — зневажливо кинув він, — але вже після заходу сонця.

Свого яструба він передав одному служникові, я свого сокола — іншому. Річка пролягала ліворуч від нас, попереду бовваніли обгорілі руїни джуруумського монастиря, який стояв біля води, на узвишші, що стриміло над солончаками. Була пора відпливу, і на сході, де річка впадала в море, з-під води виглядали плетені ятери.